ВГО "Українська асоціація лікарів-психологів"

20/08/2026

Ментальне здоров’я на робочому місці: чому це не другорядне питання

🛠 На роботі ми проводимо значну частину свого життя — і те, у якому психологічному стані людина проводить ці години, прямо впливає на її здоров’я, стосунки та якість життя загалом. Ментальне здоров’я на робочому місці — це не про відсутність проблем, а про середовище, в якому людина здатна реалізовувати свій потенціал, справлятися зі звичним робочим навантаженням і зберігати внутрішній ресурс.

☝🏻 Ця тема стосується всіх: керівників, HR-фахівців, працівників усіх рівнів і, звісно, самих психологів та психіатрів, які нерідко супроводжують колективи або консультують працівників індивідуально. Хронічний стрес на роботі — один із поширених чинників ризику розвитку тривожних розладів, депресії та професійного вигорання.

❓ Що впливає на психологічний стан працівника?

Серед основних чинників:

🔺 обсяг і темп роботи, нереалістичні дедлайни;
🔺 рівень контролю людини над власними завданнями;
🔺 якість стосунків із керівництвом і колегами;
🔺 чіткість вимог і зворотного зв’язку;
🔺 баланс між роботою та особистим життям;
🔺 відчуття справедливості й визнання внеску;
🔺 стабільність та безпека, що особливо актуально в умовах війни.

❓ Як розпізнати, що працівник перебуває у стані хронічного стресу?

✅ Звертайте увагу на зміни в поведінці: людина стає дратівливою або, навпаки, апатичною, частіше помиляється, запізнюється чи бере лікарняні, уникає спілкування з колективом, втрачає інтерес до завдань, які раніше давалися легко. Фізичні прояви — втома, головний біль, порушення сну — також можуть сигналізувати про надмірне психоемоційне навантаження.

Якщо ви помітили такі ознаки у колеги чи підлеглого, найважливіше — не ігнорувати їх. Розпочніть спокійну приватну розмову без оцінок і тиску, дайте зрозуміти, що підтримка доступна, і за потреби порекомендуйте звернутися до фахівця. Іноді достатньо просто уважного запитання «Як ти?», щоб людина відчула, що її стан помітили.

🔹 Роботодавець має значно більше можливостей впливати на психологічне благополуччя працівників, ніж може здаватися на перший погляд. Серед дієвих кроків — впровадження програм психологічної підтримки (EAP), навчання керівників розпізнавати ознаки стресу, гнучкий графік там, де це можливо, прозора комунікація щодо змін в організації та формування культури, у якій звернення по психологічну допомогу не призводить до стигматизації.

🔹 Ігнорування цієї теми має цілком відчутну ціну для бізнесу: зростання плинності кадрів, зниження продуктивності, більше лікарняних, конфлікти в колективі та репутаційні втрати. Турбота про психічне здоров’я команди — це не лише витрати, а й інвестиція в стабільність організації.

🔹 Поліпшити умови праці можна навіть невеликими кроками: чіткіше розподіляти навантаження, забезпечувати можливість регулярних перерв, створювати простір, де можна відновитися протягом дня, та регулярно цікавитися думкою працівників про те, що заважає їм працювати комфортно.

🔹 Самодопомога також відіграє важливу роль. Це вміння вчасно робити паузи, планувати завдання реалістично, звертатися по підтримку до колег чи керівництва, не боятися визнавати межі власних можливостей і, за потреби, звертатися до психолога чи психотерапевта — так само, як ми звертаємося до лікаря у разі фізичного нездужання.

🔹 Профілактика починається із системного підходу: регулярного моніторингу психоемоційного стану колективу, освітніх заходів щодо управління стресом, доступності психологічної допомоги та відкритої культури, де про психічне здоров’я говорять так само вільно, як про фізичне.

💡 Важливо розуміти: жоден із цих кроків не працює сам по собі як разовий захід. Мова не про одну лекцію чи один тренінг, а про послідовну політику, яка стає частиною корпоративної культури й підтримується на рівні керівництва, а не лише декларується у внутрішніх документах.

