16/09/2026
Скільки військових в Україні мають проблеми з вживанням психоактивних речовин? Чесна відповідь: ми не знаємо.
І проблема не лише в тому, що держава не має достатньо даних. Проблема в тому, що сама система створює умови, за яких людина не може безпечно сказати про свою проблему й отримати допомогу.
ЗСУ декларують політику «нульової толерантності» до вживання наркотиків. А отже, виявлення таких фактів може мати службові наслідки, і військовослужбовці бояться навіть можливого впливу факту вживання на виплати родині в разі їхньої загибелі. У такій ситуації людина, яка має залежність або починає її формувати, має дуже просту мотивацію мовчати.
Тому офіційні дані про виявлені випадки не можуть показати реальний масштаб проблеми. Вони демонструють лише те, що система змогла виявити. А найвразливіші – ті, хто приховує вживання саме через страх наслідків, – залишаються невидимими.
Подібна культура секретності заводить вживання ПАР у війську в «сіру зону»: коли про проблему знають, але її масштаб практично неможливо виміряти.
Але без даних немає політики. Без розуміння реального масштабу проблеми складно ухвалювати рішення, співмірні з її масштабом.
▪️ Скільки людей потребують допомоги?
▪️ Які саме форми підтримки потрібні?
▪️ Де проходить межа між профілактикою, раннім втручанням і вже необхідним лікуванням?
Щоб відповісти на ці питання, спочатку треба побачити проблему цілісно, а не лише ту її частину, яку система виявляє.
На противагу цьому існує принципово інший підхід: не чекати, поки військового «виявлять», а створити умови, за яких він може анонімно повідомити про свій досвід.
У дослідженні «Наркополітика крізь оптику захисту прав людей з інвалідністю: дослідження досвіду ветеранів, аналіз системних прогалин та рекомендації», над яким ми нині працюємо, як можливе рішення розглядається анонімне самозаповнюване опитування на етапі демобілізації або виходу з ВЛК (без присутності командування і без ризику службових наслідків для військовослужбовця).
Саме такий підхід десятиліттями використовували в Ізраїлі для моніторингу вживання ПАР серед військовослужбовців. Для України це могло б стати регулярним інструментом оцінки реальної поширеності проблеми.
Важливо, що анонімний моніторинг не означає послаблення контролю. Але це спосіб нарешті побачити тих, хто зараз перебуває у “сліпій зоні” для системи контролю. Бо якщо держава вимірює лише те, за що може покарати, вона отримує не картину проблеми, а статистику страху.
А політика, побудована на статистиці страху, приречена працювати із симптомами, а не над вирішенням масштабної проблеми.
Цей текст підготовлено за підтримки Міжнародний фонд "Відродження". Матеріал представляє позицію авторів і не обов’язково відображає позицію Міжнародного фонду «Відродження».