What are the opening hours?

Monday 09:00 - 18:00 Tuesday 09:00 - 18:00 Wednesday 09:00 - 18:00 Thursday 09:00 - 18:00 Friday 09:00 - 18:00

Комунальний заклад "Центр консервації предметів археології", Spaska 12, Kyiv (2026)

Комунальний заклад "Центр консервації предметів археології" у своїй діяльності займається організацією та реалізацією комплексу заходів щодо реставрації, консервації та збереження предметів археології.

#Центрконсерваціїпредметівархеології #предметиархеології #археологічніцінності #реставраціяпредметівархеології #музейнаПоштовій #консерваціяпредметівархеології

10/08/2026

Продовжуємо рубрику #Київархеологічнийуособистостях.
Місце розташування мурованої церкви Миколи Слупського (1715) Пустинно-Микільського монастиря, вулиця Івана Мазепи, 3 – 7.
Першим документальним свідчення існування київського Пустинно-Микільського монастиря стало створене у 1411 році рукописне Євангеліє, наприкінці якого чернець зазначив, що переписував цю книгу у київському Микільському монастирі. Назва «Пустинний», певно, означає, що ця чернеча обитель розташувалась у порослій лісом місцевості. Через цей літописний «ліс і бір великий» з Києва вела дорога, напрям якої приблизно співпадав з нинішньою вулицею Івана Мазепи. Означена частина сучасного Печерська у давнину не була настільки безлюдною, як це може здатись на перший погляд. В урочищі Угорське (у наш час відомому як Аскольдова могила) розташовувалось поселення та одна із заміських резиденцій київських князів. Ще одна князівська резиденція із поселенням – Берестове – перебувала поряд Печерського монастиря, до якого з Києва вів той самий шлях, що й до Пустинно-Микільського монастиря. Отже, певно, не було випадковим заснування Пустинно-Микільського монастиря, хоч і у лісі, проте на великому шляху і поблизу кількох приміських поселень та князівських резиденцій.
Києвознавець ХІХ століття Максим Берлинський (посилаючись на згадку у київському «Синопсисі» 1674 року та інші відомі йому писемні джерела) стверджував, що Пустинно-Микільський монастир вже існував у 1159 році і був заснований у 1113 році Мстиславом – сином київського князя Володимира Мономаха та Гіти Уессекської (Гіди Гарольдівни києво-руських писемних джерел) – дочки останнього англосаксонського короля Англії Гарольда II Ґодвінсона. Водночас автор «Опису Києва» (1868) Микола Закревський стверджував, що Мстислав у 1113 році княжив у Новгороді, і, відповідно, не міг того року заснувати монастир під Києвом. Проте у 1111 році Мстислав брав участь у поході Володимира Мономаха на половців, а, отже, час від часу приїздив до Києва. Вже будучи київським князем, Мстислав збудував на Подолі муровану церкву Успіння Богородиці (Пирогощу) та храм Святого Федора на Старокиївській горі, де і був похований.
Цікаво, що заміською резиденцією батька Мстислава – Володимира Мономаха було вже згадуване село Берестове, де Володимир Мономах спорудив муровану церкву Спаса і де міг бувати Мстислав.
Певно, що Пустинно-Микільський монастир виник не на «порожньому місці»: києво-руський літопис оповідає про спорудження в урочищі Угорське на місці поховання київського князя Аскольда (вбитого прибулим до Києва Олегом) дерев’яної церкви Святого Миколая. Про існування у XI–XIII столітті в Угорському печерного монастиря (чи чернечого скиту) свідчить випадково виявлені у 1853 році в районі сучасного Дніпровського узвозу два довгі печерні коридори з келіями, у яких були викопані у глиняному лесі лежанки та стінні ніши. На стінах печер у давнину були продряпані графіті – написи «Іван грішний», «Феофіл» та «Господи, поможи рабу Своєму Феодосеві» та зображення святих, зокрема, схожі на образ Святого Миколая.
