24/05/2026
У 1930-1940-х роках, у добу великого світового переламу, чергових сподівань на відродження Української Державности, націоналісти започаткували традицію відзначення щороку 23 травня Дня Героїв. Передусім йшлося про тих, військових, хто загинув у боротьбі за Україну у часи Української революції. Але День мав і суто персональне звучання, бо саме у травні московитський ворог вбив великих українців, провідників Миколу Міхновського, Симона Петлюру, Євгена Коновальця. І у цьому теж був свій символізм – вбити провідників відродження в часи розквіту весни, часу відродження природи. День Героїв мав втілювати, й втілює зараз вислів «Герої не вмирають!», бо, звісно, йдеться про невмирущість Української Ідеї, за яку щоразу йдуть на боротьбу нові, й нові Герої, формуючи покоління незламних борців.
Перебуваючи в окупації під комуністами після Другої світової війни українці не мали можливости відзначати цей день разом з представниками української еміґрації та діяспори, які плекали цю традицію та розвивали. Втім, уявлення про справді героїчні, а не штучні совєтські традиції, плекалося, проривалося крізь терни окупації. Ці уявлення можна побачити у творчості учасників українського руху опору комунізму (дисидентів, поетів, письменників).
Мета окупантів була вичавити з українців уявлення про СВОЄ героїчне, замінити це культом пушкіних, лєніних, совєтських генералів-окупантів та ін. Наприклад, і зараз біля Оперного театру в Одесі бовваніє стіна, так званих, героїв соціалістичної праці, багато з яких є фейковими героями, як і Стаханов, як і все совєтське. Але, звісно, совєтська пропаганда деформувала уявлення основної маси українців про героїчне. Наслідки долаємо шляхом декомунізації та деколонізації досьогодні.
Цьогоріч День Героїв відзначаємо в умовах, коли актуалізувалося питання про Пантеон Українських Героїв у Києві, куди мають перевезти з усього світу та урочисто перепоховати тіла великих українців. Але, на жаль, як дуже часто буває, вже чується, мовляв, «не розділяйте, не розколюйте, неважливо як саме ця людина любила Україну, як робила, не маємо сперечатися про ступінь величі». Це неправильна та небезпечна тенденція. Не можна стирати межі, не можна не класифікувати, не можна не замислюватися над сутністю поглядів та чину, бо саме це все і є проєкцією у майбуття, засобом виховання. Не маємо сплутати орієнтири.
Справжніми, однозначними, українськими героями є ті, хто все свідоме життя беззастережно боровся саме за Українську Національну Самостійну Соборну Державу, без жодних компромісів, хитань, і, не дай Боже, підслужування мрсковському ворогу, бо це є єдиний екзистенційний ворог українців, альфа та омега зла. Природно, що не йдеться про пошук ідеальної людини, яку б любили усі, й вона любила усіх. У своєму прагненні повалили російського звіра, ці діячі, звісно, як справжні політики, використовували проти неї инші світові потуги, і це був єдино можливий шлях. Життя справжнього Героя це не одномоментний спалах, а чин більшої частини життя. Тільки такі люди заслуговують на найвищу ступінь пошани – назви вулиць. Безумовно, взірцями національних Героїв мають бути К. Левицький, М. Грушевський, М. Міхновський, Д. Донцов, С. Петлюра, С. Бандера, Р. Шухевич. Важливо не забувати про принцип Соборности, презентацію у Пантеоні усіх Українських Земель. Звісно, Одеса та її округа мають посісти значне місце у Пантеоні. Тим більше, одеські діячі – це найчастіше особи, що діяли впродовж різних етапів життя й на решті території України, й у діяспорі. Взірцевими є постаті одесців Івана Луценка, Івана та Юрія Лип, Ніни Строкатої та Святослава Караванського, Ганни Михайленко. Ці постаті так яскраво засвітили в Одесі смолоскип українства, що його вже не загасити жодній ворожій силі, ані відвертій, ані мімікрованій.
Найбільш позитивною рисою відзначень Дня Героїв впродовж новітнього часу є те, що ми, нарешті, почали відходити від мартирологічного уявлення про героїв та героїчне, мовляв, герой, це лише той, хто героїчно помер, загинув. Ні! Передусім, герой, це той, хто попри все вижив та знищив побільше російських ворогів.
Безумовно, героєм може бути не лише військовий. Не можна знецінювати повсякденний цивільний героїзм. Але під час екзистенційної Війни з російським ворогом маємо плекати передусім мілітарну складову героїзму та вшановувати його носіїв. При тому, знову ж таки, не маємо забути походження Дня Героїв, його націоналістичну сутність, що закликає нас плекати боротьбу саме за Національну Україну, а не, боронь Боже, псевдоукраїну, какаяразніца, такий собі гуртожиток-перекотиполе, без ідей, або підміну Української Ідеї космополітичними, безликими ідеями. Бо наша Війна не за всесвітню демократію чи якісь всесвітні ізми, а саме за нас, за панування українців на своїй Богоданій Землі та експансію, захист, розвиток Українського в усьому світі.
Перемога над «русскім міром» та тріюмф Світового Українства – це сутність та мета нашого Героїзму. Плекаймо його у собі та инших!
Автор: Олександр Музичко
