20/05/2026
Трудові права засуджених у практиці Європейського суду з прав людини: між ресоціалізацією та забороною експлуатації
Питання забезпечення трудових прав осіб, які перебувають у місцях несвободи, тривалий час залишалося на периферії міжнародного правозахисного дискурсу. Традиційно праця засуджених розглядалася насамперед як елемент режиму виконання покарання, дисциплінарного впливу та підтримання функціонування пенітенціарних установ. Однак сучасна практика Європейського суду з прав людини поступово формує інший підхід: навіть в умовах ізоляції держава не звільняється від обов’язку гарантувати людині повагу до її гідності, захист від експлуатації та базові трудові гарантії.
У рішеннях останніх років ЄСПЛ дедалі частіше підкреслює, що залучення засуджених до праці не може перетворюватися на приховану форму примусу, приниження або неформального покарання. Суд розглядає працю у місцях несвободи не лише через призму кримінально-виконавчого режиму, а й як складову системи захисту прав людини.
Основним міжнародно-правовим орієнтиром у цій сфері є стаття 4 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, яка забороняє рабство, підневільний стан та примусову працю. Водночас сама Конвенція передбачає виняток: праця, яка «звичайно вимагається під час тримання під вартою», не вважається примусовою.
Саме тлумачення цього положення стало предметом формування багаторічної практики ЄСПЛ. Одним із найбільш знакових рішень у цій сфері є справа Stummer v. Austria. У ній заявник, який протягом багатьох років працював у місцях позбавлення волі, скаржився на те, що періоди його праці не враховувалися до пенсійного страхового стажу. ЄСПЛ визнав, що держави мають широкий простір розсуду щодо організації системи праці ув’язнених, а сама відсутність пенсійного страхування не становила порушення Конвенції.
Водночас значення цього рішення значно ширше за його формальний результат. Суд наголосив, що сучасні європейські стандарти дедалі більше орієнтуються на прирівнювання праці засуджених до звичайних трудових відносин. ЄСПЛ прямо послався на Європейські пенітенціарні правила та документи Ради Європи, відповідно до яких праця ув’язнених повинна бути максимально наближеною до умов праці у вільному суспільстві. Фактично Суд визнав, що трудова діяльність засуджених не може розглядатися виключно як інструмент покарання або експлуатації.
Окремо ЄСПЛ підкреслив, що праця у місцях несвободи має переслідувати передусім мету ресоціалізації та підготовки особи до повернення в суспільство.
Особливо важливого значення у сучасній практиці ЄСПЛ набуває питання недопущення принизливої або фактично примусової праці.
Показовим у цьому контексті стало рішення ЄСПЛ Petrov v. the Republic of Moldova (ухвалене 5 березня 2026 року), у якому Суд розглядав ситуацію засудженого, якого в установі виконання покарань фактично перевели до так званої «нижчої касти». Чоловіка систематично змушували виконувати найбільш брудну та принизливу роботу, а адміністрація установи не лише не припинила такі практики, а фактично толерувала їх існування.
ЄСПЛ дійшов висновку, що навіть якщо безпосередній примус здійснювався іншими засудженими, відповідальність держави все одно настає у разі, коли адміністрація знала або повинна була знати про існування подібної системи неформальної експлуатації. Суд наголосив, що держава зобов’язана забезпечити ефективний захист особи від примусової праці незалежно від того, хто саме є безпосереднім виконавцем примусу.
У цьому рішенні Суд фактично сформував надзвичайно важливий підхід: мовчазна бездіяльність адміністрації установи виконання покарань також може становити порушення статті 4 Конвенції.
Ця правова позиція має принципове значення для країн пострадянського простору, де правозахисники роками фіксують існування неформальної ієрархії серед ув’язнених та використання праці як інструменту підпорядкування і психологічного тиску.