Після монгольської навали 1240 року монастир в урочищі Угорське (Аскольдова могила) відродився у XV столітті. Тоді ж ліс (яким поросло Печерське плато, що підносилося над Пустино-Микільським монастирем) вирубали і на ділянці, що розташовувалась між сучасними площами Слави та Арсенальною, утворилось орне поле, що належало Печерському монастирю і яке писемні джерела називали Довгою нивою. У 1518 році ченці Пустинно-Микільського монастиря стали власниками цієї ниви і на її місці влаштували монастирський сад та город.
До кінця XVII століття Пустинно-Микільський монастир розташовувався в історичному урочищі Аскольдова могила, а монастирський Миколаївський храм був дерев’яним. Тогочасне зображення означеного монастиря наявне на ілюстрації до праці Афанасія Кальнофойського «Тератургіма», у 1638 році виданій у друкарні Києво-Печерського монастиря.
У 1695 році на місці монастирського виноградника, розташованого вище Аскольдової могили в районі сучасної площі Слави, коштом гетьмана Івана Мазепи спорудили мурований Миколаївський собор, який став новим центром Пустинно-Микільського монастиря. Тоді ж дерев’яна Миколаївська церква на Аскольдовій могилі стала храмом цвинтаря Пустинно-Микільського монастиря. У 1809 – 1810 роках на місці цього храму спорудили цегляну цвинтарну церкву-ротонду, яка існує досі.
У 1715 році на краю виноградника Пустинно-Микільського монастиря був споруджений ще один мурований храм Святого Миколая – Слупський або Малий Микола. Дослідники історії Києва припускають, що назва цієї церкви походить від польського слова słup (стовп). У 1653 році мандрівник Павло Алеппський, який відвідав Пустинно-Микільський монастир, зазначив, що неподалік нього серед поля стояв кам'яний стовп (невелика церква?) з іконою Святого Миколая, який служив дороговказом до означеного монастиря. На місці цієї каплиці у 1715 році і була збудована церква Миколи Слупського. Інший монастирський храм – Миколаївський собор відтоді став називатись Великим Миколою. З 1732 року Великий Микола та Малий Микола були храмами двох окремих монастирів – Пустинно-Микільського та Слупського.
У 1831 році Великий Микола опинився у межах Нової Печерської фортеці, став гарнізонною церквою та отримав назву Військового Микільського собору. З того часу собором Пустинно-Микільського монастиря став Малий Микола.
Споруджена у 1715 році Микільська Слупська церква була невеликим тринавним храмом з гранчастою апсидою. Головний фасад храму, що виходив на вулицю (нині – вулиця Івана Мазепи), мав бароковий фронтон. Стіни церкви були декоровані пілястрами та півциркульними вікнами. Грушоподібна баня на гранчастому барабані мала видовжені пропорції. У 1835 році до храму прибудували два бічні вівтарі, присвячені Усім Святим та Святому Пантелеймону-цілителю. Після спорудження у 1890 році ще чотирьох бань церква набула мальовничого вигляду. У 1849 році з боку вулиці спорудили триярусну дзвіницю.
У 1934 році Микільський Слупський собор та його дзвіницю розібрали і на їхньому місці у 1935–1940 роках збудували житловий комплекс Київського військового округу (нині – вулиця Івана Мазепи, 3-А і 3-Б). Навряд чи попередньо на місці цього будівництва були проведені археологічні дослідження, а якщо такі й мали місце, їхні підсумки лишаються невідомим.

