What are the opening hours?

Monday 09:00 - 18:00 Tuesday 09:00 - 18:00 Wednesday 09:00 - 18:00 Thursday 09:00 - 18:00 Friday 09:00 - 18:00

Комунальний заклад "Центр консервації предметів археології"

Home
Ukraine
Kyiv
Комунальний заклад "Центр консервації предметів археології"

Call Directions Website Contact the organization

Офіційна фейсбук-сторінка комунального закладу "Центр консервації предметів археології"

Комунальний заклад "Центр консервації предметів археології" у своїй діяльності займається організацією та реалізацією комплексу заходів щодо реставрації, консервації та збереження предметів археології.

#Центрконсерваціїпредметівархеології #предметиархеології #археологічніцінності #реставраціяпредметівархеології #музейнаПоштовій #консерваціяпредметівархеології

31/10/2026

Продовжуємо рубрику #Київархеологічнийуособистостях.
Археологічні пам’ятки Кудрявської та Волової гір, що перебувають у складі пам’ятки археології місцевого значення «Культурний шар Копиріва (Копирева) кінця ХІ – ХІІІ століття».
Копирів кінець – історична місцевість, розташована між вулицями Глибочицькою та Січових Стрільців на одному з виступів плато Старокиївської гори – Кудрявці. Вулицями Кудрявця є Кудрявська, Вознесенський яр, Вознесенського узвіз, провулки Киянівський й Несторівськиь й. Києво-руські літописи згадують Копирев кінець як укріплене передмістя Давнього Києва. Залишки земляних валів Копирева кінця виявлені у Киянівському та Вознесенському провулках, на Львівській площі та вулиці Кудрявській. У 1878 році на Кудрявці виявили скарб 120-ти срібних монет Х століття, карбованих у часи правління у Києві князя Володимира Святославовича.
З XVI століття замість топоніма Копирів кінець писемні джерела згадують Кудрявець, власником якого з 1559 року був Михайлівський Золотоверхий монастир, який придбав цю місцевість у шляхтича Андрія Янкевича.
У місцевості Кудрявець розташована Волова гора, яка у наш час є територією Національної академія ї образотворчого мистецтва і архітектури (НАОМА) та Центр інноваційних медичних технологій Національної академії наук України. Наприкінці XVI століття Волова гора належала київським католицьким єпископам (біскупам). Один з них – Юзеф Верещинський у 1592–1598 роках збирався оточеній давньоруськими земляними валами на Воловій горі спорудити свою укріплену резиденцію – «біскупський замок». Юзеф Верещинський зазначав, що Волова (Біскупська) гора належала римо-Фкатолицькій церкві вже у ХІІІ столітті, коли у Києві провадив місіонерську діяльність польський домініканець Яцек Одровонж (? – 1257). У садибі київських біскупів на Воловій горі розташовувались залишки давньоруського храму (нині – Вознесенський узвіз, 22). Під час його археологічних досліджень у 1878 та 1947 роках було з’ясовано, що у XV чи XVI столітті означений храм реставрували з використанням тогочасних будівельних матеріалів. Деякі дослідники ототожнюють цю церкву з руїнами храму, зображеного на одному з київських малюнків 1651 року Абрагама ван Вестерфельда.
У другій половині XVII століття Волова гора стала резиденцією київських православних митрополитів. У 1718 році митрополит Іоасаф Кроковський збудував там дерев'яну церкву Вознесіння, від назви якої походять назви Вознесенського узвозу та Вознесенського яру. Цю церкву спорудили поряд залишків ще одного монументального давньоруського храму, археологічно дослідженого у 1947 році на Вознесенському узвозі, 20.
У 1788 році літню резиденцію київських митрополитів перенесли з Волової гори до Шулявщини (нині – Шулявка) і дерев’яна Вознесенська церква стала парафіяльним храмом для мешканців слободи Верхній Кудрявець. У 1879 році цю церкву перенесли на Старокиївський цвинтар (нині – вулиця Січових Стрільців, 44–48), а на місці садиби київських митрополитів у 1901 році спорудили будівлю Духовної семінарії, у якій нині перебуває Національна академія образотворчого мистецтва і архітектури.
На сьогодні на Кудрявці відомі залишки чотирьох мурованих храмів ХІ – ХІІ століття, три з яких розташовані на Воловій горі: у провулку Несторівському, 9, на Вознесенському узвозі, 22 (садиба Центру інноваційних медичних технологій НАН України), у провулку Киянівському, 2/12 (на перетині з Вознесенським узвозом) та на Вознесенському узвозі, 20 (садиба НАОМА). Дослідники ототожнюють їх з літописними храмами Святих Симеона, Іоанна, Василя та Лазаря.
