30/05/2026
📢 Vitalii Vaseruk - кандидат до Ради ветеранів війни за незалежність України при Мінветеранів розповідає про себе:
👇Буду відвертим: іноді мене питають, ким я був до війни.
Та, якщо чесно, нічого особливого. Народився і виріс у Києві. Звичайна родина, звичайне життя. Школа, університет, робота. Працював у різних сферах, на різних посадах. Будував плани, кудись поспішав, про щось хвилювався, як і більшість людей. І добре пам’ятаю вечір 23 лютого 2022 року. Я повертався додому після роботи і думав про завтрашній день. Як виявилося, це був останній вечір мого колишнього життя. Як і у всіх нас 😕
Вранці мене розбудили вибухи. Пам’ятаю, як увімкнув телевізор, побачив новини про повномасштабне вторгнення і майже одразу зрозумів, що сидіти вдома не зможу. Зібрався, попрощався з мамою, отримав її благословення і поїхав до військкомату. Не тому, що був якимось героєм. Просто тоді мені здалося, що по-іншому не можна.
Далі все було так, як у тисяч добровольців. Присяга, зброя, побратими, навчання, перші виїзди, перші обстріли. Потім Київщина, Харківщина, Донеччина. З часом війна перестає бути картинкою з новин і стає твоєю реальністю. Реальністю, у якій поруч живуть люди, з якими ти ділиш останню воду, останню цигарку, останній жарт перед виходом на позиції. І саме тому найболючіше на війні - це не поранення. Найболючіше - втрачати своїх.
Для мене такою точкою стала Кліщіївка. Наша група потрапила під важкий обстріл. Ми всі отримали серйозні поранення і три доби чекали евакуації в підвалі напівзруйнованого будинку. Три доби, коли час іде зовсім по-іншому. Коли ти вже не думаєш про кар’єру, гроші чи плани. Думаєш лише про те, щоб дожити до наступної години. Не всі дочекалися евакуації. Деякі мої побратими залишилися там назавжди. І це те, що не відпускає мене досі.
Мене евакуювали. Але через втрату крові та тривале перебування під турнікетом лікарям довелося ампутувати ногу. Потім були реанімація, операції, реабілітація, протезування. Майже рік життя між лікарняними палатами та спробами зрозуміти, що робити далі. Не буду брехати - було дуже важко. Були моменти відчаю. Були образи на весь світ. Були питання до Бога і до самого себе. І були хвилини, коли я не бачив майбутнього.
Напевно, мене витягнули люди. Рідні. Друзі. Побратими. Ті, хто залишилися поруч тоді, коли мені самому було важко залишатися поруч із собою. Саме завдяки їм я поступово прийняв нову реальність і зрозумів просту річ: якщо Бог залишив мене живим, значить, моє життя ще не закінчилося. Тоді я зробив свій найважливіший вибір.
Я обрав життя. Не виживання. Не існування. Саме життя.
Навчився заново ходити на протезі. Почав їздити на ветеранські заходи, знайомитися з людьми, які пройшли схожий шлях. Побачив, як багато серед нас сильних людей, які попри біль, втрати і поранення продовжують жити, працювати, любити, виховувати дітей і будувати майбутнє.
Згодом я створив благодійний фонд, який допомагає ветеранам, ветеранкам, особам з інвалідністю внаслідок війни та їхнім родинам. Бо дуже добре знаю, наскільки важливо інколи просто не залишитися наодинці зі своїми проблемами.
Сьогодні я часто думаю про тих хлопців, які не повернулися з того підвалу в Кліщіївці. Думаю про побратимів, яких уже немає поруч. І, мабуть, саме вони дають мені сили рухатися далі. Бо кожен день, який я маю, - це подарунок, за який хтось заплатив надто високу ціну.
Тому я не хочу витрачати цей час даремно. Хочу працювати. Хочу бути корисним. Хочу, щоб ветерани і ветеранки мали гідне життя, а родини наших полеглих Героїв і Героїнь знали, що про них пам’ятають.
Мабуть, це і є моя історія. Не про втрату ноги. Не про поранення. І навіть не про війну.
Вона про те, що після найтемнішого дня все одно може настати світанок. Якщо знайти в собі сили зробити вибір на користь життя.
☝️Вдячний своїм зі 128 бату 112 окрема бригада Сил територіальної оборони ЗСУ
