What are the opening hours?

Monday 09:00 - 18:00 Tuesday 09:00 - 18:00 Wednesday 09:00 - 18:00 Thursday 09:00 - 18:00 Friday 09:00 - 18:00

Комунальний заклад "Центр консервації предметів археології", Spaska 12, Kyiv (2026)

10/06/2026

10 червня 2026 року на території Державного історико-архітектурного заповідника «Стародавній Київ» (на перетині вулиці Спаської та провулку Хорива) було встановлено 2-ий інформаційний стенд проєкту «Втрачений Київ», присвячений визначній пам’ятці київської сакральної архітектури – Воскресенській церкві, зруйнованій у 1934–1935 роках.
1-ий стенд проєкту «Втрачений Київ» було встановлено на Контрактовій площі і присвячено Богоявленському собору Київського Братського монастиря, знищеному у 1935 році
Проєкт «Втрачений Київ» покликаний повернути у міський простір пам’ять про зруйновані історичні об’єкти столиці та допомогти киянам і гостям міста краще зрозуміти його багатовікову історію. У межах цієї ініціативи планується встановлення нових інформаційних стендів на місцях втрачених пам’яток та створення серії коротких подкастів про найважливіші об’єкти культурної спадщини, які зникли з мапи Києва. Проєкт реалізують Департамент охорони культурної спадщини КМДА, Київський науково-методичний центр по охороні, реставрації та використанню пам’яток історії, культури і заповідних територій, ДІАЗ Стародавній Київ, Комунальний заклад «Центр консервації предметів археології» та ГО Україна Інкогніта.
З інформацією про цю подію можна ознайомитись за посиланням:
https://www.facebook.com/docskmda/posts/pfbid0BRw4MT5mFKRho6tddUg8Qd1kfnQiz4rZeMn7sGfKHML67DtGkc5h71AZQ53jc8CTl
Науковці КЗ «Центр консервації предметів археології» КМДА свого часу досліджували історію Воскресенської церкви за бібліотечними та архівними джерелами та оприлюднили цю інформацію на фейсбук-сторінці Центру, у доповідях на науково-практичних конференціях і наукових публікаціях.
Місце, на якому стояла Воскресенська церква, у наш час перебуває за адресою: провулок Хорива, 4.
Перші згадки існування цього храму сягають початку 16-го століття, коли староста черкаський та канівський Євстафій (Остафій) Дашкевич власним коштом прибудував до дерев’яної Воскресенської церкви приділ Святого Євстафія. Воскресенським храмом опікувався і спадкоємець Євстафія Дашкевича – київський підвоєводій Богдан Ружинський, який подарував Воскресенському храму Остафієвську землю, розташовану на Київському Лівобережжі, нині відому як Воскресенська слобідка.
На початку 17-го століття настоятелем Воскресенської церкви був Іван Борецький, який мешкав на Спаській вулиці. У 1620-му році за сприяння гетьмана Війська Запорозького Петра Сагайдачного Іван Борецький був висвячений на київського митрополита.