Ще одним важливим орієнтиром є справа Floroiu v. Romania, у якій Суд аналізував характер обов’язкової праці засуджених. ЄСПЛ зазначив, що сама по собі вимога виконувати певну роботу в установі виконання покарань не суперечить Конвенції. Однак така праця повинна бути законною, передбачуваною та пов’язаною з легітимними цілями пенітенціарної системи. Суд окремо звернув увагу, що праця не може використовуватися як прихована форма дисциплінарного впливу чи покарання, а її умови повинні відповідати базовим стандартам безпеки та гуманності.
Фактично у своїх рішеннях ЄСПЛ поступово формує концепцію «пенітенціарної праці людської гідності», за якої:
🔹праця має сприяти соціальній адаптації особи;
🔹умови праці повинні бути безпечними;
🔹засуджений не може піддаватися експлуатації;
🔹держава повинна гарантувати мінімальний рівень соціального захисту.
Сучасна практика ЄСПЛ демонструє поступове розширення позитивних обов’язків держави щодо захисту трудових прав осіб у місцях несвободи.
Суд дедалі частіше виходить із того, що держава повинна не лише формально утримуватися від примусової праці, а й активно запобігати будь-яким проявам експлуатації. Це стосується:
🔹безпечності умов праці;
🔹недопущення психологічного чи фізичного примусу;
🔹належного контролю за діяльністю адміністрації установ;
🔹існування ефективних механізмів подання скарг;
🔹запобігання дискримінації у доступі до праці.
У низці рішень ЄСПЛ також наголошує, що неналежні умови праці можуть одночасно становити порушення не лише статті 4 Конвенції, а й статті 3, яка забороняє нелюдське або таке, що принижує гідність, поводження. Зокрема про це йдеться у справах Van der Mussele v. Belgium - хоча справа не стосувалася пенітенціарної системи, саме в ній ЄСПЛ сформував критерії примусової праці. У справі Meier v. Switzerland Суд підкреслив, що навіть «звичайна» праця засуджених повинна оцінюватися крізь призму стандартів Конвенції. Таким чином, сучасний підхід Суду базується на нерозривному зв’язку між правом на людську гідність та умовами праці у місцях несвободи.
Для України ця проблематика має особливе значення в умовах реформування пенітенціарної системи та адаптації національного законодавства до стандартів Ради Європи.
Правозахисні організації та моніторингові візити НПМ неодноразово фіксували проблеми, пов’язані із:
🔹працею без належного оформлення трудових відносин;
🔹низьким рівнем або фактичною відсутністю оплати праці;
🔹залученням засуджених до робіт у небезпечних умовах;
🔹залежністю доступу до праці від неформальної ієрархії;
🔹відсутністю ефективного механізму захисту трудових прав.
❗У світлі сучасної практики ЄСПЛ такі проблеми можуть розглядатися вже не лише як організаційні недоліки функціонування пенітенціарної системи, а як потенційні системні порушення фундаментальних прав людини.
Таким чином, практика Європейського суду з прав людини демонструє поступову трансформацію підходів до праці засуджених. Якщо раніше вона сприймалася переважно як елемент режиму відбування покарання, то нині ЄСПЛ дедалі чіткіше розглядає її крізь призму людської гідності, заборони експлуатації та соціальної реінтеграції особи.
Суд фактично сформував ключовий стандарт: ізоляція людини від суспільства не означає втрати нею базових трудових прав.
Відповідно до сучасних підходів ЄСПЛ, праця у місцях несвободи повинна:
🔹мати ресоціалізаційну, а не каральну мету;
🔹здійснюватися у безпечних і гуманних умовах;
🔹виключати будь-які форми фізичного чи психологічного примусу;
🔹не бути інструментом приниження або неформального підпорядкування;
🔹забезпечувати мінімальні соціальні гарантії та захист людської гідності.
Саме такий підхід сьогодні поступово стає невід’ємною складовою європейських стандартів поводження з особами, які перебувають у місцях несвободи і має перейматися національною системою виконання покарань.