🤝 Психічне здоров’я на робочому місці — спільна відповідальність роботодавця та працівника. І що раніше організація починає системно дбати про цю сферу, то стійкішим і продуктивнішим стає весь колектив.

ℹ️ Інфографіка створена за допомогою ШІ

#УАЛіП

14/08/2026

🟢 Підтримка починається з контакту і довіри, а не з готової поради

🟢 Емпатійне слухання потребує навички: важливо чути не лише слова, а й помічати емоції, невербальні реакції та потреби людини

🟢 Розмова про травматичний досвід має відбуватися лише тоді, коли людина до неї готова. Підтримка не передбачає розпитування про пережите

🟢 На взаємодію впливає і стан того, хто підтримує. Власні емоційні реакції потрібно помічати й усвідомлювати

🟢 Підтримка потребує часу і не обмежується розмовою двох людей. Поруч із людиною є родина, колектив, громада, соціальні служби та фахівці.

✅ Про це говорила Анна Колєва, практична та клінічна психологиня, у виступі «Комунікація – взаємодія в підтримці» під час науково-практичного онлайн-марафону «Наукові дні здоров’я – Together for Science», присвяченого 15-річчю ВГО "Українська асоціація лікарів-психологів".

🫂 Одна з центральних тем виступу — як підтримувати людину, не намагаючись одразу вирішити її проблему.

Коли людина переживає втрату, кризу, травматичний досвід або повертається з війни, перша реакція оточення часто полягає в бажанні щось порадити, заспокоїти чи запропонувати готове рішення. Але ми не завжди знаємо, що саме зараз потрібно людині.

🔹 Тому першим кроком має бути контакт. Далі — розуміння потреби. І лише після цього можна визначати, яка допомога буде доречною.

У виступі Ганна Колєва окремо говорить про емпатійне слухання як практичну навичку. Йдеться не лише про зміст сказаного. Значення мають темп мовлення, паузи, міміка, поведінка, інші невербальні сигнали.

🔹 Важливо також перевіряти власне розуміння, а не робити висновки за людину.

💬 «Я знаю, що ти зараз відчуваєш» — це інтерпретація.

💬 «Чи правильно я розумію, що тобі зараз важливо…?» — можливість уточнити й почути відповідь самої людини.

Такий підхід залишає співрозмовнику право виправити наше припущення і самому визначити, що з ним відбувається.

🔹 Не перетворювати підтримку на допит

У роботі з людьми, які пережили травматичний досвід, важливо поважати їхню готовність або неготовність говорити про пережите.

Запитання «Що з тобою сталося?», «Що ти там бачив?», «Чому ти так реагуєш?» можуть бути недоречними, якщо людина не готова повертатися до цього досвіду.

Іноді підтримка — це можливість залишатися поруч без вимоги говорити.

Це особливо актуально у взаємодії з ветеранами, ветеранками та військовослужбовцями, членами родин загиблих, полонених або зниклих безвісти, а також з людьми, які пережили інші травматичні події.

☝🏻 Для фахівця це означає необхідність дивитися на поведінку ширше: за реакцією або симптомом може стояти конкретна потреба, яку людина не може або не вміє прямо сформулювати.

Підтримка в такій ситуації не зводиться до розмови з самою людиною. На її стан і відновлення впливають родина, колектив, громада, соціальні служби та фахівці.

Для професійної спільноти тут важливі практичні питання: як слухати, не допитуючи; як підтримувати, не забираючи автономію; як помічати потребу і водночас не нав’язувати власного бачення.

🔹 Про це — у виступі Ганни Колєвої «Комунікація – взаємодія в підтримці».

🎥 Дивіться відео повністю, щоб ознайомитися з практичними прикладами та вправами, які були представлені під час виступу.

#УАЛіП

12/08/2026

Суїцидальна поведінка: як розпізнати та як діяти?

☝🏻 Суїцид залишається однією з найгостріших проблем громадського здоров'я. За оцінками ВООЗ, кожні 40 секунд у світі хтось йде з життя внаслідок самогубства, а спроб — у десятки разів більше. Для фахівців із ментального здоров'я вміння вчасно розпізнати тривожні ознаки — це важлива частина щоденної професійної відповідальності.