Мандрівник Павло Алеппський, який відвідав Київ у 1654-му році, залишив опис дерев’яного Воскресенського храму: «… Ми відстояли службу у прекрасній церкві з трьома вівтарями: на честь Славного Воскресіння, Петра та Павла і мученика Євстафія…». Можливо, що церковний приділ Святих Петра і Павла до Воскресенської церкви було прибудовано у 1632–1646 роках – за часів київського митрополита Петра Могили, який мав на Києво-Подолі власний житловий двір та опікувався Братським монастирем та його школою.
Після пожежі, яка у 1651-му році знищила забудову Києво-Подолу, Воскресенську церкву у 1670-му відбудували коштом багатого грецького купця Михайла Радзицького (Михайла Грека). Старостами цього храму були його син Євстафій та онук Логвин. На плані Києва 1695-го року нову Воскресенську церкву зображено як великий п’ятибанний дерев’яний храм.
У 17-му столітті прихожанами Воскресенської церкви були багаті київські купці – брати Кирило та Семен Мефедовичі, предок яких у 1570-му році був київським війтом. Семен Мефедович (київський війт і бургомістр) разом з братом Кирилом у 1656-му році подарував Воскресенській церкві срібний напрестольний хрест, прикрашений позолотою, гравіюванням та вставками з напівкоштовного каміння.
У 1698-му році на місці дерев’яної Воскресенської церкви була споруджена нова п’ятибанна цегляна Воскресенська церква з трьома приділами. У 1703 році її реставрували коштом церковного старости – купця Лук'яна Величка, у 1732-му році – коштом київського козацького сотника Павла Гудими, одруженого з онукою Михайла Грека.
У 1760-х роках за проектом київського архітектора Івана Григоровича-Барського фасади Воскресенського храму набули пізньо-барокового архітектурного вирішення.
Після Великої пожежі на Подолі 1811-го року барокові бані Воскресенської церкви замінили на ампірні куполи. У 1886-му році чотири з п'яти церковних глав розібрали.
Мурована Воскресенська церква була хрещатою у плані бароковою будівля з ліпними сандриками і декоративними лиштвами вікон, стінними ордерними пілястрами
Повз Воскресенську церкву пролягала одна з найбільших вулиць Києво-Подолу – Воскресенська, яка починалась від ринкового майдану (нині – Контрактова площа) і вела до Воскресенської брами подільських укріплень. Ця брама (один з в’їздів на Києво-Поділ) до 1790-го року розташовувалась на перетині сучасних вулиць Волоської та Верхній Вал. Залишком давньої Воскресенської вулиці є провулок Хорива, який у 1869–1955 роках мав назву Воскресенського.
Після розібрання Воскресенської церкви у другій половині 1930-х років на її місці спорудили житловий будинок. Проте східна (вівтарна) та центральна частини підмурків Воскресенської церкви, а також храмовий цвинтар (на якому поховано чимало відомих киян – прихожан Воскресенського храму) не були забудовані. Не виключено, що вони досі перебувають під подвір’ям будинку, розташованим у провулку Хорива,.

