МБФ Спадок НАЦІЇ

29/06/2026

ВАСИЛЬ СЛІПАК
ГОЛОС, ЩО СТАВ ЗБРОЄЮ

29 червня 2016 року на Світлодарській дузі загинув Герой України Василь Сліпак оперний співак світового рівня і доброволець, який свідомо обрав фронт замість сцени.

Він понад 19 років жив у Франції, був солістом Паризької національної опери, виконував провідні партії на найпрестижніших сценах Європи. Йому двічі пропонували французьке громадянство , він відмовився. Своїм вибором залишився громадянином України.

Його голос звучав у «Дударику» ще з дитинства у Львові, а світове визнання прийшло після навчання та перемог у європейських конкурсах. У 1997 році він увійшов до трупи Паризької опери.

Але коли почалася війна за Україну він повернувся. Як доброволець він воював у складі ДУК «Правий сектор» на Донбасі, з позивним «Міф» за партією Мефістофеля, яку особливо любив у «Фаусті».

Сліпак не розділяв життя на сцену і війну. Він казав:
«Як артист - я просуваю Україну у світі.
Як чоловік - я маю бути на війні».

Він організовував міжнародні акції на підтримку України, зокрема марш Stop Putin War in Ukraine, що об’єднав десятки країн.

Загинув через 11 днів після повернення на фронт у 2016 році.

Василь Сліпак став першим добровольцем, якого посмертно відзначено званням Героя України із врученням ордена «Золота Зірка».

Його ім’я сьогодні носять концертні зали, вулиці, культурні центри в Україні та Франції. Але головне — він став символом того, як мистецтво і свобода можуть зійтися в одній людській долі.

🕯 для нас його історія звучить як продовження давньої традиції: коли воїн і митець — це одна людина, що служить своїй землі до кінця.

09/06/2026

Українська мазанка-шедевр еко будівництва!

https://www.facebook.com/share/v/1CskmL2Xgk/?mibextid=wwXIfr

04/06/2026

ВЕРЕМІЇВКА. ОТАМАН, ЯКОГО НЕ ЗМОГЛИ ЗЛАМАТИ

Історія Вереміївки - це не лише про козаків, чумаків, плавні й Дніпро. Це ще й про людей, які народжувались у простих селянських хатах, а ставали легендами українського спротиву.

Одним із них був Охтанась (Панас) Келеберда - отаман Вереміївської козацької сотні, моряк Чорноморського флоту і один із найнебезпечніших ворогів більшовицької влади на Полтавщині.

Народився він 1888 року у Вереміївці, на кутку Приліпка, над самим Дніпром , біля пристані Івана Богуна.

Його прізвище має тюркське коріння.
“Калі-берда” означало “чорний зброєносець” , так називали воїнів передових загонів, які не мали права відступати.

І символічно:
Охтанась теж ніколи не відступав.

Старожили згадували, що він мав “кінську силу”:
лама́в підкови руками, як сірники.

У 1912 році на призовному пункті в Золотоноші він викликав усіх охочих боротися “на поясах” і поклав кількох силачів підряд.

Саме там його помітив матрос Чорноморського флоту і буквально “переманив” у моряки.

Так вереміївський хлопець опинився серед українських моряків революційного Чорноморського флоту.

Панас мав прізвисько Кобза.
Навіть радянський драматург Олександр Корнійчук був змушений визнати його силу характеру, зробивши Кобзу героєм п’єси “Загибель ескадри”.

Про нього писали:

“У нього вчитись треба, як діяти рішуче і точно”.

А сам Келеберда відповідав російським офіцерам:

“Я українець, пане мічмане, позаяк хахлів уже немає. Є наша Центральна Рада”.

У час, коли більшість ще боялася навіть слова “Україна”, вереміївський матрос уже говорив про український флот і незалежну державу.

Повернувшись у рідне село, він створив Вереміївську козацьку сотню та приєднався до Холодного Яру.

Їхнє гасло було коротким:

“Воля або смерть”.

Коли Келеберда входив у Вереміївку зі своїми козаками , про це сповіщали гарматними пострілами із Сивинського узвозу.
Селяни розпрямляли плечі.
А прихильники “комуни” ховалися по хатах.

У 1920 році його загін налічував до 400 козаків і був одним із найсильніших повстанських формувань Полтавщини.

Більшовики називали їх “головорізами”.
А селяни - оборонцями.

Бо саме тоді каральні загони розстрілювали у Вереміївці простих хліборобів лише за підозру у співчутті повстанцям.

Доля Охтанася Келеберди досі залишається загадкою.