❓ Що варто розуміти про суїцидальну поведінку ❓

🔺 Суїцидальна поведінка — це не одномоментний імпульс, а результат взаємодії багатьох чинників: біологічних передумов, психологічного стану, минулого досвіду та актуальних життєвих обставин.

Важливо пам'ятати: людина, яка думає про самогубство, здебільшого не прагне смерті як такої — вона прагне припинити нестерпний біль або вийти зі стану, який здається безвихідним. Це розуміння змінює підхід до допомоги: наше завдання — не «відмовити» людину від її думок, а разом із нею знайти інший спосіб впоратися з болем.

💡 Сигнали, які не можна ігнорувати

Ознаки суїцидальної поведінки умовно поділяють на кілька груп.

🔹 Вербальні — прямі чи завуальовані висловлювання про бажання померти, фрази на кшталт «я більше не витримую», «усім було б легше без мене», жарти про смерть.

🔹 Емоційні — відчуття безнадії, внутрішньої порожнечі, переконання у власній «тягарності» для оточення, нестерпний душевний або фізичний біль.

🔹 Поведінкові — самоізоляція, втрата інтересу до звичних справ, різкі перепади настрою, ризикована поведінка, зміни сну й апетиту, зростання вживання алкоголю чи інших речовин.
Особливо тривожний сигнал — раптове «впорядкування справ»: людина роздає цінні речі, прощається з близькими, приводить до ладу документи. Це може свідчити про підготовку до самогубства і потребує негайної реакції.

❗️ Наявність однієї ознаки ще не означає неминучості трагедії, але кожна з них — привід поставитися до ситуації максимально серйозно.

Чинники, що підвищують ризик

🔹 До чинників ризику належать попередні спроби самогубства, наявність психічних розладів в анамнезі (передусім депресії, тривожних розладів, ПТСР), конфлікти в стосунках, втрата близької людини (зокрема внаслідок суїциду), тривалий булінг, хронічні захворювання чи інвалідність, фінансові труднощі.

Ризик може зростати зі збільшенням кількості таких чинників та їхнього впливу на стан людини. Водночас варто наголошувати клієнтам і колегам: наявність психічного розладу сама собою не означає, що людина матиме суїцидальну поведінку, і більшість людей із такими розладами не вчиняють самогубства.

❓ Що робити, якщо ви помітили тривожні ознаки ❓

💬 Найважливіший крок — пряма й спокійна розмова. Дослідження підтверджують: питання «чи думаєш ти про самогубство?» не провокує суїцидальну поведінку, а навпаки — може знизити відчуття ізоляції та дати людині зрозуміти, що її стан помітили.

🔹 Розмову варто вести без осуду, уникаючи знецінювальних фраз на кшталт «просто не думай про це».

Далі важливо оцінити рівень небезпеки: чи є намір, чи продуманий план, чи доступні засоби, чи визначено час.

🔹 Якщо ризик високий — людину не можна залишати саму, слід викликати екстрену допомогу та обмежити доступ до потенційно небезпечних засобів.

🔹 Якщо безпосередньої загрози немає, доцільно допомогти людині зробити перший крок до фахівця — психолога чи психіатра, за потреби супроводжуючи її на консультацію.

❓ Профілактика: що працює ❓

🔹 Профілактика суїцидальної поведінки — це системна робота, що поєднує медичну, психологічну й соціальну складові: регулярний контакт із фахівцем за наявності психічних розладів або інших станів, що підвищують ризик, підтримання соціальних зв'язків, формування навичок звернення по допомогу з раннього віку, обмеження доступу до засобів самоушкодження в кризові періоди.

▫️ Для нас, фахівців, це також означає не боятися говорити про суїцид відкрито в професійному середовищі, адже мовчання й стигма залишаються одними з головних бар'єрів на шляху людини до допомоги.

📲 Якщо ви чи хтось із ваших близьких перебуває у кризовому стані, зателефонуйте на лінію психологічної підтримки або за номером 103.