03/06/2026

Продовжуємо рубрику #Київархеологічнийуособистостях.
Цегляний шинок Рибальських. 1770-ті рр., вул. Притисько-Микільська, 3.
Родина грецьких купців Рибальських на початку 18 століття переселилась на Києво-Поділ з Ніжина. У 1708 році цехмістер київського цеху рибалок та староста Успенського собору Іван Миколайович Рибальський подарував означеному храму напрестольний хрест зі вкладним написом. У другій половині 18 століття на Києво-Подолі мешкав його нащадок – Іван Рибальський з синами Стефаном, Семеном та Георгієм (Юрієм).
Семен Рибальський (лавник та медовий шафар київського магістрату) у 1753 році придбав на Великій мостовій вулиці (нині – вулиця Притисько-Микільська) для влаштування власного шинку, розташовану поряд садиби Романа Тихоновича – священика церкви Миколи Притиска. Семен Рибальський придбав і розташовану поряд його шинку садибу, яку у 1774 році продав майстрам київського шевського цеху для влаштування їхнього корчемного (шинкового) двору.
У 1784 році братам Рибальським на Києво-Подолі належало п'ять садиб, зокрема Семен Рибальський володів трьома садибами. Його шинковий двір знаходився у садибі, на плані 1803 році позначеній за № 2172. У Семена Рибальського на Києво-Подолі був також постоялий двір.
Георгій Рибальський – колезький асесор та київський війт (у 1797 – 1813 роках) пережив своїх братів. Після смерті брата Семена він у 1785 році успадкував його одноповерховий цегляний шинок, в той час як другій дружині Семена Рибальського за заповітом дістались розташовані у цій же садибі стайня, сінник та дві комори.
У 1803 році Георгію Рибальському на Києво-Подолі належали постоялий двір та три садиби, у одній з яких перебував житловий дерев'яний одноповерховий будинок на цегляному фундаменті, що згорів у 1811 році під час Великої пожежі. Власником ще двох колишніх будинків Степана Рибальського у 1803 році був купець Семен Балабуха.
На початку 19 століття Георгій Рибальський збудував неподалік Печерського ринку і дерев'яної Володимирської церкви одноповерховий цегляний житловий будинок. Вулиця, де стояв цей будинок, стала називатись Рибальською. Свій цегляний шинок на Києво-Подолі Георгій Рибальський віддав в оренду.
Георгій Рибальський помер у 1813 році у віці 68 років і був похований на Щекавицькому кладовищі біля церкви Всіх Святих, на будівництво якої він жертвував значні кошти. Місце поховання київського війта позначала чавунна плита з написом. Його нерухомість успадкували сини Іван (1779 – 1822), Спиридон (1788 – ?) та Дмитро (1795 – 1853).
Після Великої пожежі на Подолі 1811 року цегляний шинок Рибальських перебудували і він став власністю Дмитра Рибальського, який у 1837 році продав цю будівлю грецькому купцю Івану Кліцу. У 1857 році колишній шинок надбудували другим цегляним поверхом.
У 1911 році перебудований колишній шинок Рибальських разом з розташованим поряд перебудованим шинком шевського цеху включили до складу нової будівлі, яка у плані нагадувала літеру «П». Чільний триповерховий фасад цього будинку простягався вздовж Притисько-Микільської вулиці. З тилу будівлі углиб подвір’я виступали два паралельні крила – колишні шинкові будинки шевського цеху і родини Рибальських. Те, що у складі означеного будинку перебували дві кам’яниці 18 століття, у 1979 році з’ясували дослідники Марія Кадомська та Віталій Отченашко під час проведення натурних студій та історико-архівних пошуків. При обстеженні колишнього будинку Рибальських вони простежили конструктивний прийом, характерний для цегляної української архітектури 18 століття, коли у пазухи склепінь денцями догори у кілька шарів вмуровували керамічні горщики.
У 1984 році в інституті «Укрпроектреставрація» під керівництвом Віталія Отченашка були розроблені ескізні пропозиції по реконструкції садиби по вулиці Притисько-Микільській, 3. Проте цей проект не був втілений у життя, а дві кам’яниці XVIII століття у 1985 році розібрали. З травня 2025 року на місці, де вонистояли, за ініціативою данського урбаніста Мікаеля Колвілл-Андерсена київські волонтери створили громадський простір «Поділ сад-город».