05/08/2026

Інституту археології НАН України на своїй сторінці у фейсбук повідомив, що у липні 2026 року Курганний загін Архітектурно-археологічної експедиції ІА НАН України продовжив дослідження розташованого на південній околиці м. Києва Голосіївського курганного могильника, що почались у 2025 році. Роботи проводилися під керівництвом к. і. н., старшого наукового співробітника відділу археології Києва Дмитра Бібікова. Активну участь у дослідженнях взяли лаборанти відділу археології Києва Андрій Приступа та Михайло Пелехатий, старший науковий співробітник науково-дослідного відділу археології Національного музею історії України Роман Ковтун, студенти Київського національного університету імені Тараса Шевченка (керівник – Євген Синиця) та волонтери.
Облікову документацію на курганні могильники «Голосіїв – 1» та «Голосіїв – 2» Х–ХІ століття підготували наукові співробітники КЗ «Центр консервації предметів археології» КМДА: спочатку означені археологічні об’єкти були зафіксовані як нововиявлені пам’ятки, потім як об’єкти культурної спадщини занесені до Державного реєстру нерухомих пам’яток України за категорією місцевого значення Наказом Мінстерства культури та стратегічних комунікацій України № 852 від 13.10.2025 року.
КЗ «Центр консервації предметів археології» КМДА висловлює подяку кандидату історичних наук, науковому співробітнику Інституту археології НАН України Віталію Козюбі, який у 2011–2017 роках на за Відкритими листами виявив та обстежив означені археологічні об’єкти, зафіксував результати цих обстежень у звітах про археологічні розвідки на території м. Києва (переданих до наукового архіву Інституту археології НАН України) та взяв участь у підготовці означеної облікової документації. Також висловлюємо вдячність кандидату геологічних наук (геофізика) Євгену Поляченку – старшому науковому співробітнику Інституту геофізики НАН України ім. С.І. Субботіна НАН України, який визначив координати розташування означених археологічних об’єктів.
Розташовані в адміністративних межах Києва, курганні могильники «Голосіїв – 1» та «Голосіїв – 2» Х–ХІ століття (13 та 5 насипів), стали відомі науковій спільноті у 2008 році, коли їх виявив науковець Інституту археології НАН України Андрій Петраускас. У 2011 році пам’ятку обстежив Віталій Козюба, а наукова співробітниця Інституту археології НАН України Ольга Манігда провела геодезичну зйомку могильника та склала його інструментальний план. У 2025 році на курганній групі «Голосіїв – 1» відбулися стаціонарні розкопки, які підтвердили належність курганів до давньоруської епохи, а обраний для досліджень курганний насип виявився меморативним (кенотафом).
У 2026 році було досліджено два найбільші кургани групи «Голосіїв – 1», які прилягали один до одного. Загальна площа досліджень склала 233 кв. м. В курганних насипах і рівчаках (що оточували означені кургани) археологи виявили залишки тризни (поминальної учти) – деревні вуглики та фрагменти керамічного посуду. У одному з курганів в двох місцях було виявлено скупчення горілої деревини (ритуальні вогнища?). Крім того, у передматериковому шарі, як і у 2025 році, було виявлено крем’яне знаряддя палеолітичної епохи.
У центрі кожного кургану було виявлено по одному чоловічому безінвентарному похованню в ґрунтових ямах, здійснених за християнським каноном. Небіжчиків було покладено головою на захід у дерев’яних трунах (від яких лишилися залізні цвяхи), зі складеними руками. На рівні підошви другого кургану та в засипці могильної ями виявлено бронзові жіночі прикраси: 11 підвісок-лунниць і два семилопатеві скроневі кільця. З огляду на чоловічу стать похованого та місце розташування означених предметів, автори розкопок трактують ці знахідки як «посмертні дари».
За керамічним матеріалом кургани датовані у межах ХІІ століття. Отже, у цей час курганна поховальна традиція продовжувала побутувати у безпосередній близькості від Києва. Найвірогідніше, могильник належав сільському населенню київської округи, проте пов’язати його з конкретною поселенською пам’яткою наразі не вдалося.
З інформацією про дослідження курганів у Голосієві під час польового сезону 2026 року можна ознайомитись за посиланням на офіційну сторінку фейсбук Інституту археології НАН України: https://www.facebook.com/iarchaeology/posts/pfbid0b2UWAn5mFrPJhJcG9rhRkMGtpGF8wNc9mF4EmqSWg3dbYhRFNxoC28Ym8gmvaU7rl?locale=uk_UA

