31/08/2026
Шановні наші читачі!
У цій статті ми розповімо Вам про події, які відбувалися на території Трансністрії під час Голокосту.
Румунське керівництво називало окуповані ці області України «Трансністрією». Однак, на відміну від окупованої Бессарабії та Буковини, політичне керівництво Німеччини не визнавало «Трансністрію» частиною румунської території. Згідно з німецько-румунською угодою, міжріччя Дністра та Бугу передавалося румунському керівництву для «адміністрування та економічної експлуатації». Сама назва «Трансністрія» увійшла в історію як окупаційне поняття, пов'язане зі знищенням людей.
Тим не менш, румунський диктатор Антонеску та його оточення ставилися до захоплених територій як до приєднаних остаточно та безповоротно. Так, Антонеску в одній зі своїх бесід із високопоставленими румунськими чиновниками закликав вважати, що Трансністрія буде румунською найближчі два мільйони років. І перше завдання, яке він поставив, було очищення окупованих земель від «сторонніх елементів». Створення гетто та концтаборів, масові розстріли місцевого населення — ось що мали на увазі під «очищенням» загарбники.
"Забутий цвинтар" - так називає "Трансністрію" у своїй роботі про Голокост того періоду Юліус Фішер. За результатами його досліджень, за весь період окупації на території «Трансністрії» загинуло внаслідок масового знищення румунською адміністрацією (переважно розстріли та спалення) близько 200 тисяч румунських та радянських євреїв. Решта ж нерумунське населення губернаторства зазнавала насильницької румунізації.
У самій Одесі вже наступного дня після заняття румунами, 17 жовтня, було розстріляно близько 3-4 тисяч чоловіків, головним чином євреїв. 22 жовтня було підірвано румунську комендатуру — 79 убитих, 43 поранених і 13 зниклих безвісти, з яких 128 румунів і 7 німців, включаючи загиблого румунського коменданта міста генерала Іона Глогожану. Наступного ранку за наказом маршала Йона Антонеску було розстріляно та повішено за кожного вбитого офіцера — 200, за кожного солдата — 100 заручників. Загалом за цим наказом було вбито 25 тисяч мешканців Одеси. Тоді ж в артилерійських складах за містом були розстріляні полонені червоноармійці, комуністи, комсомольці та радянські керівники, у тому числі близько 19 тисяч євреїв, а їхні тіла спалені, а ще 5 тисяч євреїв — зігнані до в'язниці і 24 жовтня поведено на заставу Дальник, де. Німецьке гестапо знищило ще 1 тисячу євреїв, а 15 листопада за останнього розстрілу в Одесі було вбито ще 1 тисячу євреїв. Загалом менш ніж за місяць було знищено близько 35 тисяч євреїв.
З 21 грудня 1941 року по 15 лютого 1942 року було розстріляно 44 тисячі євреїв, зігнаних з Одеси та Одеської області до села Богданівка (зараз це Миколаївська область). Восени 1941 року румунськими окупантами у селі Богданівка було створено концентраційний табір для євреїв на території свинокомплексу біля річки Південний Буг.
Наприкінці 1941 року у таборі було близько 54 тисяч осіб. У грудні 1941 року після спалаху епідемії тифу було вирішено знищити всіх в'язнів. Румунська влада розпочала масове вбивство 21 грудня 1941 року. Операцію зі знищення євреїв, присвячену дню народження Сталіна, було названо «Подарунок Сталіну». В'язні були змушені рити голими руками ями в промерзлій землі і складати в них тіла щойно розстріляних або спалених живцем у сараях товаришів за ув'язненням.
Кількість жертв, страчених у колишньому Доманівському районі, перевищує 115 тисяч осіб, із них близько 55 тисяч – безпосередньо у Богданівці.
Організатори розстрілів М. Іонеску, В. Манеску та низку інших у 1945 році засуджено до страти, яка згодом замінена на довічне ув'язнення.
Восени 1941 року та взимку 1941—1942 років у Трансністрію було депортовано близько 150 тисяч євреїв із румунських губернаторств Бессарабії та Північної Буковини, майже всі з них загинули. У Трансністрії загинули дві третини євреїв, надісланих туди з Румунії 1941—1942 років.
