09/06/2025
«Ми ще вчора були вдома, а сьогодні війна»: історія Бориса і Юлії Гольцевих
Борис Гольцев, молодший сержант, і Юлія Гольцева, теж молодший сержант, поділились своєю історією війни, яка для них почалась з різних точок – Борис пішов до війська ще з першого дня вторгнення, Юлія приєдналася пізніше, але не могла залишатись осторонь. Їхня історія – це розповідь про втрати, любов, адаптацію і силу духу.
«Війна почалась на світанку»
Борис:
– Я був в резерві з 2018 року, але війна для мене почалась 24 лютого, коли Вугледар обстріляли “Ураганами”. Прокинувся – повідомлення: війна, ракети, бомбардування. Спочатку заспокоював усіх: мовляв, все буде добре. Але коли снаряди прилетіли зовсім поруч, стало ясно: все серйозно. Зібрав рюкзак, подзвонив до хлопців у бригаду, і вже ввечері був у Волновасі. Там мене зустріли, видали зброю. Так я потрапив на фронт.
«Цікавий момент був тоді, коли батюшка вийшов до нас і посвятив на перший бій. Відверто кажучи, я був в шоці. Ще сьогодні я ночував вдома, ще сьогодні було мирне життя, все було добре, були плани на майбутнє, були проекти які назрівали, все було чудово і тут війна і виходить капелан – посвячує нас на бій і виходить комбат – ставить першу бойову задачу. Це був шок.
В перші дні війни ми навіть не розуміли масштаб трагедії, що взагалі відбувається.. Перші бої, перші втрати побратимів, перші враження, перші перемоги. Різні місця – спочатку Донеччина, потів восени 2022 Харківський контрнаступ , потім знову Донеччина. Зараз ми в Запоріжжі.
До війни
Борис:
– До війни я працював директором молодіжного центру у Вугледарі — це був перший такий проект у Донецькій області, який функціонував як окреме комунальне підприємство. На відміну від звичних моделей, де молодіжні центри створюють на базі бібліотек або будинків культури, наш центр був незалежною структурою.
Також я обіймав посаду менеджера київського фонду «Фундація соціальних інновацій "З країни в Україну». Усе моє професійне життя було пов’язане із соціальною сферою, культурою та роботою з молоддю. Я реалізовував багато культурних та соціальних проектів, спрямованих на розвиток культури та громадянського суспільства в Україні.
Наша фундація допомагала місцевим активістам згуртовуватися у команди за методикою Стенфордського університету та втілювати свої ідеї. Ми проводили у містах фестиваль «З країни в Україну», під час якого активісти навчалися на академії фестивального менеджменту, отримували гранти для реалізації локальних ініціатив, адаптували проекти до умов свого міста і залучали до подій владу, бізнес і громадськість.
У 2021 році ми започаткували проект «Натхнення Сходу» за ідеєю нашого головного ідейника Дениса Блощинського. В межах цього проекту ми відвідали 11 прифронтових міст України: Слов’янськ, Краматорськ, Бахмут, Дружківку, Добропілля, Мирноград, Станицю Луганську, Старобільськ, Щастя, Херсон і Маріуполь. Там ми знімали кліпи за участю відомих українських зірок — Jamala, Alyona Alyona, СКАЙ, ТНМК, NESPROSTA, Alex Silakov, MAZEPA, Hurtom, Жадан і Собаки, Христина Соловій, Сергій Асафатов. Потім ці кліпи були представлені на великому фестивалях у цих містах, транслювались на різних телеканалах України, Ютубі, а згодом були зібрані у Києві на великому форумі кліпмейкерів "Перший форум кліпмейкерства "Розмова зі світом".
Це була надзвичайно цікава професія — фестивалі, перформанси, культурні проекти, робота з молоддю. Мені все це дуже подобалося.
Юлія:
– До початку повномасштабного вторгнення я працювала начальником юридичного відділу у виконкомі. Разом з донечкою жили у Вугледарі. З Борею були знайомі, але не так щоб дуже близько. Коли на другий день війни я дізналась, що Боря пішов до ТрО, була приголомшена, адже це вчинок справжнього героя. Директор молодіжного центру, людина в якої планів на майбутнє просто мільйон і він може багато чого зробити для цієї країни для нашого міста і тут мені кажуть, що він пішов в ТрО.
