10/03/2026
«Я не гірша – я інша». Історія трьох розмов, які змінюють дитячу самооцінку
У роботі психолога іноді достатньо кількох розмов, щоб дитина почала дивитися на себе по-іншому, щоб змінилось її ставлення до себе.
Ця історія - про десятирічну дівчинку, яку ми назвемо Яною (ім’я змінено, - ред.).
Яна живе з діагнозом ДЦП. Ліва сторона її тіла слабша, тому багато речей даються їй повільніше, ніж іншим дітям. Вона навчається індивідуально і майже не має стабільного кола друзів. З часом у неї сформувалося переконання, яке часто з’являлося у думках: «Я нецікава. Зі мною не хочуть дружити».
Психологічна робота з Яною тривала кілька зустрічей і базувалася на принципах когнітивно-поведінкової терапії – підходу, який допомагає людині помічати свої автоматичні думки та перевіряти їхню правдивість. Іноді саме ці думки стають найбільшим бар’єром.
Перша зустріч. Коли дитина вперше говорить про свій біль.
Початок будь-якої психологічної роботи – це встановлення довіри. Психолог почала розмову дуже просто:
– Привіт. Мене звати Анна (ім’я змінено, - ред.). Тут безпечно, і ми можемо говорити про все, що тобі важливо. Як я можу до тебе звертатися?
Яна:
– Яна.
Психолог:
– Скажи, будь ласка, як ти зараз почуваєшся, коли сидиш тут зі мною?
Яна:
– Трохи хвилююся… Я не дуже люблю розмовляти з новими людьми.
Поступово розмова перейшла до того, як Яна сприймає себе.
Психолог:
– Скажи, будь ласка: що в тобі тобі подобається, а що – ні?
Після невеликої паузи дівчинка відповіла:
– Мені… не подобається моя ліва рука. Вона слабша. І я повільніша за інших. А подобається… я люблю малювати.
Саме тут з’являється важлива частина терапії – дослідження переконань.
Психолог:
– Як ти думаєш, коли в людини щось не працює ідеально – це означає, що вона гірша за інших?
Яна:
– Мабуть… так. Бо інші можуть більше.
Психолог запропонувала перевірити цю думку:
– Уяви, що є дівчинка, яка погано бігає, але дуже гарно співає. Вона гірша?
Яна:
– Ні… просто інша.
Це був перший важливий момент у розмові.
Але коли мова зайшла про саму Яну, стало зрозуміло, наскільки суворо вона оцінює себе:
– Яку думку ти найчастіше думаєш про себе?
Яна (тихо):
– Що я нецікава. І зі мною ніхто не захоче дружити.
Психолог запропонувала оцінити силу цієї думки:
– Наскільки ти в неї віриш – від 0 до 10?
Яна:
– Десь на 8.
Разом вони почали шукати докази і раптом з’ясувалося, що вони є.
Психолог:
– Чи була хоча б одна людина, якій з тобою було добре?
Яна:
– Так. Віка. Ми зустрічаємось на гуртку. Нам з нею весело.
Це означало, що думка «я нецікава» не є абсолютною правдою. Разом вони сформулювали інше, більш справедливе переконання. «Мені складніше, ніж іншим, але в мене є речі, які роблять мене цікавою». Наприкінці зустрічі психолог запропонувала ще раз оцінити силу старої думки.
Психолог:
– Наскільки ти зараз віриш у думку «я нецікава»?
Яна:
– Мабуть… на 4.
Це був перший крок. Перед завершенням сесії Яна тихо повторила нову фразу:
«Я маю право бути собою. Я не гірша – я інша».
Друга зустріч. Як дитина бачить себе.
На наступній зустрічі психолог використала методику дослідження самооцінки. Дівчинці запропонували уявити шкалу – від повної незадоволеності собою до повного прийняття.
Психолог:
– Покажи, будь ласка, де ти зараз.
Яна показала майже внизу шкали.
Психолог:
– А де ти хотіла б бути?
Яна:
– Ось тут.
Вона показала майже на самому верху. Різниця між цими точками була дуже великою.
Психолог:
– Що заважає тобі бути ближче до того місця?