У Несторівському провулку, 9 експедиція Інституту археології у 1967 році дослідила залишки невеликого храму (каплиці?) ХІІ – першої половини ХІІІ століття. Під час розкопок були виявлені фрагменти стінного тиньку із залишками фрескового розпису та уламки шиферних плит. У XIV – XVI cтолітті означений храм поновили з використанням тогочасних будівельних матеріалів.
У 1879 році під час земляних робіт у Киянівському провулку, 2 (на розі з Вознесенським узвозом, 12) були виявлені людські поховання, уламки цеглин, білокам’яні та шиферні плити, керамічні плитки (глазуровані кольоровою скляною поливою). Під час обстеження цього місця археологи Володимир Антонович та Катерина Мельник виявили у похованнях скляні перстні та браслети, залізні цвяхи, у культурному шарі – фрагменти керамічного посуду, шиферні пряслице та пластину, сланцевий точильний брусок, денця скляних флаконів та залізний ключ. У 1887 році при пониженні рівня ґрунту у означеній садибі була виявлена стіна, мурована з каміння та цегли-плінфи. Коли власниця садиби повідомила про знахідку Володимира Антоновича, той не поквапився проводити там розкопки залишків храму києво-руського часу і це зробив один з київських археологів-аматорів, який розкрив стрічкові фундаменти, підлогу з керамічних глазурованих плиток, склеп з похованням у дерев’яній труні та три цегляні опорні стовпи зі залишками тиньку та червоної фарби. У 1888 році власниця садиби отримала офіційний дозвіл на спорудження будинку на місці виявлення означених знахідок.
Залишки ще одного храму другої половини ХІ століття розташовані на Вознесенському узвозі, 20 під земляним пагорбом, на якому з 1998 року стоїть Пам'ятник репресованим митцям. Під час дослідження у 1947 році експедиція Михайла Каргера виявила фундаментальні рови, заповнені будівельним щебнем, уламками цегли та вапняного будівельного розчину, фрагментами тиньку з фресковими розписами та поховання у дерев’яних трунах. Розкопаний храм був тринефним, шестистовпним та триапсидним, збудованим у техніці opus mixtum (змішаного мурування). Не виключено, що означена церква діяла включно до XVI століття.
Залишки ще однієї церкви ХІІ століття розташовані на мису над Вознесенським узвозом, 22. У 1878 році земляний пагорб, під яким перебували залишки означеного храму, розкопали скарбошукачі. Дізнавшись про це, професор Київської духовної академії Петро Лашкарьов обстежив розкриті від ґрунту стіни храму, що збереглись на висоту до 1 м і виявив уламки тиньку з фресковими розписами та будівельні матеріали, що свідчили про реставрацію церкви приблизно між XIV та XVІ століттями. Петро Лашкарьов визначив цей храм як літописнуцеркву Святого Симеона, а Кудрявську гору – як місце розташування літописного Копиревого кінця.
Давньоруські літописи згадують, що церкву Святого Іоанна на Копиревім кінці у 1121 році заклав київський князь Володимир Мономах. А у храмі Святого Симеона (у 1073 році спорудженому князями з чернігівської династії Ольговичів) у 1147 році поховали князя Ігоря Ольговича, вбитого повсталими киянами. Під 1202 роком літописи згадують Подільські ворота Копиревого кінця.
У 1895 році археолог-аматор Турвонт Кибальчич, ведучи спостерження за будівництвом урядового винного складу (нині – вулиця Кудрявська, 16А), виявив до-християнське поховання воїна з конем, а у ґрунті, якій робітники вивозили з будівельного майданчика, знайшов кремінні знаряддя, ліпну чорноглиняну посудину, бронзову сокиру, інші артефакти різних археологічних епох.
У 2016 – 2018 роках під час спорудження житлово-офісного комплексу на вулиці Кудрявській, 24А були досліджені численні поховання, які могли бути пов’язані з церквою ХІІ – ХІІІ століття, у 1967 році дослідженою у Несторівському провулку, 9.
Восени 2022 року на вулиці Вознесенський узвіз, 25–27 у схилі пагорба був досліджений печерний комплекс XIV–XVII століття (можливо, й більш раннього часу) з розгалуженою системою підземних коридорів.