При підготовці матеріалу була використана стаття М.Кадомської та В.Отченашка «Будинки 18 ст. по вул. Притисько-Микільській у Києві», у 1996 році опублікована у збірнику праць «З історії української реставрації» (с. 30 – 35).

29/05/2026

Продовжуємо рубрику #Київархеологічнийуособистостях.
Шинковий будинок київського шевського цеху. 1770-ті– 1780-ті роки, вул. Притисько-Микільська, 3.
Садиба шевського цеху (який займався виготовленням та лагодженням шкіряного взуття) на Київському Подолі існувала щонайменше з початку 17 століття. У 1609 році шевці для заснування власного цехового двору придбали поряд домініканського монастиря (приблизно на початку сучасної вулиці Притисько-Микільської) садибу з будинком та коморами. Там, у цеховому будинку зберігалися скриньки з архівом (цеховими привілеями, прибутковими і витратними книгами) та скарбницею, відбувались збори майстрів, спільні учти, прощання з померлими цеховиками та інші подібні заходи. У 1649 році шевці спорудили новий цеховий будинок, який відбудували після пожежі на Києво-Подолі 1651 року.
У 1762 році шевський цех налічував 643 майстри і був найбільшим з київських цехів. Виготовлення продукції, яка мала попит, приносила прибутки до цехової скарбниці. У 1762 році у шевському цеховому дворі були збудовані нові будівлі для зібрань майстрів та зберігання краму, які у 1807 році згоріли під час пожежі на розташованому поряд подільському ринку.
Одним з джерел прибутків київського шевського цеху було утримування власного шинка. Згідно Магдебурзького права, виготовлення горілки, пива, хмільного меду та їх продаж у шинках були привілеями київських міщан і цехових майстрів. Заняття такою прибутковою справою приносило власникам шинків, броварень та винокурень значні прибутки.
У 1774 році київські шевці придбали у купця Семена Рибальського садибу (її сучасна адреса – вулиця Притисько-Микільська, 3), що розташовувалась на протилежній стороні вулиці від шевського цехового двору. У цій садибі шевці спорудили одноповерховий цегляний шинок, що складався з сіней, кількох кімнат і комор. У льохах шинка зберігались харчові припаси і міцні напої. Поряд шинку шевців розташовувався цегляний шинок самого Семена Рибальського. Обидві ці будівлі наявні на планах Києва, починаючи з 1780-х років. Так, на мапі Києва 1803 року садиби київського війта Георгія Рибальського (брата на той час вже покійного Семена Рибальського) та шевського цеху позначені за №№ 2171 та 2172.
Під час Великої пожежі на Києво-Подолі 1811 року цегляні шинки шевського цеху та Рибальських вціліли. У київських архівах збереглися креслення будинку колишнього шевського шинку, створені у 1838 році. На цих кресленнях позначені контури барокових фронтону і обрамлень вікон, які зникли після перебудови колишнього шевського шинку у 1838-му році.
У 1893 році колишній шинок шевського цеху надбудували другим поверхом. У 1911 році цю будівлю (разом з перебудованим колишнім шинком Рибальських) включили до складу нового триповерхового будинку, фасад якого простягався вздовж Притисько-Микільської вулиці. З тилу будівлі – перпендикулярно їй, виступали два паралельні крила – перебудовані колишні шинки шевського цеху і Рибальських. Те, що у складі будинку 1911 року спорудження перебували два цегляні будинки останньої чверті XVIII століття, у 1979 році з’ясували дослідники Марія Кадомська та Віталій Отченашко під час проведення натурних студій та історико-архівних пошуків. На той час у колишньому шинку шевського цеху збереглися оригінальні цегляні льохи з циліндричними склепіннями та похиле склепіння входу зі стінними нішами для каганців. На першому поверсі будівлі розміщувались сіни, три невеликі квадратні приміщення, колись перекриті хрещатими склепіннями (певно, колишні комори) та два великі приміщення для відвідувачів шинку.
У 1984 році в Інституті «Укрпроектреставрація» під керівництвом Віталія Отченашка були розроблені ескізні пропозиції щодо реконструкції садиби по вулиці Притисько-Микільській, 3. Проте цей проект лишився нереалізованим, а залишки двох кам’яниць XVIII століття у 1985 році були розібрані через їхній аварійний стан.
У травні 2025 року на місці, де раніше стояли дві означені будівлі, за ініціативою данського урбаніста Мікаеля Колвілл-Андерсена київські волонтери створили громадський простір «Поділ сад-город».

