05/09/2026
🏠Цінуйте те, що маєте. Все буде добре!
Що означає по-справжньому відпочити, коли роками живеш у постійній напрузі, а звичайний сон стає майже розкішшю? Для Вікторії, мами чотирьох дітей, яка разом із родиною була змушена залишити свій дім на Запоріжжі, можливість просто виспатися стала одним із найцінніших моментів табору «ДАЧА», який проводить наша команда в передмісті Києва.
У цьому інтерв’ю вона розповідає про евакуацію, життя під обстрілами, втрату справи, яку родина будувала роками, та про прості речі, цінність яких по-справжньому відчуваєш лише тоді, коли їх втрачаєш.
🌿Вікторія: Ми жили в Юрківці, Таврійська громада. До грудня у нас там була евакуація, ми теж під неї потрапили. У нас багатодітна родина — четверо діток, я і чоловік.
Ми нікуди не виїжджали. Усе чекали, що ось-ось воно завершиться. Нам було дуже важко втратити свій бізнес. Ми там розвивали власну справу.
❤️🩹Реаліс: А чим займалися? Що це був за бізнес?
🌿Вікторія: Я дуже люблю садівництво, і ми вирощували малину. Вона була основою нашого господарства. У нас було 26 різних сортів малини: червона, помаранчева, жовта, фіолетова — якої тільки не було.
❤️🩹Реаліс: Яка краса!
🌿Вікторія: Так. Ще була колекція абрикосів. На жаль, вони постійно вимерзали, але теж було близько 30 сортів. Ожина була.
❤️🩹Реаліс: Ви більше продавали саджанці чи ягоди?
🌿Вікторія: Ягоди. І ми постійно вкладали в це гроші, бо все це дуже дороговартісне. Щоб якось зекономити, самі вивчали, як отримувати саджанці, як усе розмножувати, як професійно вирощувати маточний корінь. Це не так просто. Люди на ринку іноді кажуть: «Та що там її посадити?» Ні! [сміється] Треба дуже багато знати.
Ми з чоловіком десь років п’ять намагалися стати на ноги. Десять років тому ми переїхали туди, а вже приблизно п’ять років займалися цим серйозно.
Ну, а війна внесла свої корективи. Ми якраз усе завершили, усе висадили. На той рік планували поставити шпалери скрізь — бетонні стовпи, затінювальні сітки. Ми це все зробили. І виїхали.
❤️🩹Реаліс: Там уже стало нестерпно жити?
🌿Вікторія: Почалася евакуація через дрони. Це вже було справжнє полювання. Усі мешканці нашої громади почали брати участь у такому собі «путінському сафарі».
Тому залишатися там уже не було сенсу. Коли вийшла постанова про примусову евакуацію, ми спочатку думали, що вивеземо дітей, а самі, можливо, залишимося. Але потім зрозуміли: це не життя. Діти окремо, мама окремо…
Ми таке вже проходили на початку війни, у 2022 році, коли вивозили дітей до бабусі. Вони пробули в неї чотири місяці, далеко від нас, і для них це був навіть більший стрес, ніж якби вони залишалися поруч із нами. Тому цього разу ми виїхали всі разом.
У Запоріжжі, слава Богу, нам було де оселитися. Батьки чоловіка живуть там, і ми мешкаємо у них. Є невеличка присадибна ділянка.
❤️🩹Реаліс: Це також приватний будинок?
🌿Вікторія: Так. Коли ми тільки виїхали, взагалі нічого не хотілося робити. Була страшна апатія. Не знаєш, куди себе подіти, чим займатися, що робити. Було дуже складно.
Потім чоловік мені трохи допоміг. Каже: «Так, цибулю ми купили — давай висаджуй». Лютий місяць був, уже можна було висаджувати цибулю на зелень. Я спочатку поставилася до цього дуже скептично, а він каже: «Давай, давай! Цибуля пропадає!»
І це мене витягнуло з того вакууму й апатії, в яких я перебувала.
Плюс ми постійно лікуємо сина. Це теж був для нас великий виклик. Та діяльність, якою ми займалися в селі, дозволяла нам лікувати дитину. Кошти, які ми там заробляли, давали можливість оплачувати лікування.
А коли ми виїхали, у нас був шок: на що тепер лікувати? За що?
Але, слава Богу, тоді допомогли волонтери. Якось усе склалося. Я завжди кажу: Господь допомагає.
❤️🩹Реаліс: Ви вже десь працюєте в Запоріжжі?
🌿Вікторія: Ні, я не працюю. Не маю змоги, тому що треба бути з дитиною. Ми раз на місяць їздимо до Києва, в «Охматдит», на лікування.
