ГО Кіт Пес Єнот Корова

ГО Кіт Пес Єнот Корова «Кіт Пес Єнот Корова» - зоозахисна спільнота. Допомагаємо безпритульним пухнастикам знаходити сім‘ю.

ТІШАТіша зникла 28 днів томуПід час масованого обстрілу, коли одну з ракет сусідньої недокраїни сили ППО збили майже над...
18/01/2025

ТІША

Тіша зникла 28 днів тому

Під час масованого обстрілу, коли одну з ракет сусідньої недокраїни сили ППО збили майже над нашим будинком, потужна вибухова хвиля розчинила вікно, зірвала стареньку протимоскітну сітку, що давно вже ледь трималася на поламаних пластикових застібках, та ніби запропонувала «Біжи, кицю, біжи!».

І моє дурне кошеня побігло.

Вона завжди лякалася гучних звуків, підстрибувала, починала розмахувати хвостом, могла вкусити при спробі взяти її на руки. Але в ті миті, коли вона дозволяла її обійняти в цей час, було чути як сильно калатає її маленьке сердечко…

Тіша злякалась і побігла, а моє серце в цю мить зупинилось.

Босоніж я вискочив за нею у двір, через мокрі кущі продерся до паркану, на верхівці якого мить тому промайнув пухнастий сірий хвіст, та з жахом зрозумів, що ледь освітлена сільська вуличка вздовж моєї ділянки порожня…

Марно й намагатись описати ту ніч. Розряджені ліхтар, повербанк та телефон, захриплий голос, кілометри сільських доріг та кілограми осінньої багнюки на дорогому трекінговому взутті. І це співчутливе «ні, не бачили… самі злякалися…» у кожному дворі, в якому мені вдавалося когось розбудити.

Зранку я обклеїв оголошеннями всі зупинки, сільські магазинчики та кожний стовп, що траплявся на моєму шляху. Моє село, сусіднє, ще одне. На скільки кілометрів здатна з переляку забігти домашня залюблена кішка?

З наступного дня почалися дзвінки.

І це було чи не найважче випробування у всій цій історії…

Діти, що впіймали дебелого сільського котяру з подраним вухом.

Бабуся, що вочевидь хотіла за винагороду прилаштувати свою стареньку кішку.

Зооволонтери. Ох, це окрема категорія людей, які вміють бути переконливими. Кошенята, вивезені з-під Кліщіївки, кинуті хазяєвами під час евакуації породисті коти, кішки, відловлені підвалами по всій Україні… Але я не міг. Мене десь чекала моя Тіша. Я знав, я вірив, що вона жива і я більше всього на світі бажав знайти її.

Кожні декілька днів я оновлював оголошення. Знімав розмочені дощем і заляпані брудом листочки та клеїв нові. Друкував різні світлини Тіші – ось вона лежить на підвіконні, підставивши літньому сонечку сірий бік; мружить золотаві очі від задоволення; виглядає з щойно принесеного з магазину пакета; дивиться громадними очиськами прямо в об’єктив, а через нього – в душу…

28 днів я не припиняв пошуки і вірив.

Один з дзвінків дуже вибив мене з колії.

- Мене звуть Аліса, - почув у слухавці я трохи переляканий жіночий голос.

- Здається, я знайшла вашу кішку… Але я вас дуже прошу, заберіть її якнайшвидше будь ласка!

Аліса ледве не зірвалась на крик і почала дуже швидко, ковтаючи слова, пояснювати. Що вона знайшла її під парканом декілька днів тому, брудну та нещасну, що вона ніколи не мала котів і чоловік не дозволяв, але кішка була така худенька і така лагідна… що у доньки виявилась алергія на котячу шерсть, що кішка другий день закрита в сараї, що вона посварилася з чоловіком, що вона в розпачі, що вона ось вже, ось зараз, скинула мені на вайбер її фото і що вона вже не витримує всього цього…

Зі світлин на мене дивилось худюще кошеня, яке настільки не схоже було на мою Тішу, що вони не могли б навіть бути сестрами. Окрім схожого забарвлення брудної мордахи, в ній все було геть іншим.

Мене підкосило.

- Вибачте… - тільки це я зміг промовити, перебиваючи весь потік емоцій, та вимкнувши телефон…



Петро Миколайович зателефонував підвечір 29-го дня пошуків.

Так він представився. Вперше за весь цей час я чув у телефоні інтелігентний голос літньої людини. Вибачившись за пізній дзвінок, роблячи довгі паузи між словами та трохи старомодно висловлюючись, він пояснив, що у нього вже декілька тижнів живе кішка і, оскільки йому здається, що це саме моя Тіша, а його старенький телефон не дозволяє йому зробити та прислати мені світлину, то він пропонував приїхати.

Я був настільки виснажений та зневірений, що навіть не одразу зрозумів що мені пропонують… Я майже готовий був відмовитись від пошуків та не краяти собі більше серце всіма цими чужими болючими історіями. Але їхати було недалеко, сусіднє село всього в п’яти кілометрах, декілька хвилин машиною.

Сідаючи за кермо я зрозумів, що це востаннє. Що я приїду зараз до інтелігентного діда, подивлюсь на чергову чужу тваринку, вибачусь та дорогою додому познімаю всі свої оголошення. Досить з мене.