При підготовці матеріалу використана стаття Марії Кадомської та Віталія Отченашка «Будинки 18 ст. по вул. Притисько-Микільській у Києві», у 1996 році опублікована у збірнику праць «З історії української реставрації» (с. 30 – 35).

20/05/2026

Продовжуємо рубрику #Київархеологічнийуособистостях.
Садиба родини Сичевських, вулиця Спаська 16-Б.
Перша документальна згадка прізвища Сичевських (Сичів) датована 1699 роком, коли урядовці київського магістрату – батько і син, Мартин і Стефан Сичевські, взяли участь у виборах війта. У 1711 році Стефан Сичевський прийняв духовний сан і став священиком києво-подільської Спаської церкви. Настоятелями цієї ж церкви були син Стефана Сичевського, Яків (? – 1763), та онук Мартин. Останній успадкував від батька садибу на Києво-Подолі, у 1754 році придбану у міщанина Євстафія Назаровича. У 1784 році Мартину Сичевському належали дві садиби, розташовані поблизу Спаської церкви.
Брат Якова Сичевського, Іван, у 1754 – 1766 роках був київським війтом, призначеним за розпорядженням гетьмана Кирила Розумовського. При цьому була порушена процедура обрання київського війта, що суперечило нормам Магдебурзького права. Тиск з боку гетьманського уряду викликав обурення київського магістрату. До того ж, Іван Сичевський, хоч і походив з київського міщанства, довгий час прожив у Петербурзі і не був знайомий з київським життям. За час війтівства Іван Сичевський перебував у протистоянні з київським магістратом, який надсилав скарги до урядових установ про зловживання війта. Зрештою Івана Сичевського у 1766 році усунули з посади і, він, певно, виїхав з Києва.
У 1763 році дерев'яний будинок Івана Сичевського вважався одним із кращих на Києво-Подолі. Можна припустити, що війт мешкав неподалік садиби свого батька – священика Спаської церкви Стефана Сичевського. Київському війту могла належати велика садиба, на плані Києва 1803 року зображена поблизу дерев’яної Спаської церкви. У 1803 році її власником був Мина Сичевський, який на той час, певно, лишився єдиним представником родини Сичевських у Києві.
Садибу Стефана Сичевського успадкував його старший син – брат Івана Сичевського та настоятель Спаського храму Яків, який перед смертю у 1763 році заповів її своєму брату Кирилу.
Після смерті Кирила Сичевського його невістка у 1787 році продала цю садибу купцю Кузьмі Усовичу. На час продажу у садибі перебували дерев’яний житловий будинок, цегляні та дерев’яні господарчі будови.
Кузьма Усович (що помер 1799 року), певно, між 1787 та 1799 роками спорудив цегляний житловий будинок, який зберігся до нашого часу і у якому нині розміщується Музей гетьманства.
У 1806 році колишню садибу Сичевських з новим цегляним будинком у спадкоємців Кузьми Усовича придбав купець Олексій Хотяновський, який у 1810 році продав цю садибу купцю Івану Покровському. Після Великої пожежі на Подолі 1811 року Іван Покровський відбудував пошкоджений вогнем цегляний житловий будинок та заповів його своєму сину Григорію. Дружина останнього – Олександра, володіла цим будинком до 1910 року, заповівши його своїм онукам Морачевським, що мешкали у будинку до 1918 року.
У 1950, 1990 та 1981 – 1982 роках територію колишньої садиби Сичевських дослідили київські археологи. У 1950 році там були виявлені рештки дерев’яного льоху будівлі, спорудженої на межі XVIII–ХІХ століття. У льоху перебували залишки різноманітного краму, що, імовірно, згорів у 1811 році під час Великої пожежі на Подолі: обвуглені сувої сукна, скрині з хлібинами, лантухи з зерном. Поряд були виявлені рештки іншої дерев’яної будівлі XVII–XVIII століття, також знищеної пожежею, можливо, значною пожежею на Подолі 1718-го року У 1981 та 1982 році були виявлені рештки двох дерев’яних будівель другої половини XVII–XVIII століття. У їхньому заповненні перебували фрагменти порцелянового, фаянсового та скляного посуду, а також рельєфні теракотові та мальовані пічні кахлі. У 1990 році археологи дослідили згорілу дерев’яну будівлю XVIII століття, у якій перебували фрагменти керамічного посуду із залишками позолоти та глазуровані зеленою поливою пічні кахлі.
Деякі археологічні знахідки, виявлені під час означених археологічних досліджень, 27 травня – 28 липня 2025 року експонувались у Музеї гетьманства (м. Київ, вул. Спаська, 16-Б) у виставковому проекті «ПАМ’ЯТКИ ПОДОЛУ – ПОДОРОЖ У МИНУЛЕ», організованого Департаментом охорони культурної спадщини виконавчого органу Київської міської ради (КМДА), Департаментом культури виконавчого органу Київської міської ради (КМДА), Комунальним закладом «Центр консервації предметів археології» КМДА та Музеєм гетьманства.
Інформація про цю подію міститься за посиланням: https://www.facebook.com/archkyiv.org/posts/pfbid02jubTtC1ZCm4iocyFLf5zAqks3oFhPT16YkEth8qshpLJBa3FmxqJcjpK2w8wLJJLl

При підготовці матеріалу використано праці Римми Лякіної – дослідниці біографій членів родини Сичевських, викладені у публікації С.Блащук, Р.Лякіної та В. Отченашка «Особняк 18 – поч. 19 ст., в якому проживали родини Сичів-Сичевських, Покровських» (Звід пам’яток історії та культури України. Енциклопедичне видання у 28 тт. Київ: кн. 1, ч. 3. – Київ, 2008, 2021. – С. 1546) та працю О.Андрієвсього «Війтівство Івана Сичевського у Києві (1754 – 1766 рр.)» (Київська старовина, 1891, т. ###IIІ, с. 1–31).