03/08/2026

Продовжуємо рубрику #Київархеологічнийуособистостях.
Місце розташування резиденції київських князів ХІ–XІІ століття «Красний двір»: історична місцевість Звіринець, північний схід Національного ботанічного саду імені Миколи Гришка НАН України, мис Чайка, розташований між Видубицькою та Наводницькою долинами. З усіх сторін означений мис має круті схили та довгим вузьким перешийком з’єднується з територією сучасного ботанічного саду.
Розташовану на пагорбі над Видубицьким монастирем заміську резиденцію київського князя Всеволода (сина Ярослава Мудрого і батька Володимира Мономаха) – Красний (з церковнослов'янської – «гарний» або «величний») двір, літопис «Повість минулих літ» вперше згадує під 1096 роком, оповідаючи про напад на Київ війська половецького хана Боняка: «Тоді ж запалили вони [половці] і двір Красний, що його поставив благовірний князь Всеволод [Ярославич] на [тім] пагорбі, який є над [урочищем] Видобич». Літопис згадує Красний двір також під 1151 та 1158 роком. Означену князівську резиденцію було споруджено одночасно з фамільним Видубицьким монастирем князя Всеволода та його нащадків.
Києвознавці ХІХ століття не могли вказати, на якому саме з двох пагорбів, що оточували Видубицьку долину, перебував літописний Красний двір. У 1961 році археолог Стефанія Кілієвич з’ясувала, що мис, розташований на південь від Видубицького монастиря, не може бути місцем розташування Красного двору, оскільки на ньому відсутні археологічні шари києво-руського часу.
Водночас такий культурний шар (насичений фрагментами керамічних виробів ХІІ–ХІІІ століття, уламками цегли-плінфи та будівельного цем’янкового розчину) археолог Володимир Дяденко у 1969 році виявив на мису Чайка, розташованому північніше Видубицького монастиря. У 1971 році на мисі Чайка провів археологічні розкопки Видубицький загін Київської постійно діючої експедиції Інституту археології під керівництвом Івана Мовчана. Означений мис складається з верхнього та нижнього плато. На нижньому плато дослідники виявили матеріали трипільської археологічної культури ІІІ тисячоліття до нашої ери: фрагменти керамічних виробів, обпалену глиняну обмазку (печину), кістки тварин, глиняні грузила, крем’яний скребок та рогове тесло. Також були виявлені поховання підгірцівської археологічної культури раннього залізного віку (ІІ століття до н.е.), фрагменти керамічних виробів києво-руського часу (ХІ–ХІІІ століття), залишки житла та потужний культурний шар ХІV століття.
На перешийку верхнього плато археологи виявили сліди глибокого оборонного рову, а на самому плато (розмірами 150×70 м) – завал будівельних матеріалів мурованої споруди ХІ століття (палацу?, каплиці?) розмірами 2,5×1,5 м та потужністю 0,5 м: фрагменти цегляної кладки та уламки стінного тиньку зі слідами фрескового розпису.
Поряд перебував потужний культурний шар з матеріалами XVІ–ХVIІ століття та залишки двох гончарних горнів, при спорудженні яких використали цеглу-плінфу, що походила з руїн давньоруської будівлі. Обидва горни були заповнені керамічними виробами ХVIІ століття, а на дні передпічної ями було знайдено польську монету 1608 року. Певно, це були залишки ремісничого осередку гончарів, які працювали для потреб Видубицького монастиря.
Матеріали цих розкопок дали підстави авторам археологічних розкопок для наступних висновків: «Не виключено, що ці залишки слід ототожнювати з рештками руїн князівського палацу Всеволода Ярославича на Красному дворі. Надзвичайно зручне місцеположення мису, звідки, з одного боку, добре видно Видубицький монастир, а з іншого – Наводницьку гавань, наявність слідів оборонних споруд (залишки рову) підтверджують думку про можливість існування у цьому місці літописного Красного двору Всеволода. Відомо, що це була не лише заміська резиденція князів, а й важливий оборонний пункт, який захищав не тільки монастир, переправу через Дніпро, а й підступи до центральної частини міста. Важливість цієї фортеці для Києва підтверджує той факт, що після пожежі 1096 року Красний двір знову відбудовується.».
У 2010 році спільними зусиллями громадських активістів й керівництва Національного ботанічного саду імені Миколи Гришка на пожертвування благодійників на місці археологічних досліджень 1971 року створили оглядовий майданчик «Красний двір», де спорудили дерев’яну двоповерхову оглядову вежу та стилізовану фортечну браму.

