01/10/2026
У вересні 2026 року виповнилося 10 років Київській єврейській громаді на Оболоні. Здається, лише вчора ми починали з суботніх зборів у готелі на Оболонській набережній. Згодом орендували приміщення на проспекті В. Івасюка, а трохи більше року тому переїхали у власну будівлю.
Головною подією, яка привела до створення нашої громади, став приїзд до Києва посланців Любавицького Ребе – рабина Шалома та ребецн Хани Гопін з дітьми. Дякуючи Б-гу, місцем своєї місії вони обрали саме Оболонський район.
Відтоді життя євреїв Оболоні та й інших районів столиці стало зовсім іншим: багато хто з них усвідомив своє єврейство та повернувся до Вс-вишнього. За ці роки в громаді відбулися єврейські весілля, народилися діти, зав’язалися нові зв’язки та здійснилися цікаві проєкти.
З нагоди десятиліття громади ми поставили 10 запитань нашому лідеру — рабину Шалому Гопіну. Наша бесіда відбулася під звуки вибухів, які останнім часом стали, на жаль, уже звичним фоном життя в Києві. Сьогодні публікуємо 5 перших питань та відповідей.
— Шановний рабине, ви є посланцем Любавицького Ребе. Як ви вважаєте, як Ребе оцінив би ці 10 років вашої роботи в Києві?
— Це дуже серйозне запитання. Ребе завжди вимагав більшого. Навіть коли людина чи рабин зробив багато, і реально мав численну громаду, чимало євреїв, велику синагогу, школу тощо, Ребе нікому не дозволяв відпочивати. Усе одно цього було недостатньо — потрібно робити більше й більше. Тому, з одного боку, щось ми зробили, дякувати Б-гові, але я не думаю, що отримав би великі компліменти, адже від мене вимагається значно більше.
— Це було дуже важке десятиліття: ковід, війна... Що допомагає вам залишатися людиною, яка запалює інших вірою в краще?
— Насправді ви правильно нагадуєте: з цих десяти років сім минули не в нормальному житті. Мій молодший син народився в Києві й більшу частину свого життя живе під час війни — це просто ненормально. Сподіваюся, це (війна) скоро закінчиться. Мені також буває дуже важко. Іноді я приходжу до синагоги зранку й навіть не маю сил увійти, бо після важкої ночі, обстрілів та поганих новин немає жодного бажання. Але є два моменти, які тримають. Перший: коли вивчаєш і занурюєшся в хасидизм, це надихає зсередини. І другий: коли бачиш, що зробив іншому єврею приємно, і він усміхається — це сильно додає снаги. Коли бачиш, що зміг щось сказати, і в людини покращився настрій, або коли зміг допомогти — це дає енергію.
— Наскільки важливо для єврея бути разом із громадою?
— На жаль, євреї не завжди розуміють, що бути разом — це користь першочергово для них самих. Багато хто боїться: «Якщо я прийду до синагоги, то буду комусь щось винен, зобов'язаний ставати релігійним». Людина боїться й тримається осторонь. Вона не розуміє, що громада зрештою повертає тобі твоє, ще й зміцнює тебе. Розумні люди це усвідомлюють, приходять і бачать підтримку; разом набагато легше переживати всі труднощі. Самотужки це робити значно складніше. Тому, безумовно, потрібно бути разом — це зміцнює кожного.
— Чи ділите ви євреїв на релігійних і нерелігійних?
— Звісно, ні. У мене є знайомі, які під час запрошення на свято кажуть: «Я нерелігійний». Скільки б я не намагався пояснити, що немає «релігійних» чи «нерелігійних»: якщо ти єврей, то маєш дотримуватися заповідей. Можливо, хтось дотримується більше, а хтось — менше. У нашому лексиконі взагалі немає слова «релігійний» — це не єврейський термін. Ти єврей — отже, маєш дотримуватися традицій. Якщо не дотримуєшся — це твоя проблема, але прагнути потрібно до максимуму, як великому рабину, так і пересічній людині.
— Чи правда, що у важкі часи до релігії приходить більше людей?
— Так. На жаль, у мирному житті, коли в людини все добре — є гроші, здоров'я, сім'я, усе за планом — навіщо їй Вс-вишній? А коли починаються випробування, людина шукає опору та приходить і до синагоги, і до громади. Це теж шлях, адже краще пізно, ніж ніколи.
Далі буде!