Після одного з боїв більшовики так і не змогли довести його смерть.
У селах ходили легенди, що отаман вижив, змінив ім’я і чекає часу, щоб знову повернутися у Вереміївку.

І, чесно кажучи…
для таких людей смерть ніколи не буває остаточною.

Бо поки жива пам’ять
живий і отаман.

#КозацькіЗемліУкраїни #Вереміївка #ХолоднийЯр #ОхтанасьКелеберда #ІсторіяУкраїни #УкраїнськийСпротив #КозацькаСпадщина

23/05/2026

СЕЛО ЧИ МІСТЕЧКО?

Коли сьогодні ми говоримо про Вереміївку, важко уявити, що ще сто п’ятдесят років тому вона була одним із найбільших населених пунктів Придніпров’я.

У статистичних описах Полтавської губернії ХІХ століття Вереміївка згадується як велике торгове містечко із ярмарками, ремеслами, пристанями та значною кількістю населення. Тут перетиналися сухопутні дороги Полтавщини та водні шляхи Дніпра.

Етнограф і художник Порфирій Мартинович, який відвідував Вереміївку у 1870–1880-х роках, залишив десятки замальовок місцевих хат, господарств і мешканців. Його вразило не лише багатство народної культури, а й особливий характер людей.

Відомий історик Дмитро Яворницький писав:

«Дніпро був для українця не річкою, а дорогою».

Для Вереміївки ця фраза звучить особливо точно.

Саме Дніпро відкривав місцевим жителям шлях до Кременчука, Катеринослава, Херсона, Одеси, Запорожжя і навіть Чорного моря.

Вереміївка була не околицею.

Вона була частиною великого українського світу.

Ілюстрації із книги В.Недяка
«Україна Козацька Держава»

23/05/2026

«Справу поділу росії треба поставити як справу покою цілого світу» - Симон Петлюра

С. Петлюра на балконі свого помешкання в м. Варшаві (Польща). м. Варшава, 1922 р.

23/05/2026

Сіль поважали…

“Сіль у народному побуті — не тільки пожива, а й річ свята, що має силу оберегу.”
— Володимир Гнатюк

В етнографічних працях багато згадок про лікувальні властивості солі:

❗️ «сіль витягає жар, як губка» - якщо покласти хворому у шкарпетки
❗️на шию і груди клали компреси із тканини змоченої міцним розчином солі, зверху вовну
і тепло - так лікували горло і кашель
❗️ «сіль -не спеція. Це витяжка із землі . Вона тягне зайве назовні» . Примочками з сіллю лікували гнойні рани, забої , укуси, запалення
❗️ стрес, напруження і тривогу лікували ванночками з гарячою водою із жменею солі і краплею оцту «15 хвилин і ніби з голови бетонну плиту зняли»
❗️коли в дом приходили недобрі люди з важкою енергетикою то господарі сипали сіль у кути, якщо сіль темніла - її спалювали і говорили «зло не моє- піди з вогнем

Ілюстрації із книги В.Недяка
УКРАЇНА КОЗАЦЬКА ДЕРЖАВА

19/05/2026

«Люди на все гожі й пригожі»

Так говорили в народі про чумаків … людей дороги, степу, витривалості й особливої внутрішньої свободи.

Цікавий опис чумаків нашого краю залишив письменник і етнограф Олександр Афанасьєв-Чужбинський у своїй праці «Подорож у Південну Росію». Він писав про придніпровських чумаків як про «народ видатний»: у вишитих сорочках, широких шароварах, просмолених від дьогтю, з довгими чупринами, загартованих безмежним степом і дорогою.

Дьогтем вони мастили одяг не через неохайність, а задля захисту від чуми та нужі в далеких мандрах. Їхнє життя проходило під відкритим небом: нічні сторожі біля волів, багаття серед степу, нескінченні дороги й пісні, народжені просто в дорозі.

Чумак - це не просто професія. Це окремий світогляд.

Етнограф Павло Рябков зазначав, що чумак у багатьох рисах нагадував козака поведінкою, звичками, любов’ю до волі. Недарма чумацькі пісні так близькі до козацьких: у них той самий степовий простір, туга за домом і щира людська душа.

На землях Вереміївки, Жовниного, Кліщинців, Матвіївки, Чигрин-Дубрава, Васютинець, Лящівки, Іркліїва та всього Середнього Подніпров’я чумацький шлях був не легендою, а частиною повсякденного життя. Тут формувався особливий тип українця : витривалого, спостережливого, здатного виживати у важких умовах і водночас зберігати пісню, гумор і гідність.

І, мабуть, найточніше про них сказав сам народ:
«Славні чумаченьки - люди на все гожі й пригожі».

Чумак. Мал. В. Штернберга. 1836