23/10/2026

Продовжуємо рубрику #Київархеологічнийуособистостях.
Місце розташування залишків мурованої церкви Святого Георгія ХІ століття; провулок Георгіївський, 2.
Під 1037 роком давньоруські літописи повідомляють про початок спорудження князем Ярославом Мудрим у Києві монастирів Святого Георгія та Святої Ірини. Один зі списків XIV століття «Пролога» (богослужбової книги із житіями святих та повчаннями на кожен день року) зазначає, що храм Святого Георгія було присвячено небесному покровителю князя Ярослава Мудрого, при хрещенні нареченого Георгієм.
У 1063 році у церкві Святого Георгія поховали князя Судислава, якого його брат Ярослав Мудрий на 24 роки ув’язнив у «порубі». У 1059 році Судислава звільнили з-під арешту сини Ярослава і князь став ченцем київського Георгієвського монастиря.
І хоча Георгієвський храм у 1240 році був зруйнований під час навали на Київ війська хана Батия, місце його розташування було відоме у другій половині XVII століття. У 1674 році за наказом воєводи Старокиївської фортеці Юрія (Георгія) Трубецького і з благословення чернігівського архієпископа Лазаря Барановича на місці руїн означеної давньоруської церкви спорудили дерев’яний храм Святого Георгія.
На цвинтарі цієї церкви у 1684 році поховали хлопчика Георгія – вихованця київської Братської школи і сина генерала гарнізону Старокиївської фортеці – шотландця Патрика Ґордона. У своєму щоденнику Патрик Ґордон зробив запис про похорон сина: «Близько 10 години ранку попереду несли воскові смолоскипи, потім йшли учні [Братської школи], діти полковників та інших знатних осіб, оточуючи труну, яку несли четверо офіцерів. Перед труною йшли вчителі [Братської школи] та півчі, які співали. У Софійській та Георгіївській церквах дзвонили у дзвони. Перед труною, коли звичайна церемонія скінчилася, двоє студентів вимовили втішні промови. Найбільш шляхетних осіб, присутніх на похороні, Патрик Ґордон запросив на [поминальний] обід». Певно, у другій половині XVII – на початку XVIII століття при церкві Святого Георгія існував цвинтар для військовослужбовців Старокиївської фортеці – протестантів та католиків та членів їхніх родин. Дерев’яну церкву Святого Георгія було позначено на плані Києва 1695 року.
У 1744 – 1752 роках на місці старого дерев’яного храму була споруджена мурована барокова тридільна, однобанна та одноапсидна церква Святого Георгія. У 1816 році у її притворі поховали господаря Молдови та Валахії Костянтина Іпсиланті, який після поразки анти-турецького повстання оселився у Києві. Перед знищенням Георгіївської церкви у 1934 році надгробок Іспіланті перенесли до Києво-Печерської Лаври. У другій половині XIX століття парафіянами Георгіївської церкви були представники родин Терещенків, Ґалаґанів та Кульженків.
У 1934 році цегляну Георгіївську церкву розібрали і на її місці у 1936 – 1937 році спорудили великий житловий будинок для мешкання вищого командного складу Українського військового округу (нині – вулиця Рейтарська, 2).
Перед початком цього будівництва науковці Інституту історії матеріальної культури АН Української РСР (майбутнього Інституту археології) дослідили фундаменти давньоруського Георгіївського храму, складені з блоків піщаника та кварциту. Тоді були виявлені частини мармурових колон, фрагменти фрескових розписів, уламки глеків-голосників, будівельні матеріали ХІ століття.
Фундаменти давньоруської Георгіївської церкви археологи також дослідили у 1937 та 1939 роках під час проведення земляних робіт. Тоді у проїзді брами нового будинку на вулиці Рейтарській, 2 були виявлені підмурки двох церковних апсид. Також було з’ясовано, що цегляна церква XVIII століття мала менші розміри, ніж храм ХІ століття.
У 1979 році на площі, розташованій між Золотоворітською вулицею та Стрілецьким провулком, археологи дослідили стрічкові фундаменти західної та південної частин давньоруської Георгіївської церкви, споруджені з блоків бутового каменю на вапняковому будівельному розчині. Простір між зовнішніми стінами фундаментальних стрічок заповнювало дрібне каміння та уламки цегли-плінфи. Характер стінного мурування opus mixtum (чергування рядів каміння з рядами цегляного мурування) є типовим для київського зодчества першої половини ХІ століття. У центральному нефі були виявлені залишки хрещатого опорного стовпа. Також були знайдені фрагменти глеків-голосників (вмуровувані у склепіння для зменшення їхньої ваги) та фрагменти свинцевих листів покрівлі. Чисельні знахідки кубиків скляної мозаїчної смальти, фрагментів фрескового розпису, уламків різьблених шиферних плит та керамічних полив’яних плиток підлоги (квадратної, ромбічної та трикутної форми зеленого, коричневого, чорного і золотавого кольорів) дозволяють відтворити елементи інтер’єру церкви. Результати, отримані у 1979 році, дали матеріали для реконструкції храму як триапсидної, тринефної, хрестово-купольної, шестистовпної базиліки розмірами 25,8 × 14,8 метри. З південної і північної сторін храму розташовувались дві галереї.