27/07/2026

Продовжуємо рубрику #Київархеологічнийуособистостях.
Свято-Михайлівський Видубицький монастир, вулиця Видубицька, 1.
Цей давній монастир розташований у мальовничій долині, обмеженій Наддніпрянським шосе та схилами довколишніх пагорбів. На плато над монастирем розташовані Національний ботанічний сад імені Миколи Гришка та Свято-Троїцький Іонинський монастир.
На сьогодні архітектурний ансамбль монастиря складають Михайлівська церква XI століття з каплицею середини XVII століття, Георгіївський собор (1686–1701), Спасо-Преображенська трапезна церква (1696–1701), дзвіниця з храмом Святого пророка Даніїла (1727–1733), будинок настоятеля (1770-ті), Братський корпус (1845–1851) та церковний цвинтар.
У XVII столітті ігумен Києво-Михайлівського Золотоверхого монастиря Феодосій Софронович у складеній ним «Хроніці з літописців стародавніх» преказав давнє церковне передання, яке у легендарній формі пояснив походження назви урочища Видубчі наступним чином. Під час впровадження наприкінці Х століття у Києві князем Володимиром християнства було зруйноване язичницьке капище (святилище), розташоване поблизу князівського палацу. Дерев’яного ідола з капища за князівським наказом стягнули зі Старокиївської гори по узвозу (що проляга по схилу гори під Михайлівським Золотоверхим монастирем) на Поділ та вкинули до Дніпра. Ідол поплив за течією, а кияни-язичники бігли за ним по берегу, гукаючи: «Видибай (випливи), наш господарю боже». Урочище під Києвом, де ідол пристав до берега, отримало називу Видубичі. Проте кияни-християни, прив’язавши до ідола камінь, втопили його у Дніпрі. Феодосій Сфронович також зазначив, що Михайлівську церкву у Видубицькому монастирі спорудив перший київський митрополит Михаїл (якого дослідники вважають легендарною особою) на згадку про перемогу над дияволом (втіленим у дерев’яному ідолі), що відбулась за підтримки Архангела Михаїла, уславленого перемогами над нечистою силою.
Спираючись на повідомлення Феодосія Софроновича, деякі дослідники вважають, що Видубицький монастир був заснований наприкініці Х століття, а мурований храм Святого Михаїла у 1070 році почали будувати у вже існуючій чернечій обителі на місці першої дерев’яної Михайлівської церкви.
Водночас археолог Іван Мовчан часом заснування Видубицького монастиря вважав 1070-ті роки, оскільки на території монастиря під час археологічних досліджень не було виявлено археологічних матеріалів, давніших за ХІ століття. Довге будівництво цегляного Михайлівського храму у 1070 – 1088 роках Іван Мовчан пояснив тим, що його спорудили у два етапи: спочатку – основний масив, потім – західну частину з внутрішньою баштою, у якій розташовувались гвинтові сходи на хори. З півночі й півдня до церкви були прибудовані дві каплиці-усипальниці, з яких південна – одночасна з церквою, а північна споруджена пізніше.
Під 1096 роком києво-руський літопис «Повість минулих літ» згадує заміську князівську резиденцію Красний двір, розташовану на пагорбі над Видубицьким монастирем. Її спорудив пепеяславський князь Всеволод Ярославич, який з 1078 року князював у Києві. З нагоди народження у нього сина Ростислава (у хрещенні – Михайла) Всеволод Ярославич у 1070 році заклав у Видубицькому монастирі муровану Михайлівську церкву, освячену у 1088 році. Дослідники припускають, що у цей час Всеволожий монастир (так літописи називали Видубицьку чернечу обитель) був родовим монастирем князя Всеволода та його родини.
Літописи на протязі ХІ–ХІІІ століття неодноразово згадують монастир на Видубичах. У ті часи собор Святого Михаїла розташовувався на високій береговій терасі над самим Дніпром, проте з плином часу русло ріки на пів-кілометра відхилилось від берега, де стояв монастир. Аде ще до того – наприкінці ХІІ століття – дніпрова вода підмила високий берег і для будівлі Михайлівського собору виникла загроза руйнування. У 1199 році князь Рюрик Ростислававич доручив зодчему Петру Милонегу спорудити під Михайлівським собором кам’яну підпірну стіну, яка, проте, не завадила руйнуанню берега, який впав у Дніпро разом з підпірною стіною та вівтарною частиною Михайлівського собору. Коли саме це трапилось, невідомо: не виключено, що стіна Петра Милонега могла простояти до XV чи XVІ століття.