18/05/2026

18 травня в Україні відзначається Міжнародний день музеїв. Працівники КЗ «Центр консервації предметів археології» КМДА вітають усіх, причетних до цього свята: хто зберігає, вивчає та популяризує пам'ятки матеріальної та духовної культури, музейні предмети та колекції. Це – наукові співробітники музеїв, музейні методисти, екскурсоводи, доглядачі, експозиціонери, реставратори та художники, музейні педагоги, куратори, медіатори, соціологи, маркетологи, фахівці з мультимедіа, музейні електрики, бухгалтери, механіки, маркетологи, служба безпеки та адміністративні службовці.
Прикметно, що саме 18 травня у Києві розпочала діяти нова музейна локація – Музейно-археологічний простір «Надбрамна церква та Київ Х – ХІІІ ст.», урочисте відкриття якої відбулось на території Михайлівського Золотоверхого монастиря.
Означений Музейно-археологічний простір належить до ДІКЗ «Стародавній Київ» і зміг розпочати свою діяльність – стати доступним для відвідувачів – завдяки очільнику ДІАЗ «Стародавній Київ» Роману Маленкову, науковцям Інституту археології НАН України та небайдужим до історії власного міста волонтерам, які спільними зусиллями впорядкували цей об’єкт культурної спадщини.
Науковці КЗ «Центр консервації предметів археології» КМДА також долучились до цього проєкту, підготувавши облікову документацію, щоб означену археологічну пам’ятку було взято під державну охорону.
Ілюстраціями до цього допису є світлини, зроблені під час відкриття 18.05.2006 року Музейно-археологічного простору «Надбрамна церква та Київ Х – ХІІІ ст.».

14/05/2026

Керівник ДІАЗ Стародавній Київ Роман Маленков на своїй сторінці у Фейсбук розмістив наступний допис:
«Приходьте на відкриття! 18 травня 12:00. Музейно-археологічний простір «Надбрамна церква та Київ Х – ХІІІ ст.». А все почалося з того, що до мене звернувася Іван Зоценко із проханням оглянути фундаменти надбрамної церкви. Тоді все нагадувало купу піску на пляжі...
Почалися численні толоки. Їх було, напевно зо два десятка - я із ліку збився. Інститут археології НАН України, Україна Інкогніта, Сміливі відновлювати, численні волонтери та активісти.
VIHAREV Architects&Engineers забезпечили нам 10 тон гравію, а Владимир Гаврилов і його TM PoliBest взагалі зробили, здавалося б нереальне - зачистили і пофарбували стіну.
Комунальний заклад «Центр консервації предметів археології» облікував пам'ятку та надав банери та стенди.
Усім величезна подяка! Приходьте всі, побачите що із того вийшло».
З оригіналом допису можна ознайомитись за посиланням:
https://www.facebook.com/story.php?story_fbid=27379708461635141&id=100000680672878&mibextid=wwXIfr&rdid=MPvY3gWtnEtjGFfy #

КЗ «Центр консервації предметів археології» КМДА вітає ДІАЗ «Стародавній Київ» з такою важливою подією і додає, що 26 червня 2025 року залишки мурованої брами ХІІ століття, розташовані на території Михайлівського Золотоверхого монастиря, оглянули директор КЗ «Центр консервації предметів археології» КМДА Тетяна Осінчук, старший науковий співробітник Центру, кандидат історичних наук Олена Попельницька, заступник генерального директора Київського науково-методичного центру по охороні, реставрації та використанню пам’яток історії, культури і заповідних територій із питань ДІАЗ «Стародавній Київ» Роман Маленков та науковий співробітник Інститут археології НАН України кандидат історичних наук Віталій Козюба. Після цього науковці Олена Попельницька та Віталій Козюба приступили до складання Картки виявленого об’єкта культурної спадщини, пізніше схваленої Консультативною радою при Департаменті охорони культурної спадщини КМДА.
Означені залишки мурованої монастирської брами ХІІ століття у 1998 – 1999 роках дослідила експедиція Інституту археології НАН України під керівництвом доктора історичних наук Гліба Івакіна. Матеріали цих археологічних досліджень зберігаються в Інституті археології НАН України та ДІАЗ «Стародавній Київ». Після розкриття підмурки та нижня частина стін монастирської брами були законсервовані та музеєфіковані і над ними спорудили захисний павільйон.
Як з’ясували археологи, на місці, де у ХІІ столітті спорудили браму, у Х - ХІ столітті розташовувався могильник.
До ХІІ століття брама була дерев’яна, потім у монастирі спорудили муровану браму . У XV чи XVІ столітті залишки цієї брами (зруйнованої у другій половині ХІІІ – XIV столітті) розібрали.
Фундаменти цієї брами були споруджені з бутового каменю на вапняно-глиняному розчині з домішкою піску, стіни брами - з цегли. Над брамою підносилась одноапсидна надбрамна церква довжиною 10,82 м та шириною 8,4 м. До церкви вели сходи, розташовані у двох камерах обабіч воріт. Церкву прикрашали фрескові розписи, від яких збереглися лише фрагменти. Стіни храму зовні були потиньковані, підлога церкви викладена з цегли та керамічних плиток. Виявлення під час археологічних розкопок понад тисячі кубиків смальти дозволило археологам зробити припущення, що у храмі перебувала мозаїчна ікона.