У жовтні 1941 року румуни організували концентраційний табір у селищі Вапнярка Вінницької області. Того ж місяця до нього привезли тисячу євреїв, здебільшого з Одеси. Близько 200 загинуло від епідемії тифу; решта було виведено з табору двома партіями, під охороною солдатів румунської жандармерії, і було розстріляно.
Починаючи з листопада 1941 року євреїв із прилеглих районів, у тому числі Тульчина, Брацлава, Шпикова, Тостенца, а згодом і з більш віддалених районів, таких як Могилів-Подільський, звозили до Печерського табору. Також туди відправляли румунських євреїв із Бессарабії та Буковини.
Гетто Трансністрії мали чітку структуру управління на чолі із «президентом громади». Вони існували добре розвинені соціальні служби і кустарне виробництво. З початку 1942 року в'язні гетто Трансністрії, депортовані з Бессарабії та Буковини, стали отримувати регулярну фінансову та продовольчу допомогу єврейській громаді Румунії, а з 1943 року – і міжнародних єврейських організацій. Це було однією з головних рис цих гетто, що допомогло врятуватися багатьом в'язням. Саме в Трансністрії вціліло близько 70% всіх радянських євреїв, що вижили в окупації.
Щодо слов'янського населення Трансністрії окупаційна румунська влада встановила жорстокий режим, де основним покаранням була страта.
У Трансністрії в роки Другої світової війни загинуло від 250 000 до 380 000 євреїв (як місцевих українських, так і депортованих румунською владою з Бессарабії та Буковини). у гетто та концтаборах (таких як Богданівка, Доманівка та ін.).
Основні категорії загиблих: Місцеві євреї: Близько 180000–185000 жителів окупованих районів України (включно з Одесою), убитих румунськими та німецькими окупантами. холоду та епідемій тифу в таборах та на маршах смерті.
За матеріалами з Інтернету.
Уважаемые наши читатели!
В этой статье мы расскажем Вам о тех событиях, которые происходили на территории Транснистрии во время Холокоста.
Румынское руководство называло оккупированные эти области Украины «Транснистрией». Однако, в отличие от оккупированной Бессарабии и Буковины, политическое руководство Германии не признавала «Транснистрию» частью румынской территории. Согласно германо-румынскому соглашению, междуречье Днестра и Буга передавалось румынскому руководству для «администрирования и экономической эксплуатации». Само название «Транснистрия» вошло в историю как оккупационное понятие, связанное с уничтожением людей.
Тем не менее, румынский диктатор Антонеску и его окружение относились к захваченным территориям как к присоединенным окончательно и бесповоротно. Так, Антонеску в одной из своих бесед с высокопоставленными румынскими чиновниками призвал считать, что Транснистрия будет румынской ближайшие два миллиона лет. И первой задачей, которую он поставил, было очищение оккупированных земель от «инородных элементов». Создание гетто и концлагерей, массовые расстрелы местного населения — вот что подразумевали под «очищением» захватчики.
«Забытое кладбище» — так именует «Транснистрию» в своей работе о холокосте того периода Юлиус Фишер. Согласно результатам его исследований, за весь период оккупации на территории «Транснистрии» погибло в результате массового уничтожения румынской администрацией (преимущественно расстрелы и сожжения) около 200 тысяч румынских и советских евреев. Остальное же нерумынское население губернаторства подвергалось насильственной румынизации.
В самой Одессе уже на следующий день после её занятия румынами, 17 октября, были расстреляны около 3-4 тысяч мужчин, главным образом евреев. 22 октября была взорвана румынская комендатура — 79 убитых, 43 раненых и 13 пропавших без вести, из которых 128 румын и 7 немцев, включая погибшего румынского коменданта города генерала Иона Глогожану. На следующее утро по приказу маршала Йона Антонеску были расстреляны и повешены за каждого убитого офицера — 200, за каждого солдата — 100 заложников. Всего по этому приказу было убито 25 тысяч жителей Одессы. Тогда же в артиллерийских складах за городом были расстреляны пленные красноармейцы, коммунисты, комсомольцы и советские руководители, в том числе около 19 тысяч евреев, а их тела сожжены, а ещё 5 тысяч евреев — согнаны в тюрьму и 24 октября уведены на заставу Дальник, где помещены в бараки и сожжены. Немецкое гестапо уничтожило ещё 1 тысячу евреев, а 15 ноября при последнем расстреле в Одессе было убито ещё 1 тысяча евреев. Итого, менее чем за месяц было уничтожено около 35 тысяч евреев.