У 1116 році ігумен Видубицького монастиря, Сильвестр, за дорученням князя Володимира Мономах створив 2-у (після літописця Нестора) редакцю літопису «Повісті минулих літ».
Після монгольської навали на Київ 1240 року Видубицький монастир продовжив своє існування: у 1250 році його відвідав князь Данило Галицький. Після цього писемні джерела не згадують Видубицький монастир до 1504 року, коли монастирю були надані земельні володіння.
До 1630-х років мурований Михайлівський собор (вівтарну якого зруйнував зсув краю пагорба, на якому стояв храм) перебував у руїнах, а потім його відновив ігумен Видубицького монастиря Климент Старушевич за кошти, надані київським митрополитом Петром Могилою. Під час цієї відбудови були споруджені нові склепіння, бані та дерев’яна вівтарна (східна) частина храму. Оскільки внаслідок зсуву площа земельної ділянки, на якій була споруджена Михайлівська церква, стала меншою (порівняно з ХІ століттям), вівтарну частину храму збудували набагато ближче до хорів. Через це розміри Михайлівської церкви, відбудованої у 1630-х роках, зменшились майже вдвічі, порявняно з храмом ХІ-го століття.
У 1760 році у Видубицькому монастирі відбулася пожежа, яка пошкодила монастирські будівлі. У звязку з цим у 1766–1781 роках відбулась тривала реставрація Михайлівської церкви, під час якої спорудили цегляний східний (вівтарний) фасад, поновили склепіння, поділили церкву перекриттями на два яруси (на другому поверсі влаштували Благовіщенську церкву) та звели барокову баню.
Від церковної будівлі ХІ століття до нашого часу збереглися її західний, південний та північний фасади, споруджені у техніці змішаної кладки «opus mixtum», у якій ряди мурування з валунів граніту та червоного кварциту чергуються з рядами мурування з цегли-плінфи. На стінах Михайлівського храму збереглися профільовані ніші та віконні прорізи ХІ століття.
Перші археологічні розкопки, проведені з метою дослідження зруйнованої східної частини Михайлівської церкви, у 1886 році здійснили професор Київської духовної академії Петро Лашкарьов та архімандрит Євлогій Василянський. У 1916 році Михайлівську церкву дослідили Олександр Ертель та інженер Володимир Пещанський.
У 1945 році археологічно-архітектурна експедиція під керівництвом Михайла Каргера між цегляною східною стіною Михайлівського храму та краєм пагорба (на якому він стоїть) виявила залишки двох давніх прибудов (каплиць-усипальниць) до північного та південного церковних фасадів. Археологічні дослідження 1958 року дозволили скласти план давньої частини будівлі Михайлівського храму.
У 1972 – 1973 роках під час археологічного вивчення Михайлівської церкви експедиція Івана Мовчана виявила залишки підлоги церкви ХІ-го століття, яка у центральній частині та бокових нефах була із шиферних плит, інкрустованих орнаментами з кольорової скляної смальти, у вівтарній частині – з майолікових плиток. На рівні цієї підлоги перебували численні уламки кермічних виробів ХІІІ–XIV cтоліття, що свідчить про тогочасні ремонтні роботи у церкві. На південній стіні нартексу, підпружних арках та стінах віконних прорізів збереглися фрагменти давньоруських фресок. У західній частині храму археологи виявили кілька пізньосередньовічних поховань, одне з яких (датоване XVIII століття, що, можливо, належало ігумену Феодосію Хоменському, що помер у 1737 році) перебувало у давньоруському шиферном саркофазі з продряпаними на його стінках написами та зображеннями (граффіті). У похованні (що перебувало у цегляному склепі XVII століття та належало ігумену Климентію Старушичу), археологи виявили нагрудний дерев’яний різьблений кипарисовий хрест.
Результати цих досліджень дозволяють реконструювати первісний вигляд храму: це була двосвітна, однобанева, шестистовпна, тринефна споруда з трьома апсидами. У такому вигляді Михайлівський храм реставрували у 1974 – 1981 роках.