Їдемо приблизно на тиждень, іноді на десять днів. Кожного місяця — руки в ноги й поїхали. Перед цим проєктом ми якраз тільки тиждень як повернулися з Києва.
А чоловік зі старшим сином, слава Богу, уміють робити майже все. [усміхається] Зараз вони обрали для себе такий напрямок — ремонт холодильників. Ремонтують холодильники, виїжджають до людей, також пральні машини. Загалом займаються ремонтом.
❤️🩹Реаліс: Це зараз дуже актуально. Як Ви потрапили в наш проєкт?
🌿Вікторія: Знаєте, коли ми тільки виїхали, я дуже мріяла про одне. Постійно була ця думка в голові: «Я хочу відпочити. Я хочу просто виспатися». Була вже дуже сильна втома.
Січень, лютий, постійні поїздки з дитиною…
❤️🩹Реаліс: У Запоріжжі теж особливо не поспиш…
🌿Вікторія: Знаєте, в селі можна було поспати, бо там рідні стіни. Ми там усе розуміли. Усі звуки були знайомі: хто де стріляє, що куди летить. Коли розумієш, що відбувається, якось спокійніше.
А в Запоріжжі постійно КАБи. Особливо складно було в лютому-березні. Та й зараз у Запоріжжі дуже важко. У нас тривоги майже 24 години на добу: перерва дві-три хвилини — і знову тривога, дві-три хвилини — і знову. Дрони можуть бути і вранці, і в обід, і ввечері. О шостій вечора — взагалі вже наче…
❤️🩹Реаліс: За розкладом?
🌿Вікторія: За розкладом. Тому особливо не виспишся.
Усе це навалилося, і дуже потрібен був відпочинок. Я постійно про це думала. Але водночас думаю: «Боже, за що тепер відпочивати? Тут треба думати, за що жити, як, де і що шукати. А тут ще відпочинок!»
І тут у травні мені сказали, що є така можливість. Спочатку запропонували Ярославу, а я кажу: «Так, зачекайте, у мене ще є діти! [сміється] Можна ми поїдемо?» Тим більше дитині дуже потрібен відпочинок.
❤️🩹Реаліс: Ви тут із трьома молодшими дітьми? Є ще старший?
🌿Вікторія: Старший удома, бо він уже дорослий. Міші 16 років, Даніїлу — 14, Ярославу — 10. А старшому вже 23 роки. Але війна — і він теж із нами живе.
На початку війни він виїжджав працювати. Тоді була така можливість, його запрошували до Польщі. Але потім повернувся. Зараз живе з нами.
❤️🩹Реаліс: Тут ви вже трохи відпочили. Які зміни відчули емоційно?
🌿Вікторія: А тут я виспалася! Причому виспалася буквально позавчора. От скільки ми тут — десять днів? Я кожного дня спала, але все одно не було відчуття, що відпочила. І спиш, і далі хочеться спати.
А тепер, слава Богу, відпочила.
Для мене дуже багато значить річка, вода.
❤️🩹Реаліс: Пляж?
🌿Вікторія: Так, пляж. Ми з дітьми щодня, скільки є часу, бігали туди, купалися. Діти спочатку взагалі не розуміли, що це таке. Кричали мені: «Ми не підемо!»
❤️🩹Реаліс: Там, де ви жили, поблизу не було річки?
🌿Вікторія: Була! У тому й річ. Просто безпекова ситуація не дозволяла туди ходити.
І я зрозуміла: діти не те що відвикли — вони вже не пам’ятають, що взагалі можна так відпочивати. Я потім сиділа й думала про це. Коли ми востаннє нормально відпочивали, вони були настільки малі, що просто цього не пам’ятають. Вони навіть не розуміють, навіщо їм це потрібно.
❤️🩹Реаліс: Тобто для них постійна напруга й небезпека вже стали нормальними?
🌿Вікторія: Так! Я їм кажу: «Ми будемо відпочивати, поїдемо відпочивати». А вони: «А ми й удома відпочинемо!»
Я кажу: «Ні, ви просто не розумієте».
А потім зрозуміла, що не можу їх переконати, і сказала: «Добре. Я їду відпочивати, а ви просто їдете зі мною».
І вони тоді погодилися! [сміється] Бо спочатку взагалі не хотіли їхати. А коли я сказала: «Я їду відпочивати», — вони такі: «О, це добре, мама їде!»
❤️🩹Реаліс: Які заняття тут були для вас і хлопців найбільш дієвими чи корисними?