Петро Миколайович зустрів мене біля хвіртки. Припаркувавши машину під розлогою калиною, я озирнувся.

Напівзавалений паркан, старенька хата, старенький дід, околиця старенького села… І червоні грона на голих гілках калини над моїм джипом були єдиним спалахом кольору у цьому сірому світі.

- Це моя Маруся саджала… - почув я тихий дідів голос, - двадцять років тому вона сказала, що біля кожної української хати має рости калина… Вона робила з неї варення на зиму. Дуже смачне і дуже корисне варення… Воно лікувало всі віруси та застуди. Воно не вилікувало ковід, коли вона захворіла…

Голос діда затремтів, але він впорався із собою.

Поки ми йшли до хати, дід розповідав про свою Мішель (я не одразу зрозумів, що так він назвав знайдену кішку).

Що вона прийшла до нього і у нього знову з’явився сенс життя, що після смерті дружини він навіть не розмовляв ні з ким (донька виїхала з онуками в Італію, друзів залишилось мало, ученики цікавляться ним все менше і менше… Так, він вчитель, він вже давно пенсіонер, але ж він сам учив дітей людяності та справедливості, він розумів, що його Мішель може хтось шукати, він бачив моє оголошення в сільському магазині, бачив кожен тиждень свіжороздруковані фотографії, бачив та розумів, що він мусить вчинити правильно… І ось я тут. І ось я зараз, можливо, заберу у нього його Мішель і йому знову не буде з ким поговорити… Але так буде чесно і він сильний, бо Вона померла, а він ще живий, хоч раніше думав, що не зможе без Неї дихати…)

Він замовк, пропускаючи мене на поріг.

- Тільки дуже прошу вас роззутися. Моя маленька дівчинка любить коли в хаті чисто і на підлозі немає нічого зайвого, окрім її шерсті…

Його очі потепліли і в очах заграли бісики від цього жарту.

В хаті і справді було чисто. На стінах – старі фотографії молодого Петра Миколайовича поруч із красивою жінкою, під стіною – новенька котяча дряпалка, навколо розкидано безліч дрібних іграшок та кольорових м’ячиків, у відчинені двері кухні виблискували з підлоги дві маленькі мисочки.

Рука Петра Миколайовича, якою він взявся за ручку дверей кімнати, почала тремтіти. Він опанував себе, проковтнув якісь слова, завмер на мить, та відчинив двері.



На спинці дивану, в своїй улюбленій позі буханочки, підібравши під себе лапки та обгорнув себе пушистим хвостом, сиділа моя Тіша.

Вона дивилась на мене своїми величезними очима, а я завмер на порозі. І ця пауза була найкрасномовнішою паузою у Всесвіті...

Петро Миколайович все зрозумів. Його обличчя вмить постарішало років на п’ять, він зробив крок назад і зі словами «Вам треба побути удвох» зник на кухні.

Я сів на диван, не відриваючи очей від моєї Тіші.

Вона виглядала чудово – блискучі очі, шовковиста шерсть та мої улюблені довжелезні вуса, що стирчать в усі боки.

Вона потягнулась, промовила до мене «Мрряу» та повільно перелізла мені на коліна. Вперлась лобом мені в груди та тихо задирчала. І ми просиділи з нею так вічність.

Петро Миколайович безшумно зайшов у кімнату хвилин через десять. Тіша, тицьнувши мені в обличчя мокрим носом, зіскочила з моїх колін та підбігла до діда. Дід присів і кицька миттю опинилась у нього на плечі, вляглася, підсунула носа до підборіддя і ще з більшою гучністю замурчала.

- Бачите, як собі придумала робити моя Мішель, ніби я пірат… - почав і зупинився дід. В його очах щось виблиснуло.

(ох, звісно бачу, діду, моя Тіша всі суботні та недільні ранки проводила у мене на плечах, вона любить бути зверху…)

- Бачу, - вголос сказав я, - неймовірна у вас кішка, Петре Миколайовичу, дуже схожа на мою Тішу...



Дорога додому виявилась ще коротшою. Так завжди буває, коли їдеш якимось маршрутом не вперше. Менше ніж через десять хвилин я заходив в свій дім, який ще ніколи не здавався мені настільки порожнім.

Але я прийняв рішення. І я знав, що воно вірне. Тільки треба було зробити ще дещо.

Я взяв телефон, пошукав у вчорашніх дзвінках номер:

- Алісо? Добрий вечір. Вибачте, що вчора так невдало закінчив розмову. Я роздивився ваші фото. І безмежно вам вдячний. Коли я можу під’їхати за своєю кішкою?



(тією весною я полагодив Петру Миколайовичу паркан, ми посадили разом ще одну калину – вже біля моєї хати, та познайомили наших кішок. Вони обидві фиркали, шипіли та розбіглися по наших плечах. Тіша-Мішель та Тіша-Тіша. Але це вже зовсім інша історія)

Автор: Ірина Гнатюк (але не факт)
Поцуплено в спільноті @Котоберфест

Address

Zhytomyr
12445

Alerts

Be the first to know and let us send you an email when ГО Кіт Пес Єнот Корова posts news and promotions. Your email address will not be used for any other purpose, and you can unsubscribe at any time.

Share