21/07/2026

Продовжуємо рубрику #Київархеологічнийуособистостях.
Місце розташування літописного села Берестове ІХ–ХІІІ століття, вулиця Лаврська, 5.
Києво-руський літопис «Повість минулих літ» вперше згадує село Берестове під 980 роком як резиденцію київського князя Володимира Святославича, де він помер у 1015 році. Крім князівського палацу у Берестові був храм Святих Апостолів, який літописи вперше згадують під 1051 роком. На той час Берестове було резиденцією сина Володимира Святославича – київського князя Ярослава Мудрого. Першим настоятелем храму Святих Апостолів був священник Іларіон, який часто молився у рукотворній печері, викопаній ним власноручно у одному з довколишніх пагорбів. Згодом у цій печері оселився чернець Антоній, від якого Іларіон прийняв чернечий постриг. У місцевості, де Іларіон викопав печеру, преподобний Антоній заснував Печерський монастир, а Іларіон у 1051 році став київським митрополитом.
Коли Берестово у другій половині ХІ століття було резиденцією синів Ярослава Мудрого, там діяв монастир, який літопис згадує під 1072 роком. Храмом цього монастиря стала мурована Спаська церква, певно, споруджена на місці дерев’яного храму Святих Апостолів.
У 1096 році князівський двір у Берестові під час набігу на Київ зруйнувало військо половецького хана Боняка. Водночас у битві на річці Трубіж під Переяславом того ж року військо київського князя Святополка перемогло половців. У цій битві загинув тесть князя Святополка – половецький хан Тугоркан. Літопис повідомляє, що після кровопролитної битви «…взяв його Святополк як тестя свого і як ворога. І, привізши його до Києва, погребли його [Тугоркана] на Берестовім на могилі [кургані], межи дорогою, що йде на Берестове, і другою, що йде в монастир [Печерський]». На сьогодні місце розташування Тугорканової могили втрачене.
Зруйнований князівський двір у Берестові був відбудований і у 1113 році літопис згадує Берестове як резиденцію онука Ярослава Мудрого – київського князя Володимира Мономаха.
Востаннє село Берестове літописи згадують під 1151 роком.
Деякі дослідники вважають, що з князівського палацу на Берестові походять дві різьблені рельєфні плити (розмірами 2×1 та 1,85×1,05 м), виготовлені з рожевого овруцького шиферу (пірофілітового сланцю). У XVIII столітті ці плити вмурували у стіни новоспорудженої монастирської друкарні Києво-Печерської лаври. Нині ці мистецькі пам’ятки зберігаються у Національному заповіднику «Києво-Печерська лавра». На одній з плит зображено сцену боротьби з левом давньогрецького героя Геракла чи біблійного героя Самсона, на другій плиті – богиню Кібелу (чи давньогрецького бога Діоніса), що їде на колісниці, запряженій двома левами.
Основним історико-топографічним орієнтиром розташування літописного села Берестове у наш час є мурована Спаська церква, споруджена у часи князювання Володимира Мономаха (1113–1125). Спаський храм став усипальницею Мономаховичів, в якій у 1127 та 1138 роках поховали дружину і дочку Володимира Мономаха.
Церква Спаса на Берестові у 1240 році пережила навалу на Київ монгольського війська хана Батия і була відбудована у XIV–XV столітті, коли у Берестові, можливо, розташовувалась резиденція київських князів Олельковичів. У 1985 році на місці розташування села Берестова був знайдений монетний скарб з 244-х срібних празьких грошей XV століття.
Дослідники вважають, що у 1482 році церква Спаса на Берестові зазнала руйнації під час набігу на Київ війська кримського хана Менґлі Ґерая. У 1640–1643 роках коштом київського митрополита Петра Могили Спаська церква була відбудована у барокових формах та розписана фресками. У складі відбудованої Спаської церкви XVII століття перебуває західна частина давньоруського Спаського храму з нартексом і хорами, в той час як його вівтарна частина не зберіглась.
У 1862–1865 роках під час реставрації Спаської церкви у її північній та південній стінах виявили поховання із залишками шовкового та парчевого одягу. Чимало поховань у дерев’яних трунах тоді були знайдені біля західної стіни церкви, зокрема чернечі поховання із залишками повстяних клобуків.
У 1909–1914 роках під час проведення реставраційних робіт архітектори Дмитро Мілєєв та Петро Покришкін дослідили церкву Спаса на Берестові і з’ясували, що храм києво-руського часу був тринавним, шестистовпним та хрестовобанним. У 1910 році біля входу до храму виявили кам’яний давньоруський саркофаг, а також поховання церковного цвинтаря ХVІІ–ХVІІІ століття, у яких перебували рештки парчевого одягу та шкіряного взуття.
У 1947 році археологічна експедиція у складі Іллі Самойловського, Володимира Богусевича, Володимира Гончаров та Федора Копилова поряд Спаської церкви дослідила сім поховань ХVІІ–ХVІІІ століття в дерев’яних домовинах та в колодах, збитих залізними цвяхами.
У 1970-х роках у церкві Спаса на Берестові були виявлені залишки фрескових розписів ХІІ–ХІІІ століть.
У 1989–1990 роках Архітектурно-археологічна експедиція Інституту археології НАН України під керівництвом Віктора Харламова дослідила ще 81 поховання цвинтаря Спаської церкви.
У 2002–2004 роках церкву Спаса на Берестові дослідила архітектурно-археологічна експедиція НАН України під керівництвом Гліба Івакіна.
У 2017–2019 роках під час проведення реставраційних робіт на пам’ятці архітектури «Церква Спаса на Берестові», архітектурно-археологічна експедиція Інституту археології НАН України під керівництвом Всеволода Івакіна дослідила поховання церковного некрополя XV–XIX століття.

