26/10/2025
280 років тому:
27(16).10.1745 – у м. Глухів на Гетьманщині, нині на Сумщині народився Максим Березовський, композитор, диригент, співак (тенор), музикант (скрипка, віолончель, контрабас), класик європейської музики. Походив із козацької родини. Навчався у Глухівській співацькій школі (єдина в Московитській імперії), яка готувала співаків для московитського імператорського двору. Продовжив навчання у Києво-Могилянській академії, де для спудейського хору почав писати власні музичні твори. У 1758, з шостого класу Академії, вивезений в Петербург до Придворної співацької капели, якою керував видатний український музикант Марко Півторацький. Для задоволення забаганок вельмож царського двору дітей з України тоді забирали не питаючи згоди батьків. Навчався мистецтву композиції та майстерности італійської композиторської школи в придворного капельмейстера Фраческо Цопписа. Соліст (єдиний не італієць) італійської оперної трупи в Оранієнбаумі (нині м. Ломоносов) та Петербурзі (1759-1760). Написав низку хорових концертів, зокрема на псалом Давида «Не покидай мене у пору старости», які отримали загальне визнання фахівців та публіки. 1769 першим з музикантів імперії відряджений у Болонью в Італії для вдосконалення композиторського мистецтва. Навчався в Філармонійній академії у відомого композитора та теоретика музики падре Джовані Батіста Мартіні. Невдовзі в листі до директора імператорського театру в Петербурзі Івана Єлагіна викладач написав про свого учня: «Пан Максим володіє всіма даними для вивчення мистецтва контрапункту і обіцяє стати видатним творцем музики». У травні 1771 за рекомендацією падре Мартіні склав виняткової складности іспит та обраний академіком Болонської академії (обраний одноголосно таємним голосуванням журі з 15-ти членів), що дало право працювати капельмейстером. У ті часи звання академіка надзвичайно рідко присуджували іноземним композиторам. Обраний членом Болонського філармонічного товариства. В цей період пише концерти, сонати, симфонії, музику до Божественної Літургії, автор опери «Демофонт», прем’єра якої на зимовому карнавалі в Ліворно (1773) відбулася з тріумфом. На жаль партитура опери втрачена, збереглося лише 4 арії з опери.
Здобувши загальноєвропейське визнання та сповнений великих творчих планів1774 повернувся до Санкт-Петербурга. Отримав запевнення від «графа» Потьомкіна в сприянні перед імператрицею Катериною про заснування у Кременчуці музичної академії на зразок Болонської, де мав обійняти посаду директора. Проте реальні наміри московських урядників і особисто Катерини ІІ були зовсім іншими – після розгрому Запорізької Січі Україну планувалось перетворити на нерозвинену та неосвічену колонію, яка мала постачати для імперії матеріальні ресурси та людський матеріал для майбутніх загарбницьких війн. Після приголомшливого успіху в Італії, повернувшись до східної імперії опинився в забутті, зневазі та злиднях. Насилу вдалося влаштуватися позаштатним співаком до Придворної співацької капели, де підміняв хворих та відсутніх співаків (московськорота вікіпедія стверджує, що призначений придворним капельмейстером, проте не хоче витлумачити чому на такій високій посаді перебував у крайній матеріальній скруті). Як на глум маестро заробляв переписуванням нот та змушений був жити у борг. Твори композитора не друкували та не виконували, хоча й надалі продовжував плідно творити.
На сьогодні атрибутовано 46 хорових творів композитора. Вважається творцем нового типу класичного хорового концерту, який дивовижно поєднує італійську витончену майстерність, візантійську духовність та поміркованість та українську душевну мелодійність. Був першим українським композитором, який синтезував західноєвропейську музичну культуру з давніми традиціями українського хорового співу.
Помер (у віці 31 рік) у Санкт-Петербурзі 1777. Похований за «казенний кошт» у чужій московитській землі. На початку 19-го століття митрополит Московитської Церкви (РПЦ) Євґєній Болховітінов запустив у суспільний простір побрехеньку, що Максим Березовський «в пріпадкє іпохондріі [депресії, душевної кризи] пєрєрєзал сєбє горло». Відразу видно, що московитський митрополит не знається на способах вчинення самогубства, бо самостійне перерізання собі горла психологічно та анатомічно є винятково складною справою і потребує значної сили, точности (це особливо важливо, що в стані афекту нереально) і рішучости. В художній літературі чи кінофільмах такі випадки сценаристи інколи вифантазовують, а на практиці щось не доводилося чувати про них. Ця версія не має також найменшого історичного підґрунтя, бо Болховітінов не був сучасником Березовського (коли композитор помер він мав лише 10 років), а вже через півстоліття, коли продукував свою версію, то не користувався жодними документами, бо таких в природі не існувало. Але тепер постає інше питання, саме з моральної площини, а для чого московитський митрополит вигадав і запустив у світ цю побрехеньку, яку донині рясно передруковують різні, у тому числі й українські видання? Як кажуть в народі «й до ворожки не ходи», бо на поверхні красуються цілих три мотиви, які разом могли спонукати Болховітінова до фальсифікації:
- З середини 19-го століття в імперії серед владної московитської еліти розпочалася третя найпотужніша хвиля українофобських настроїв (1-а в часи царя Петра І, 2-а – за Катерини ІІ). В цей період московські українофоби інтенсивно та доволі успішно формували образ українця як «відщепенця», «мазепинця», «сепаратиста», «польську інтригу». Березовський був українцем, глибоко вкоріненим в українську музичну культуру (школу), вихованцем Києво-Могилянської академії, а отже не можна було допустити, щоби він шанувався вище, або принаймні на рівні з «великоросом». Тому його будь-яким способом треба було принизити, дискредитувати.