Інфографіка створена за допомогою ШІ

#УАЛіП

10/08/2026

🔺 Війна суттєво змінила умови роботи медичних працівників і фахівців сфери ментального здоров'я. Постійне професійне навантаження, робота з людським болем, відповідальність за життя та здоров'я інших, а також власний досвід життя в умовах війни роблять проблему емоційного вигорання однією з найактуальніших для допомагаючих професій.

☝🏻 Саме цій темі присвячений виступ Оксани Серебреннікової — кандидатки медичних наук, професорки, завідувачки кафедри психіатрії, наркології, загальної та медичної психології факультету післядипломної освіти Вінницького національного медичного університету ім. М. І. Пирогова.

💡 Виступ відбувся під час науково-практичного онлайн-марафону «Наукові дні здоров'я – Together for Science», присвяченого 15-річчю ВГО "Українська асоціація лікарів-психологів".

🔹 Під час лекції спікерка пояснює, що відповідно до МКХ-11 синдром емоційного вигорання класифікується як професійний феномен, що виникає внаслідок хронічного стресу на робочому місці, з яким людині не вдалося успішно впоратися. Його основними проявами є емоційне виснаження, відсторонене або цинічне ставлення до професійної діяльності та зниження професійної ефективності.

🔹 Значну частину виступу присвячено особливостям роботи медичних працівників, психологів і психотерапевтів в умовах повномасштабної війни. Окрім професійних викликів, вони щодня переживають ті самі загрози, що й люди, яким допомагають: повітряні тривоги, обстріли, втрати, вимушені переїзди, невизначеність і тривогу за близьких. До цього додаються вторинна травматизація, висока емпатія, моральні дилеми та постійна відповідальність за інших.

📊 Оксана Серебреннікова також наводить результати опитування медичних працівників. Вони демонструють, що попри значне професійне навантаження більшість респондентів не втратили відчуття цінності своєї роботи. Зокрема, 77,8 % опитаних зазначили, що часто думають про те, що працюють надто багато. Водночас 97,7 % переконані, що їхня робота потрібна людям, а 73,3 % регулярно відчувають задоволення від професійної діяльності. Це свідчить про високу професійну мотивацію, яка, однак, не усуває ризику розвитку емоційного вигорання.

🫠 Спікерка детально розглядає механізм розвитку цього синдрому. Він формується поступово: спочатку людина працює дедалі більше, відкладає власні потреби, нехтує відпочинком, а згодом з'являються перші ознаки виснаження. Якщо цей процес не зупинити, він може призвести до емоційного відчуження, втрати інтересу до професійної діяльності, переоцінки цінностей, депресивних проявів і повного виснаження.

🔺 Серед найпоширеніших причин професійного вигорання спікерка називає надмірне робоче навантаження, відсутність контролю над робочими процесами, дисбаланс між вкладеними зусиллями та винагородою, токсичне професійне середовище, а також відсутність чітких меж між роботою та особистим життям.

▫️ Окремий блок виступу присвячено профілактиці. Йдеться не лише про техніки самодопомоги, а й про професійні інструменти, які мають стати звичною практикою для фахівців допомагаючих професій. Серед них — супервізія, інтервізія, особиста терапія, гігієна інформаційного простору, раціональна організація робочого часу, турбота про фізичне відновлення та підтримка професійної спільноти.

🏥 Водночас спікерка наголошує: відповідальність за профілактику вигорання не може покладатися лише на самого працівника. Вона потребує системних рішень на рівні закладів охорони здоров'я, професійних спільнот і державної політики. Адже емоційне благополуччя медичних працівників безпосередньо впливає на якість допомоги пацієнтам, безпеку лікування та стійкість усієї системи охорони здоров'я. Цю тезу підтверджують і сучасні дослідження, які показують, що вигорання пов'язане зі зниженням якості медичної допомоги, професійною плинністю кадрів, підвищенням ризику помилок і погіршенням психічного благополуччя самих фахівців.

🎥 Докладніше про причини, прояви, результати досліджень і сучасні підходи до профілактики емоційного вигорання серед медичних працівників та психологів — у повному відео виступу Оксани Серебреннікової.

#УАЛіП

07/08/2026

👦🏻 📲 Соціальні мережі та діти: що варто знати?