14/07/2026

Продовжуємо рубрику # Київархеологічнийуособистостях.
Колишній Вознесенський монастир (садиба Старого Арсеналу), вул. Лаврська, 10 – 12.
Будівля артилерійської майстерні Печерської фортеці – Старого Арсеналу (нині – Національний культурно-мистецький та музейний комплекс «Мистецький арсенал») у 1801 році була споруджена на місці, де до 1712 року розташовувався дівочий Вознесенський монастир.
Дослідники історії Києва не мають одностайності щодо часу виникнення цієї чернечої обителі: одні припускають, що її на початку XVII ст. заснував архімандрит Києво-Печерського монастиря Єлисей Плетенецький, інші – що Вознесенський монастир існував щонайменше з 1560-х років. Дівочий елітарний монастир на Печерську, крім киянина Афанасія Кальнофойського, у середині XVII ст. згадували мандрівники Гійом де Боплан та Павло Алеппський: «Багато князівен, воєводжанок, шляхтянок та інших різного стану та кондиції святобливих законниць жило тут замкнено». Черниці монастиря усі «вміли читати і були ознайомлені з філософією та логікою». На той час у монастирі мешкали «близько ста черниць, які займаються шитвом і гаптують на ошатних хустках прегарні вишивки».
Зображення дерев’яних будівель Вознесенського монастиря наявне на ілюстрації до книги «Тератургіма» Афанасія Кальнофойського (1638) та плані Києва 1695 року.
У 1688–1707 роках ігуменею Вознесенського монастиря була Марина Мазепина (Мокієвська) – мати гетьмана Іван Мазепи, коштом якого у монастирі спорудили мурований Вознесенський собор з дзвіницею, трапезну церкву, цегляні чернечі келії та монастирську огорожу. Кам'яну Вознесенську церкву у 1701–1705 роках збудували у формах українського (мазепинського або козацького) бароко. Це була хрещата у плані будівля із гранчастим вівтарем та п'ятьма грушоподібними банями. Фасади собору завершували високі фронтони. У формах українського бароко була зведена і монастирська трапезна церква Покрови Божої Матері з гранчастою апсидою та грушоподібною банею.
За ігуменства Марії-Магдалини Вознесенський монастир став головним центром гаптування, де на замовлення Києво-Печерської лаври та інших українських монастирів виготовляли літургійні тканини.
У 1712 році, при спорудженні Печерської фортеці, черниць Вознесенського монастиря перевели на Поділ – у Флорівський жіночий монастир. Після цього будівлі колишнього Вознесенського монастиря пристосували під цейхгауз, а церкви Вознесіння і Покрови стали парафіяльними для військовослужбовців фортечного гарнізону та членів їхніх родин. Монастирську дзвіницю розібрали між 1750 та 1783 роками, трапезну церкву – у 1784 році, Вознесенську церкву – у 1798 році. У 1801 році у колишній монастирській садибі звели цегляний фортечний арсенал.
У 1979 році комплекс будівель Старого Арсеналу отримав статус пам’ятки архітектури та військової інженерії. У 2005 році почалось створення Національного культурно-мистецького та музейного комплексу «Мистецький арсенал» і будівлю Старого Арсеналу та його внутрішнє подвір’я у 2005 – 2009 роках дослідила Архітектурно-археологічна експедиція Інституту археології НАН України під керівництвом доктора історичних наук Гліба Юрійовича Івакіна. Тоді були досліджені залишки культових, житлових та господарських споруд Вознесенського монастиря, артилерійського двору та Старого Арсеналу Печерської фортеці.
Основними об’єктами археологічного вивчення стали залишки Вознесенського собору та його некрополь, рештки криниці та монастирських господарчих льохів.
У ході розкопок були виявлені археологічні об’єкти Печерського містечка, які існували на місці майбутнього монастиря: дві будівлі, у яких були виявлені монети кінця ХV– початку ХVІ століття та чотири кістяні шахові фігури (пішак, слон, тура, ферзь).
Під час археологічних студій також були виявлені фрагменти будівельних матеріалів ХІ–ХІІ ст., певно, пов’язані зі спорудженням Успенського собору та інших будівель Києво-Печерської лаври.
Під час дослідження залишків великого монастирського господарчого льоху були виявлені металеві побутові вироби, європейські монети XVІІ – XVIII століття, цілі та майже цілі керамічні посудини (горщики, глеки, кухлі, миски, тарілки, сковорідки-ринки), орнаментовані пічні кахлі, цілі та фрагментовані вироби з гутного скла (склянки, пляшки, келих, глеки).
Було також досліджено 250 поховань некрополя Вознесенської церкви, 12 з яких перебували у цегляних склепах. Поховання належали черницям та парафіянам Вознесенської приходської церкви. До унікальних знахідок з поховань належать двобічна іконка на овальному металевому медальйоні та невелика кістяна двобічна іконка із зображенням Богоматері.У 2012 році людські рештки, виявлені під час розкопок, перепоховали у Флорівському монастирі на Подолі.
Понад 1000 археологічних знахідок, виявлених під час досліджень, були передані на постійне зберігання до музейного зібрання «Мистецького арсеналу».

При підготовці матеріалу використана інформація наукових публікацій: Івакін Г.Ю., Козубовський Г.А., Балакін С.А., Абишкіна О.А., Чміль Л.В., Оногда О.В. Дослідження на території Старого Арсеналу в Києві // Археологічні відкриття в Україні, 2004 – 2005 рр., с. 175 – 177; Івакін Г.Ю., Балакін С.А., Баранов В.І., Оногда О.В. Архітектурно-археологічні дослідження у підвалі корпусу Старого Арсеналу та навколо нього // Археологічні відкриття в Україні, 2006 – 2007 рр., с. 115 – 118; Івакін Г.Ю., Козубовський Г.А., Чекановський А.А., Чміль Л.В., Оногда О.В. Археологічні дослідження на внутрішньому подвір’ї Старого Арсеналу 2007 р. // Археологічні відкриття в Україні, 2006 – 2007, с. 119 – 126;
та
офіційного сайту Національного культурно-мистецького та музейного комплексу «Мистецький Арсенал»: https://artarsenal.in.ua/povidomlennya/mystetskyj-arsenal-prezentuye-elektronnyj-katalog-kolektsiyi/

Address

Spaska 12
Kyiv
04070

Opening Hours

Monday	09:00 - 18:00
Tuesday	09:00 - 18:00
Wednesday	09:00 - 18:00
Thursday	09:00 - 18:00
Friday	09:00 - 18:00

Telephone

+380633689276

Website

http://archkyiv.org.ua/

Alerts

Be the first to know and let us send you an email when Комунальний заклад "Центр консервації предметів археології" posts news and promotions. Your email address will not be used for any other purpose, and you can unsubscribe at any time.

Contact The Organization

Send a message to Комунальний заклад "Центр консервації предметів археології":

Комунальний заклад "Центр консервації предметів археології"