14/05/2026

Продовжуємо рубрику #Київархеологічнийуособистостях.
Будинок київського кушнірського цеху, Контрактова площа, 8.
На початку XIX століття з 13-ти цехових будинків на Києво-Подолі цегляними були будинки найбільших, найстаріших та найбагатших цехів: шевського, ковальського та кушнірського. На початку 1740-х років за кількістю майстрів кушнірський цех поступався лише шевському та кравецькому цехам.
У 1925 році дослідник Данило Щербаківській у праці «Реліквії старого Київського самоврядування» опублікував зображення відбитку печатки першої половини XVII століття з написом польською мовою «Печатка братства цехів київських». Площина цієї круглої печатки поділена на чотири сегменти, у яких зображені знаряддя праці та сировина для виробництва продукції ремісників шевського, кравецького, кушнірського і ковальського цехів. Кушнірський цех символізує розтягнена для вичинки шкіра з хутром. По краю печатки розміщено напис: «pieczec bratstwa cehow kiowskich»).
Кушніри вичинювали шкіри та хутро, з яких шили кожухи, шапки, рукавиці та інший одяг, що завжди користувався попитом у населення і торгівля яким приносили гарний зиск.
Вперше садибу кушнірського цеху, розташовану у центрі Києво-Подолу навпроти мурованого храму Успіння Пресвятої Богородиці, писемні джерела згадують у 1657 році. До кінця XVIII століття розташований у цій садибі цеховий будинок був дерев’яним.
Данило Щербаківський також опублікував світлину році оксамитового іпокліту (покривала на труни померлих цехових майстрів) київського кушнірського цеху, на якому срібними нитками було гаптовано «Споруджено цей оксамит цеху кушнірського старанням рочного цехмістера Іоанна Паволоцького і панів цехмістерів зі всією братією».
Спорудження цегляного двоповерхового будинку кушнірського цеху відбулось на межі XVIII та ХІХ століття. За словами дослідниці Марії Кадомської «точна дата будівництва нового будинку в наявних архівних документах не виявлена, однак будинок можна вірогідно датувати 1797 – 1803 р.: на плані Києва 1799 р. будівля не показана, але вона вже позначена як існуюча кам’яна на плані до-пожежного Подолу 1803 р.».
Новоспоруджений будинок зі сторони вулиці прикрашав ампірний фасад з двома входами. На першому поверсі цехового будинку розташовувались вісім приміщень для торгівельних крамниць та комор (деякі з яких цех кушнірів віддавав в оренду), на другому поверсі – шість кімнат та одна комора, що призначались для зібрань майстрів, зберігання цехового майна, скарбниці та архіву. Під будинком розташовувались два цегляні льохи.
У 1806 році будинок кушнірського цеху, як і решта цехових будинків, перейшли у власність київської міської адміністрації. Після Великої пожежі на Києво-Подолі 1811-го року колишній будинок кушнірського цеху київський уряд у 1813 році передав бургомістру Пилипу Лакерді як компенсацію за його згорілий цегляний будинок. Останній раніше належав київському ковальському цеху і був переданий у власність Пилипу Лакерді у 1808 році замість його кам’яниці, розібраної для вивільнення місця для спорудження на ринковій площі нового Гостиного двору.
У 1835 році нащадки Пилипа Лакерди продал колишній будинок кушнірського цеху новому власнику. У 1858 році колишній будинок кушнірського цеху реконструювали у стилі пізнього класицизму та добудували до нього три цегляні крамниці.
У 2016 році будівля колишнього кушнірського цеху була відреставрована і у ній з 2021 року працює один із закладів мережі ресторанів «This is Пивбар».

При підготовці матеріалу використано публікацію Марії Кадомської «Одна з останніх пам'яток київського Магдебурзького права» (Реконструкція житла. 2008. Вип. 9. С. 75 – 85).