Яна:
– Моя рука… і те, що я не ходжу до школи з усіма дітьми.
Психолог допомогла їй побачити важливу річ: :
– Тобто ти пов’язуєш свою цінність із тілом і навчанням.
Після короткої паузи дівчинка відповіла:
– Так… думаю, так.
Потім вони знову попрацювали з переконаннями.
Психолог:
– Закінчи речення:
«Я недостатньо хороша, тому що…»
Яна:
– …тому що я не така, як інші.
Психолог запропонувала іншу версію:
– «Я не така, як інші, але…»
Яна (вже впевненіше):
– …але я все одно важлива.
Це був момент, коли в її словах вперше з’явилося самоприйняття.
Третя зустріч. Розмова про дружбу
На третій зустрічі розмова перейшла до теми спілкування.
Психолог:
– Що для тебе означає слово «друг»?
Яна:
– Той, з ким весело. Кому можна довіритись. Хто не сміється з мене… але й не жаліє.
У цих словах було багато важливого – бажання рівності й поваги. Психолог запропонувала зробити маленький крок:
– Ми не будемо одразу заводити багато друзів. Почнемо з маленької дії. Можеш показати свій малюнок комусь із дітей або дорослих і подивитися на реакцію.
Яна:
– Це я зможу.
Психолог пояснила:
– Сміливість – це не відсутність страху. Це дія, навіть коли трохи страшно.
Наприкінці розмови Яна зробила ще одне важливе відкриття.
Психолог:
– Якщо дружба не виникає одразу – що це означає?
Яна:
– Що це не моя вина… просто не всі одразу стають друзями.
Після кількох зустрічей стали помітні перші зміни. Яна почала менше хвилюватися під час спілкування з іншими людьми, а думка про те, що вона «нецікава» або «гірша за інших», вже не здавалася їй такою беззаперечною. Поступово з’явилося більш спокійне і реалістичне ставлення до себе, а разом із ним – готовність робити маленькі кроки до спілкування з іншими дітьми. Найважливішим результатом стало нове внутрішнє переконання, яке Яна змогла сформулювати сама: «Я не гірша – я інша». Саме з таких простих, але чесних фраз часто починається відновлення дитячого відчуття власної цінності.
Психолог також обговорила з мамою дівчинки кілька простих принципів підтримки, які можуть допомогти дитині закріпити ці зміни. Йдеться не про жалість, а про підтримку і визнання зусиль дитини. Коли дорослі говорять не «бідна ти моя», а «я бачу, як ти стараєшся», дитина починає відчувати, що її зусилля помічають і цінують. Так само важливо уникати порівнянь з іншими дітьми, навіть якщо вони здаються невинними, адже фрази на кшталт «усі так можуть» лише підсилюють відчуття власної неповноцінності. Натомість допомагає щоденне підкреслення сильних сторін дитини – її творчості, старанності, чуйності або наполегливості. Важливу роль відіграють і безпечні соціальні ситуації: короткі зустрічі з однією або двома дітьми, спільна діяльність, у якій дитина може відчути себе впевненіше. І, звичайно, дорослим варто пояснювати, що хвилюватися перед спілкуванням – це нормально, адже страх не означає, що дитина не впорається.
Насправді психологічна робота з дітьми в подібних ситуаціях рідко зводиться до простого «підвищення впевненості». Набагато важливіше допомогти дитині сформувати відчуття власної цінності – такого, яке не залежить від швидкості рухів, оцінок у школі чи кількості друзів. Коли дитина починає відчувати цю внутрішню опору, їй значно легше приймати себе і поступово будувати стосунки зі світом навколо. Саме з цього і починаються справжні зміни.
Історія відображає роботу психолога, проведену під час надання послуг з кейс-менеджменту в межах проєкту “Інтегрована освіта, захист дітей, життєстійкість та інклюзія для дітей постраждалих від війни, тимчасово переміщених дітей та їхніх батьків на півночі та сході України” реалізується за підтримки Гуманітарного фонду (ГФУ/UHF) Управління ООН з координації гуманітарних справ / OCHA Ukraine