На самому початку повномасштабного вторгнення ми з донькою перебували деякий час у місті багато часу ховались у сховищах. Важкий період тоді був для нас. Потім виїхали до Польщі.
Через деякий час перебування за кордоном я дізналась від Боріної сестри, що у нього загинув командир і він дуже важко переживає цю втрату. Почали переписуватись – спершу коротко, потім все довше і «заіскрило».
Восени 2022 року я з донечкою приїхала до Дніпра. 1 листопада Борис взяв відпустку і… зробив мені пропозицію. Я погодилась.
Ми одружились у березні 2023-го.
«Зміна ролей»
Борис:
– Спочатку я був у бойовому підрозділі – стрільцем, водієм. У 2023 мене перевели в логістику. Це було важко – інша атмосфера, тилова служба, коли побратими воюють, а ти сидиш за паперами. Але довелось приймати нові виклики.
Юлія:
– В 2023 році я пішла за ним – спочатку навчальний центр і БЗВП у Дніпропетровській області, там я отримала спеціальність кухаря, але по приїзду в підрозділ фактично займалась діловодством. З лютого 2024 вже працювала у службі експлуатації безпілотних систем, а потім – у службі авіації та ППО. Роботи було багато, довелось піднімати з нуля всю роботу бо жоден з 4 начальників не затримувався довше ніж на кілька місяців і багато документації просто втратилось. Навіть не було у кого списати, що робити і як.
«Наші маленькі радості»
Борис:
– Коли ми почали служити і жити разом на Донеччині, Юля притягнула з собою двоспальну ковдру. Це створювало затишок навіть під обстрілами. Сам би я не купив. Півтора роки в бойовому підрозділі привчили мене, що баула, спальника і двох наплічників достатньо, бо в будь-який момент можливий переїзд. А їй казав постійно: “Не обживаймось, не купуй нічого ми тут ненадовго і перевозити все буде важко”. Але Юля мене не слухала і потроху в нас з’являлись посуд, речі, постільна білизна і затишок.
Юля і Борис, як і багато інших військових, пройшли через важкі випробування на війні — і морально, і фізично. Вони віддали багато сил і енергії, однак з часом їхнє здоров’я почало підводити. Постійне фізичне та психологічне напруження далося взнаки, і це стало однією з причин, чому вони потрапили до ТЦК та СП (територіального центру комплектування та соціальної підтримки). Такий перехід був складним рішенням, але вимушеним через стан здоров’я.
Переведення в тил
Борис:
Ми потрапили до ТЦК після висновку ВЛК. Влітку 2024 року під час виконання бойового завдання, разом з командиром потратили в ДТП. Переломи, травми, госпіталь і довга реабілітація. Після комісії нам визначили можливість проходження служби у тилових підрозділах та в ТЦК. Так і опинились у Запоріжжі.
Зараз допомагаємо координувати роботу і підтримувати наших хлопців на фронті.
«Війна змінила нас»
Юлія:
– Тепер важко будувати плани. Донька поки що з родичами Борі у Німеччині. Ми мріємо возз’єднати всю родину, але війна продовжується і безпечних місць поки в Україні немає. Зараз ми адаптуємось – ходимо на концерти, на різні заходи. Звикаємо до життя у Запоріжжі і службі в ТЦК та СП.
Приємно мати своє робоче місце, нормований графік, вихідний. Але ми дуже сумуємо за рідними і за мирними часами.
Борис:
– Ця війна залишила свій відбиток на кожному з нас. Змінила наші цінності, погляди на добро і зло. Я сподіваюсь повернутись до культурної сфери, до роботи з молоддю, фестивалями, творчістю. Це моє покликання. І хочеться пройти цей шлях разом із Юлею.
«Пам’ятаймо про наших захисників»
Борис і Юлія:
– Ми хочемо сказати всім: війна триває. Сили оборони потребують нашої допомоги – автівки, дрони, техніка, підтримка. Не забувайте про це. Кожен донат, кожне слово підтримки – це допомога.
Група комунікацій Запорізький обласний ТЦК та СП Оперативне командування "Схід"