✅ Для більшості сучасних підлітків соціальні мережі — не окрема активність, а фон повсякденного життя: перевірка стрічки одразу після пробудження, у транспорті, у паузах між уроками, перед сном. Для фахівців, які працюють із дітьми та родинами, важливо розуміти, як саме це щоденне занурення в цифровий простір позначається на психічному здоров'ї — і що з цим можна робити на практиці.

❓ Що показують дослідження?

📊 Довготривале спостереження за дітьми Лондона (Імперський коледж Лондона) виявило: підлітки, які проводять у соцмережах понад три години на день, помітно частіше демонструють ознаки тривожності та депресії порівняно з тими, хто витрачає на це близько півгодини. Зв'язок виражений сильніше серед дівчат.

Інше британське дослідження (Університет Ессекса та Університетський коледж Лондона) простежило дітей від 10 до 15 років і зафіксувало: що більше часу дитина проводила в соцмережах у 10 років, то помітніше погіршувалося її психічне благополуччя в підлітковому віці. Дослідники пов'язують більшу вразливість дівчат із підвищеною чутливістю до соціального порівняння.

❓ Через які механізми це відбувається?

🔺 Соціальне порівняння. Стрічка соцмереж — це вітрина ідеалізованих образів. Постійне зіставлення власного життя з чужими «найкращими моментами» підживлює відчуття власної неповноцінності та знижує самооцінку.

🔺 Система винагороди мозку. Лайки та коментарі активують ділянки мозку, пов'язані з винагородою, — ту саму реакцію, яку викликають улюблені люди чи виграш грошей. Це формує звичку повертатися до застосунку знову і знову, навіть коли усвідомленого бажання цього немає.

🔺 Порушення сну. Використання гаджетів увечері, синє світло екранів і «нав'язлива звичка» перевіряти оновлення пригнічують вироблення мелатоніну. За даними досліджень, більше значення має не сумарний час у мережі, а частота заходів у застосунок.

🔺 Кібербулінг та небезпечний контент. Алгоритми, підлаштовуючись під інтереси користувача, можуть підсилювати контакт із темами самоушкодження чи суїциду, а вразливість до кібербулінгу й онлайн-хижацтва залишається одним із найсерйозніших ризиків.

☝🏻 Не лише ризики

🫂 Соціальні мережі — не однозначне зло. За даними Pew Research Center (2022), 58% підлітків відчувають, що соцмережі допомагають їм почуватися прийнятими, 67% мають там людину, готову підтримати у складний момент, а 71% використовують ці платформи для творчого самовираження. Для частини молоді, особливо тих, хто стикається зі стигматизацією чи ізоляцією офлайн, цифровий простір стає майданчиком підтримки та спільноти.

💡 Що можна порадити батькам — і що варто знати фахівцю
У роботі з родинами варто наголошувати не на повній забороні, а на усвідомленому користуванні:

🔹 відкладати рішення про повноцінний акаунт до підліткового віку, поступово розширюючи цифрову автономність;

🔹 домовлятися про «час без екранів» щонайменше за годину до сну;

🔹 будувати діалог без осуду: дитина повинна відчувати, що про побачене в мережі можна розповісти, не боячись покарання;

🔹 обговорювати контент, а не лише контролювати час: питання «що ти дивишся» відкриває більше, ніж заборона;

🔹 власний приклад дорослого залишається найпотужнішим інструментом виховання цифрових звичок.

⏰ Для практики: під час консультування родин корисно оцінювати не лише «скільки часу» дитина проводить у мережі, а й «як» — пасивне скролювання пов'язане з вищими ризиками, ніж активне спілкування чи творчість. Порушення сну варто розглядати як окремий, часто недооцінений фактор, що посилює симптоми тривоги й депресії.

🖤 Соціальні мережі стали середовищем, у якому зростає ціле покоління. Завдання фахівців — не заперечувати цю реальність, а допомагати дітям, підліткам і батькам орієнтуватися в ній безпечно.