08/05/2026

8 травня в Україні відзначається День пам’яті та перемоги над нацизмом у Другій світовій війні 1939–1945 років. Цей день встановлено на знак солідарності з Європою в пам’яті про страшну трагедію в історії людства.
У День пам’яті та перемоги Україна традиційно вшановує тих, хто боровся проти нацизму, увічнює пам’ять про загиблих воїнів і жертв найкривавішої і найжорстокішої війни в історії людства.
Під час Другої світової війни українці зробили значний внесок у перемогу над нацизмом, відзначилися героїзмом, хоробрістю та самопожертвою на всіх фронтах та в багатьох арміях Антигітлерівської коаліції. Сотні тисяч українців боролися в підпільних і повстанських структурах. Майже всі українські підприємства були перепрофільовані на потреби оборони. Українська земля була одним із основних театрів воєнних дій, місцем масштабних битв і найзапеклішого спротиву.
Сьогодні українці зі зброєю в руках захищають не тільки себе, а країни Європи від російської експансії і дають шанс на побудову більш тривкого миру і створення нової, більш справедливої, світової системи безпеки.

08/05/2026

Продовжуємо рубрику #Київархеологічнийуособистостях.
Цегляні будинки Пилипа Лакерди на Київському Подолі. 1790-ті – 1800-ті роки.
У 1972 році під час археологічних досліджень на Контрактовій площі поряд південно-східного кута будівлі Гостиного двору на глибині 3,5 м була виявлена цегляна кладка підмурків будівлі кінця XVIII – початку ХІХ століття (завширшки 1,2 та заввишки 1,8 м, простежені на довжину 3 м), що складались з поздовжньої та поперечної стін. На плані Києва 1803 року на цьому місця позначено мурований будинок № 300. Власником цього будинку був багатий київський купець Пилип Лакерда.
У 1808 року на ринковій площі (що розташовувалась на місці сучасного Гостиного двору) спалахнула пожежа, після якої будинок Пилипа Лакерди розібрали, щоб вивільнити місце для будівництва нового Гостиного двору. Як компенсацію за втрачений будинок київський магістрат надав Пилипу Лакерді у власність цегляний двоповерховий будинок київського ковальського цеху. Коли ж і той у 1811 році згорів під час Великої пожежі на Києво-Подолі Пилип Лакерда отримав від міського уряду цегляний будинок кушнірського цеху. За розмірами і ринковою вартістю обидва цехові будинки приблизно дорівнювали зруйнованому будинку Пилипа Лакерди.
Перші представники родини Лакерд, що оселились у Києві, були грецькими колоністами з Ніжина. Перша згадка про мешкання Лакерд на Києво-Подолі датована 1726 роком. В другій половині XVIII столітті на Подолі жив Іван Лакерда (? – 1788), який володів дерев’яним будинком на мурованих льохах та крамницею у Великому ряду на міському ринку.
Пилип Лакерда (1756 – 1827) – купець І гільдії, іменитий громадянин міста, урядовець київського магістрату та війт Києва у 1813–1814 роках, володів на Києво-Подолі двома дерев’яними та двома цегляними будинками.
Залишки першої з кам’яниць Пилипа Лакерди, як уже зазначалось були виявлені у 1972 році поблизу Гостиного двору. Другим цегляним будинком Пилипа Лакерди був двоповерховий будинок, споруджений у 1796–1797 роках та позначений на плані Києва 1803 року. Після Великої пожежі на Києво-Подолі 1811 року цей будинок перебудували і він у видозміненому вигляді зберігся до нашого часу на вулиці Андріївський узвіз, 2-а. Родина Лакерд лишалась власником цього будинку до початку ХХ століття.
Після Великої пожежі 1811 року Пилип Лакерда, крім означеного цегляного будинку, володів на Подолі двома постоялими дворами та кількома крамницями у новому Гостиному дворі.

Комунальний заклад "Центр консервації предметів археології"

10/06/2026

03/06/2026

29/05/2026

20/05/2026

18/05/2026

14/05/2026

14/05/2026

08/05/2026

08/05/2026

Address

Opening Hours

Telephone

Website

Alerts

Contact The Organization

Shortcuts

Share

Category

Monday	09:00 - 18:00
Tuesday	09:00 - 18:00
Wednesday	09:00 - 18:00
Thursday	09:00 - 18:00
Friday	09:00 - 18:00