06/08/2026
5 липня минуло п'ять років, коли відійшов у засвіти Євген Кирилович Марчук - державник, дипломат, один з будівничих української держави. Багато його друзів, колег, учнів у цей день теплими словами згадали цю непересічну особистість. З глибокою повагою і вдячністю долі, що звела мене з Євгеном Кириловичем, долучаю до цих спогадів один з невигаданих сюжетів про Велику Людину, масштаб якої ще належить по достоїнству оцінити.
«…Важливою зовнішньополітичною подією стала участь делегації України на чолі з прем’єр - міністром Євгеном Марчуком у саміті Руху неприєднання, який проходив у далекому колумбійському місті Картахена у жовтні 1995 року. З позиції сьогоднішнього дня тоді керівництво держави прийняло нестандартне рішення. Адже глава українського уряду виїздить за кордон, як правило, для участі у заходах економічного характеру. Тягар міжнародної політики згідно конституції лежить на плечах президента і активна міжнародна діяльність прем’єра часто – густо викликає лише ревнощі, ба навіть роздратування. Тут недалеко і до створення «власного політичного іміджу», у чому президент Кучма не забарився звинуватити Марчука. Але до прийняття Конституції України, яка розставить крапки рад «і», залишався ще рік.
За відсутності українського диппредставництва в Колумбії мені разом з послом України на Кубі та в Колумбії за сумісництвом Олександром Тараненком довелося координувати вирішення усіх питань – від підготовки головного виступу, позиційних матеріалів, тез до бесід глави делегації з лідерами інших держав до розміщення делегації, організації прольоту урядового літака і вирішення багатьох інших організаційних проблем. Тоді делегації були компактними без зайвих людей, але якісними. «Дипломатичний туризм» з’явився набагато пізніше і набув особливої популярності за часів Януковича.
Завдання, яке стояло перед нашою делегацією було на перший погляд просте – встановити формальні зв’язки з рухом неприєднання. Статус запрошеного гостя, у якому ми приїхали на конференцію, не влаштовував апологетів позаблоковості, а ставити питання про членство, як, наприклад Білорусь чи Азербайджан, в МЗС не вважали стратегічно правильним вибором. У підсумку нам вдалося досягти компромісу і отримати статус спостерігача.
Пригадую, як у кулуарах конференції я зустрів свого давнього знайомого палестинця Зехді Терзі, з яким мені у 80-х роках довелося тісно співпрацювати, коли він був постійним спостерігачем Організації визволення Палестини (ОВП) в ООН. Під час дружньої розмови за кавою з’ясувалося, що Терзі вже давно залишив Нью – Йорк і зараз працює головним політичним радником Ясира Арафата. З певним сумом у голосі Терзі говорив, що між Україною і Палестиною практично відсутні контакти на високому політичному рівні і запропонував організувати зустріч прем’єр – міністра Марчука з палестинським лідером тут у Картахені. Ідея зустрічі Марчука з Арафатом мені здалася цікавою і я запевнив Терзі, що обов’язково доповім про нашу розмову прем’єру.
Прем’єр без жодних вагань погодився на таку зустріч, наголосивши, що варто надати їй протокольно - ознайомчого характеру без будь – яких зобов’язань і політичних сигналів з нашого боку. Оскільки в центрі конфлікту на Близькому Сході лежало питання Палестини, цілком очевидно, що Арафат як голова Палестинської національної адміністрації і лідер ОВП буде намагатися заручитися підтримкою прем’єра у питанні щодо визнання за нею щонайменше статусу автономії. Зрозуміло, що в Картахені ми не були готові чітко заявити про свою позицію. Для того, щоб її сформулювати Україні необхідно було пройти ще довгий шлях. Отже зустріч з Арафатом пройшла, на загал, позитивно попри відсутність результатів і власне предмету для серйозних переговорів. Дипломатичною мовою це називається: «Під час зустрічі були обговорені питання, що становлять взаємний інтерес». Або, як було прийнято писати у звіті після зустрічі: «Вона заклала основу для подальшого розвитку українсько – палестинських відносин». І це було правдою. У 2001 році між Україною і Палестинською Автономією були встановлені дипломатичні відносини.
З боку палестинців була все ж таки зроблена спроба вийти на конкретику. Арафат дуже хотів здійснити офіційний візит в Україну і всіляко намагався спровокувати Марчука хоча б на усне запрошення. Але Євген Кирилович був непохитним і майстерно переводив бесіду на інші теми, уникаючи будь – яких зобов’язань з нашого боку. Уже прощаючись, Арафат не витримав і напівжартома сказав: «Шановний пане прем’єре, я все ж таки, з Вашого дозволу, хотів би запросити себе відвідати з візитом Україну». Хоча ні Арафату, ні будь – кому з лідерів Палестинської автономії так і не вдалося побувати в Україні.
Особливе враження на присутніх справив виступ прем’єра Марчука на пленарному засіданні. І не тільки своїм змістом, але й тим, що він був виголошений вишуканою англійською мовою. Тоді серед українського керівництва такого рівня ніхто не міг це зробити. Делегати, які приготувалися слухати його в перекладі з російської, якою тоді послуговувалася більшість українських високопосадовців, підходили потім до мене, висловлюючи своє захоплення українським прем'єром».
("Дипломатичні сюжети 2: від першої особи без купюр". Київ. Саміт- Книга. 2025).