Інфографіка створена за допомогою ШІ

#УАЛіП

04/08/2026

30/07/2026

🫥 Стрес — це виклик не лише для психіки, а й для тіла

🔹 Коли йдеться про стрес, найчастіше уявляють емоційний стан: тривогу, роздратування, внутрішнє напруження. Однак для організму це не просто психологічне переживання — це каскад фізіологічних змін, що запускається миттєво і торкається практично кожної системи тіла.

❓ Як це відбувається фізіологічно

☝🏻 У відповідь на будь-який подразник — конфлікт, наближення дедлайну, тривогу за близьких — гіпоталамус подає сигнал наднирковим залозам виробляти кортизол та адреналін. Ці гормони мобілізують ресурси: пришвидшують серцебиття, підвищують артеріальний тиск, звужують судини, підіймають рівень глюкози в крові. Це давній еволюційний механізм, який готує тіло до дії за принципом «бий або біжи».

🔹 У короткостроковій перспективі ця реакція навіть корисна — вона загострює увагу й пришвидшує реакції, допомагаючи зібратися перед іспитом чи відповідальною подією. Труднощі виникають тоді, коли напруження не має природного завершення й зберігається тижнями або місяцями — тобто коли гострий стрес переходить у хронічний.

❓ Що відбувається з тілом при хронічному стресі

☝🏻 Коли рівень кортизолу лишається підвищеним постійно, а не тимчасово, організм не встигає відновлюватися. Це поступово виснажує різні системи.

🫀 Серцево-судинна система. Стабільно підвищений тиск і прискорене серцебиття збільшують навантаження на серце й судини. Дослідники Гарвардської медичної школи зафіксували, що тривалий стрес підвищує ризик інфарктів та інсультів.

🛡 Імунна система. Хронічне навантаження пригнічує імунну відповідь: організму складніше протидіяти інфекціям, а відновлення після хвороб триває довше. Науковці Університету Карнегі-Меллона встановили, що люди з високим рівнем стресу частіше хворіють на застуду та вірусні інфекції.

🧬 Травна система. Кортизол безпосередньо впливає на моторику кишківника, що може провокувати синдром подразненого кишківника, здуття, порушення апетиту, а також підвищувати ризик гастриту й виразкової хвороби.

🔋 Ендокринна система та енергія. Порушується баланс гормонів, що регулюють обмін речовин і рівень енергії. Саме на цьому тлі часто виникає стійка втома, яка не минає навіть після відпочинку.

😴 Сон і відновлення. Стрес пригнічує вироблення мелатоніну — гормону, що відповідає за якість сну. Наслідком стає безсоння або поверхневий сон, а відтак — погіршення концентрації, пам'яті й загального самопочуття.

🧠 Нервова система та когнітивні функції. Є дані про те, що хронічна напруга знижує активність і навіть об'єм гіпокампа — структури мозку, відповідальної за пам'ять. Звідси й знайоме відчуття «туману в голові», складнощі з концентрацією та забудькуватість.

❓ Що можна з цим робити

Повністю уникнути стресу неможливо — реакція на нього закладена еволюційно і в певних дозах навіть корисна. Але цілком реально зменшити його руйнівний вплив на тіло:

🔺 підтримувати регулярну фізичну активність, адже навіть помірне навантаження знижує рівень кортизолу;

🔺 дбати про якість сну та стабільний режим відпочинку;

🔺 опановувати дихальні техніки й практики усвідомленості для швидкого зниження гострого напруження;

🔺 не ігнорувати сигнали тіла та проходити профілактичні огляди;

🔺 за потреби звертатися по фахову психологічну підтримку.

🧍 Тіло й психіка працюють як єдина система: піклуючись про ментальне здоров'я, ми одночасно дбаємо і про фізичне.

❤️ Бережіть себе.

#УАЛіП

Інфографіка створена за допомогою ШІ

28/07/2026

🔹 Чому одні фахівці зберігають професійну стійкість навіть у тривалому стресі, тоді як інші переживають глибоке вигорання?

🔹 Чи достатньо пояснювати професійне вигорання лише емоційним виснаженням, якщо людина поступово втрачає відчуття сенсу власної роботи?

