15/06/2026
«Я не маю права радіти...»
Вона стоїть у кав'ярні й ловить себе на думці, що їй соромно замовити улюблену каву.
Вона сміється над жартом подруги — і одразу відчуває провину.
Планує відпустку, купує нову сукню, радіє успіхам на роботі, дивиться фільм із дітьми — і всередині звучить голос:
«Як я можу радіти, коли він на фронті?»
«Як я можу жити далі, коли його немає?»
«Як я можу думати про себе, коли він у полоні?»
«Як я можу бути щасливою, якщо моя людина зникла безвісти?»
Це почуття знайоме багатьом жінкам.
Провина часто приходить туди, де є велика любов.
Ми починаємо несвідомо вірити, що страждання — це доказ нашої відданості. Що якщо ми дозволимо собі усміхнутися, відпочити або відчути радість, то ніби зрадимо того, кого любимо.
Але правда в іншому.
Ваш біль не стає меншим від того, що ви випили каву.
Ваша любов не зникає через те, що ви сміялися.
Ваша пам'ять не стирається через нові плани.
І ваше право на життя ніхто не скасовував.
Людська психіка не може постійно перебувати лише в горі, страху чи тривозі. Нам потрібні моменти радості, тепла, відпочинку й надії, щоб мати сили жити далі.
Радість — це не зрада.
Відпочинок — не байдужість.
Щастя — не відмова від пам'яті.
Можна сумувати й усміхатися одночасно.
Можна любити й продовжувати жити.
Можна носити біль у серці та все одно бачити красу навколо.
Якщо сьогодні ви дозволили собі маленьку радість — не карайте себе за це.
Можливо, саме ця чашка кави, ця прогулянка, ця зустріч із друзями або цей щирий сміх допомагають вам вистояти.
А вистояти зараз — це вже дуже багато.
Допис був підготовлений створено ГО «Ла Страда-Україна» за підтримки Фонду «Аскольд і Дір», що адмініструється ІСАР Єднання в межах проєкту «Сильне громадянське суспільство України – рушій реформ і демократії» за фінансування Норвегії та Швеції. Зміст публікації є відповідальністю ГО «Ла Страда-Україна» та не обов’язково відображає позицію урядів Норвегії, Швеції або ІСАР Єднання.