- Для не останніх розумом московитів було цілком очевидним, що чимало культурних діячів з України, які творили в імперії та здавалося для імперії, насправді були її ворогами, «диверсантами». Наприклад, ще в ті часи велике число родовитих московитів називали Миколу Гоголя не «русскім пісатєлєм», але глузієм над Московією та її мовою. Зокрема філософ Васілій Розанов влучно підмітив, що Гоголь «не наш чєловєк», що він «отвінтіл какой-то вінт внутрі русского корабля і корабль стал разваліватся». Подібно й з українськими композиторами. Свого часу історик мистецтва Дмитро Антонович зазначив, що українські композитори, зокрема М. Березовський, А. Ведель і Д. Бортнянський повністю «вичистили» церковний спів Московії від місцевої московитської народної музичної традиції, фактично знищили автентичність московської духовної музики, натомість нав’язавши в їхніх церквах та монастирях «київський спів» та українську традицію. Мабуть, як чоловік освічений, Болховітінов усвідомлював це «некорисне» значення Березовського для «вєлікорусскої» музичної традиції, що насправді був ворогом, а тому його будь-яким способом треба було принизити, дискредитувати.
- Березовський був вихованцем італійської композиторської школи, наскрізь українським і наскрізь європейським композитором. Його музика навіть не випереджувала, але заперечувала московську придворну музичну традицію, що базувалася на їхньому церковному співі. А це становило безпосередню загрозу «традиційному канону» та «духовному порядку» і Болховітінову, як одному з керівників РПЦ, який усвідомлював цю небезпеку, треба було якось її «делікатно» нейтралізувати. А отже Березовського будь-яким способом треба було принизити, дискредитувати.
Враховуючи, що в тогочасному суспільстві божевільні та самогубці сприймалися як щось нечисте, бридке, до того ж самогубство вважалося найбільшим гріхом, то інструмент для дискредитації українського композитора був очевидним. Шкода лише, що сучасні дописувачі повторюють ці великодержавні інсинуації. Правда до чести останніх, знайшлися сучасні московитські сумлінні дослідники творчости Березовського. Зокрема на переконання М. Рицарєвої композитор помер внаслідок інфекційного захворювання («гарячки»).
Побутує також конспірологічна версія, що Березовського вбили за таємним наказом Катерини ІІ. Прихильники цієї теорії підпирають її тим, що весь архів композитора було вилучено та спалено. Те, що багато творів маестро не вціліло до наших днів – це факт, а ось чи були вони спалені, то на це підтверджень немає. Зрештою ця «кучерява» версія не має багато прихильників і її серйозно не розглядають.
З іменем цього направду геніального композитора світового рівня пов’язана ще одна московитська інсинуація. Більшість московитських видань безапеляційно зараховує Березовського до світочів «руской» культури (якщо вона в них є). Зокрема про це пише й московськорота вікіпедія, та ще й обурюється, що мовляв «в трудах нєкоторих украінскіх ісслєдоватєлєй рассматріваєтся как прєдставітєль украінской композіторской школи», а він мовляв є «русскім композітором» і «создатєлєм русского хорового концерта». А щоби бодай фіговим листочком прикрити своє брехливе причинне місце, то їхня вікіпедія написала, що місце народження Березовського невідоме, хоча з якогось дива визнає, що до 8 років «міг мешкати» у Глухові. А назагал в його біографії є багато суперечностей і багато життєвих етапів є «гіпотезою з певною долею ймовірности». Як кажуть в народі написано «здорово, але брехливо». На початку 2000-х років американський диригент Стівен Фокс в архівах Ватикану віднайшов твір Березовського «Симфонія до мажор» (в Україні відомий як «Симфонія № 1), написаний у 1770-1772. І хто б мав сумнів – Московія відразу ж оголосила цей твір своїм «культурним надбанням» та назвала його «Пєрвой русской сімфонієй». Український диригент Кирило Карабиць публічно заперечив, що це твір таки українського композитора, але його не почули, а чи не хотіли почути.
У 2005 на фасаді Болонської музичної академії встановлено меморіальну таблицю, на якій золотим літерами викарбувано ім’я славетного українського композитора (другий після Моцарта іноземний композитор вшанований у такий спосіб). Твори маестро постійно звучать у виконанні багатьох європейських хорових колективів.