🔹 Яку роль у розвитку вигорання відіграють переживання духовної кризи, самооцінка, самоефективність і ставлення до власного майбутнього?

🔹 Чому екзистенційний вимір професійного вигорання сьогодні потребує значно більшої уваги науковців і практиків?

✔️ Саме навколо цих питань побудована доповідь Олена Танасійчук — кандидатки психологічних наук, практичної психологині, психотерапевтки, супервізорки, тренерки програм ПЗПСП, консультантки УП+, членкині ГО ІРСГП.

Виступ відбувся під час науково-практичного онлайн-марафону «Наукові дні здоров'я – Together for Science», присвяченого 15-річчю ВГО "Українська асоціація лікарів-психологів".

🫥 У професійній дискусії про вигорання зазвичай найбільше уваги приділяють його симптомам: емоційному виснаженню, деперсоналізації, зниженню професійної ефективності. Саме ці прояви найчастіше описують сучасні дослідження та практичні рекомендації. Водночас значно рідше порушується питання, що відбувається зі смисловою сферою людини, коли вона тривалий час працює в умовах постійного стресу.

☝🏻 Олена Танасійчук пропонує подивитися на професійне вигорання саме з цього ракурсу. У центрі її уваги — екзистенційний вимір професійної діяльності: переживання сенсу життя, ставлення до власної роботи, відчуття особистої цінності та бачення майбутнього. Адже навіть однакові зовнішні умови не означають однакового психологічного досвіду. Те, як людина осмислює свою професійну діяльність, може суттєво впливати на її здатність витримувати тривале навантаження.

🔹 Ця тема набуває особливого значення в умовах повномасштабної війни. Для психологів, психотерапевтів, медичних працівників, соціальних фахівців, освітян та інших представників допоміжних професій професійне навантаження нерозривно поєднується з особистими переживаннями, втратами, постійною невизначеністю та відповідальністю за інших. У таких умовах питання психологічної стійкості вже неможливо розглядати лише через рівень стресу чи кількість професійних обов'язків.

📊 Окремий блок доповіді присвячений результатам власного емпіричного дослідження. Авторка аналізує взаємозв'язки між професійним вигоранням і такими психологічними характеристиками, як переживання духовної кризи, кризового напруження, самооцінка, самоефективність, а також ставлення людини до свого минулого, теперішнього і майбутнього.

Дослідження показало, що прояви професійного вигорання пов'язані не лише із зовнішніми стресовими чинниками. Не менш важливим є те, як людина сприймає власне життя, чи бачить сенс у професійній діяльності, чи зберігає відчуття внутрішньої цілісності та перспективи. Саме тому психологічний супровід людей із професійним вигоранням не може обмежуватися лише відновленням ресурсного стану. Робота із сенсами, цінностями та екзистенційними переживаннями може бути не менш важливою складовою допомоги.

📍Доповідь буде цікавою психологам, психотерапевтам, дослідникам і всім фахівцям сфери психічного здоров'я, які прагнуть глибше зрозуміти природу професійного вигорання та сучасні підходи до його профілактики й психологічного супроводу.

🎥 Запрошуємо переглянути виступ Олени Танасійчук, щоб детальніше ознайомитися з результатами дослідження, авторським баченням екзистенційного виміру професійного вигорання та його значенням для психологічної практики в умовах війни.

#УАЛіП

27/07/2026

22/07/2026

🫥 Уявіть: людина місяцями погано спить, втрачає апетит, тривога стискає груди щодня — але сама думка «піти до психолога» викликає майже фізичний спротив. Річ не в браку часу чи ресурсу. Десь глибоко сидить страх: «а раптом подумають, що я слабкий», «що скажуть колеги», «може, я просто перебільшую».

✔️ Це і є стигма — і вона стосується не лише клієнтів, а й нас самих, фахівців.

❓ Що таке стигма звернення до фахівця з ментального здоров'я?
🟢 Стигма — це негативне, спрощене уявлення про людину чи групу людей, яке призводить до осуду, недовіри й виключення. Коли йдеться про психологічну допомогу, стигма перетворює звернення до фахівця на щось «соромне» чи «ознаку слабкості», хоча по суті це так само природно візиту до кардіолога чи стоматолога — просто турбота про власне ментальне здоров’я.