🌿Вікторія: Для мене дуже корисними були заняття з дитячим психологом.
Так склалося моє життя, що я постійно була змушена щось робити, щось читати, про щось дізнаватися. І якщо із собою я вже трішечки розібралася, то що робити, наприклад, із моїм молодшим сином — тут у мене були питання, на які я не знала відповідей.
Тому я дуже-дуже вдячна дівчатам, які пояснили, що відбувається з дитиною і як на це реагувати. Бо труднощів багато: і війна, і хвороба, і все разом.
Немає друзів, бо зараз останні місяці дітей у Запоріжжі навіть на вулицю гуляти не випускають.
❤️🩹Реаліс: Там же може прилетіти буквально за хвилину?
Вікторія: У нас FPV літають! А FPV — ти його чуєш: бах — і він уже перед тобою. Він дуже швидко летить. Якщо люди думають: «Та я встигну кудись добігти», — ні. Його щойно не було, а за мить він уже десь поруч.
У нас навіть сітки натягують. На нашій вулиці вже натягнули антидронові сітки, поставили стовпи. У селі так було, а тепер уже й у Запоріжжі натягують.
Таке в нас екстремальне життя.
❤️🩹Реаліс: А для вас особисто що змінилося в емоційному плані? Можливо, якесь спілкування було особливо важливим? Крім того, що ви виспалися й відпочили.
🌿Вікторія: Ні, ви не розумієте! [сміється]
Коли людина каже «виспалася» — це не про те, що сьогодні я не доспала, а завтра висплюся. Ні. Це втома, накопичена місяцями, роками.
Ти ходиш і нічого не хочеш. Тобі треба і те зробити, і те, і те, а в голові одна думка: «Хоч би мене не чіпали. Я хочу просто полежати».
Ти не можеш дозволити собі розслабитися. Вночі — обстріли, вдень — ти з дітьми. У тебе немає можливості відпочити. Просто навіть поспати!
Це така банальна річ, про яку люди думають: «Та що там…» А ні!
❤️🩹Реаліс: Це ж величезний стрес, який триває роками.
🌿Вікторія: Так. Ти просто не можеш виспатися. Тому виспатися — це не просто виспатися. Це — ВИСПАТИСЯ, розумієте? [сміється]
От якби мене запитали, що для мене важливіше: відпочити чи зустріч із психологом? Дитячий психолог — тут без питань. А якщо вибирати між тим, щоб виспатися, і, наприклад, арттерапією — ні, мені треба виспатися! Настільки це важливо.
❤️🩹Реаліс: Це дуже цінно. Наче трохи зарядити тут батарейку.
🌿Вікторія: Так! Одразу в голові ясніше.
Ти ж розумієш, що їхати назад — знову туди ж. [усміхається] У нас така реальність, що хочеш ти чи не хочеш…
❤️🩹Реаліс: На жаль, як у тирі.
🌿Вікторія: Як у тирі, так. Сафарі, я ж кажу. І в кожному регіоні своє.
Коли ми з сином лежимо в лікарні й туди приїжджають люди з Херсонщини, Сумщини, Запорізької області, ми одне одного розуміємо.
Це дуже страшно, коли життя перетворюється на таку лотерею. Ми постійно живемо в лотерею: прокинешся чи не прокинешся, дійдеш ти кудись чи не дійдеш.
Кожного дня. Як «День бабака»: прокинувся — і те саме, прокинувся — і те саме.
Отак розповідаєш — і самій навіть трохи страшно! [сміється] А коли живеш у цьому, наче звикаєш. Дуже погана звичка, звичайно, але звикаєш.
❤️🩹Реаліс: Так, на жаль, звикаємо до цього як до норми. Добре, і на завершення — кілька слів. Можливо, щось, що ви хотіли б сказати людям. Дуже вам дякую за розмову.
🌿Вікторія: Що я побажала б людям? Цінуйте те, що маєте.
Ми не усвідомлювали, як багато в нас було. Кожна людина до війни була багата. У неї було стільки всього: і тиша, і дім, і родина, і можливість відпочити, залишитися вдома або просто поїхати кудись із сім’єю на прогулянку.
Зараз, коли люди це втрачають, розумієш, якими ми були багатими. Тому таке побажання: Цінуйте те, що маєте. Все буде добре!
Нагадуємо, що проєкт таборів "ДАЧА" ми втілюємо в межах грантової програми проєкту «Комплексна підтримка дітей, сімей і громад, які постраждали внаслідок війни», що фінансується Європейським Союзом та реалізується Solidarity Fund PL in Ukraine в рамках Психосоціальної програми PRO_MentalHealth