С 21 декабря 1941 года по 15 февраля 1942 года было расстреляно 44 тысячи евреев, согнанных из Одессы и Одесской области в село Богдановка (сейчас это Николаевская область). Осенью 1941 года румынскими оккупантами в селе Богдановка был создан концентрационный лагерь для евреев на территории свинокомплекса у реки Южный Буг.
В конце 1941 года в лагере было около 54 тысяч человек. В декабре 1941 года после вспышки эпидемии тифа было решено уничтожить всех заключённых. Румынские власти начали массовое убийство 21 декабря 1941 года. Операция по уничтожению евреев, приуроченная ко дню рождения Сталина, была названа «Подарок Сталину». Узники были принуждены рыть голыми руками ямы в промёрзшей земле и складывать в них тела только что расстрелянных или сожжённых заживо в сараях товарищей по заключению.
Количество жертв, казнённых в бывшем Доманёвском районе, превышает 115 тысяч человек, из них около 55 тысяч — непосредственно в Богдановке.
Организаторы расстрелов М. Ионеску, В. Манеску и ряд других в 1945 году приговорены к смертной казни, которая впоследствии заменена на пожизненное заключение.
Осенью 1941 года и зимой 1941—1942 годов в Транснистрию было депортировано около 150 тысяч евреев из румынских губернаторств Бессарабии и Северной Буковины, почти все из них погибли. В Транснистрии погибли две трети евреев, присланных туда из Румынии в 1941—1942 годах.
В октябре 1941 года румыны организовали концентрационный лагерь в посёлке Вапнярка Винницкой области. В том же месяце в него привезли тысячу евреев, преимущественно из Одессы. Около 200 погибло от эпидемии тифа; остальные были выведены из лагеря двумя партиями, под охраной солдат румынской жандармерии, и были расстреляны.
Начиная с ноября 1941 года евреев из близлежащих районов, в том числе Тульчина, Брацлава, Шпикова, Тостенца, а позже и из более отдалённых районов, таких как Могилёв-Подольский, свозили в Печерский лагерь. Также туда отправляли румынских евреев из Бессарабии и Буковины.
Гетто Транснистрии имели чёткую структуру управления во главе с «президентом общины». В них существовали хорошо развитые социальные службы и кустарное производство. С начала 1942 года узники гетто Транснистрии, депортированные из Бессарабии и Буковины, стали получать регулярную финансовую и продовольственную помощь еврейской общины Румынии, а с 1943 года — и международных еврейских организаций. Это было одной из главных особенностей этих гетто, что помогло спастись многим узникам. Именно в Транснистрии уцелело около 70 % всех выживших в оккупации советских евреев.
В отношении славянского населения Транснистрии оккупационные румынские власти установили жестокий режим, где основным наказанием была смертная казнь.
В Транснистрии в годы Второй мировой войны погибло от 250000 до 380000 евреев (как местных украинских, так и депортированных румынскими властями из Бессарабии и Буковины).Согласно данным мемориального комплекса Яд Вашем, общие потери в этом регионе составили более 200–300 тысяч человек, уничтоженных румынской и немецкой армиями в гетто и концлагерях (таких как Богдановка, Доманевка и др.).
Основные категории погибших: Местные евреи: Около 180000–185000 жителей оккупированных районов Украины (включая Одессу), убитых румынскими и немецкими оккупантами.Депортированные: Около 90000–150000 евреев из Румынии, Бессарабии и Буковины, погибших от массовых расстрелов, голода, холода и эпидемий тифа в лагерях и на маршах смерти.
По материалам из Интернета.