❓ Як виникає стигма?
🟢 Коріння — в історії та культурі: десятиліттями психічні розлади подавали як щось загрозливе й майже невиліковне, а звернення по допомогу — як визнання «ненормальності». Посилює це також культ самоконтролю: у суспільстві, де цінується «триматися», будь-яка вразливість сприймається як провал. Медіа, які й досі шукають сенсацію там, де потрібна обережність, лише підсилюють цей образ.

❓ Як розпізнати стигму у себе?
🟢 Кілька сигналів варто помітити: відкладаєте звернення «на потім», хоча симптоми не минають; соромитесь розповісти навіть близьким; порівнюєте себе з іншими й вирішуєте, що «у них гірше, тож я потерплю»; боїтесь, що колеги чи керівництво дізнаються і це вплине на репутацію. Якщо впізнали хоч одне — це не слабкість, це може свідчити про вплив стигми.

❓ Що таке самостигматизація?
🟢 Це коли зовнішні стереотипи людина повністю привласнює й обертає проти себе: «я слабкий, раз мені важко», «нормальні люди самі справляються». Самостигма підступніша за зовнішній осуд, бо діє зсередини — постійно, навіть коли поруч нікого немає. Вона знижує самооцінку, поглиблює почуття провини й часто стає головною причиною, чому людина відкладає допомогу на роки.

❓ Як розпізнати стигму у близької людини?
🟢 Придивіться, чи не уникає людина розмов про свій стан, чи не применшує власні труднощі фразами на кшталт «та це дрібниці», чи не відмовляється від підтримки, хоча очевидно її потребує. Часто такі люди більше говорять про чужі проблеми, ніж про власні — це теж може бути спосіб уникнути визнання свого стану.

❓ Які ризики стигми звернення до психолога?
🟢 Найбільший ризик — відтермінована допомога: людина живе з тривогою, панічними атаками чи виснаженням роками, поки стан не загостриться настільки, що втручання потребуватиме значно більше часу та ресурсів. Додається соціальна ізоляція — страх осуду змушує приховувати проблему навіть від рідних, а це позбавляє підтримки саме тоді, коли вона найпотрібніша.

❓ Як допомогти позбутися стигми?
🟢 Починати варто з мови: не «псих», а «людина з депресією»; не «у нього не всі вдома», а «він проходить складний період». На особистому рівні допомагає психоедукація — знання про те, як насправді працює психіка, зменшує частину страху перед невідомим. На професійному — відкриті розмови фахівців про власний досвід терапії руйнують міф, що «психологу допомога не потрібна». На суспільному — інформаційні кампанії й доступність послуг поступово змінюють суспільне ставлення до ментального здоров’я.

Головні міфи та упередження щодо звернення до психолога
🔸 «До психолога йдуть лише слабкі» — насправді звернення вимагає сили визнати проблему.
🔸 «Психологія — несерйозна наука» — сучасні методи спираються на десятиліття досліджень і доказову базу.
🔸 «Мене примусово госпіталізують» — звернення у переважній більшості випадків є добровільне й конфіденційне.
🔸 «Психолог і так нічого нового не скаже» — його роль не в готових відповідях, а в тому, щоб допомогти побачити ситуацію під іншим кутом.

☝🏻 Факти та правда про звернення до фахівця з ментального здоров'я
🔹 Звернення по психологічну допомогу — конфіденційне, добровільне і не має жодного стосунку до «діагнозу слабкості». Це такий самий прояв турботи про себе, як профілактичний огляд у лікаря. Рання діагностика й своєчасна підтримка суттєво полегшують стан і скорочують шлях до одужання, тоді як мовчання й відтермінування лише поглиблюють проблему.

❤️ Ми, фахівці з ментального здоров'я, маємо особливу відповідальність — не лише допомагати долати стигму іншим, а й помічати її прояви в собі та колегах. Кожна відкрита розмова, кожен розвінчаний міф — це крок до суспільства, де звернутися по допомогу так само природно, як звернутися до терапевта із застудою.

#УАЛіП