18/10/2026

Продовжуємо рубрику #Київархеологічнийуособистостях.
Залишки церкви Святої Ірини ХІ століття; перехрестя вулиць Ірининської та Володимирської.
Давньоруські літописи зазначають, що храм Святої Ірини у 1037 – 1039 роках спорудив київський князь Ярослав Мудрий. Означену церкву літопис також згадує як топографічний орієнтир місця поховання київського князя Діра, вбитого у 882 році: «Дірова могила [курган] за Святою Ориною». Літопис також повідомляє, що Дір правив у Києві спільно з Аскольдом і їх обох у 882 році вбили за наказом Віщого Олега.
Про те, що церква Святої Ірини розташовувалась неподалік Софійського собору, у 1674 році згадував автор «Київського Синопсису» Інокентій Гізель. Наприкінці XVIII – на початку ХІХ століття дослідники історії Києва Іриней Фальковський та Максим Берлинський зазначали, що Ярослав Мудрий спорудив церкву Святої Ірини на честь своєї дружини – шведської принцеси Інгігерди, охрещеної під іменем Ірини.
Проте точне місце розташування залишків Ірининського храму певний час було предметом дискусій у середовищі києвознавців. На відміну від Кіндрата Лохвицького, Максим Берлинський вважав Ірининською церквою руїни храму, у 1731 році виявлені на місці перетину сучасних Стрілецької вулиці та Георгіївського провулку. З такою локалізацією церкви Святої Ірини погодилися київський митрополит Євгеній (Єфимій Болховітінов), а також сучасні дослідники Михайло Каргер, Павло Рапопорт та Віталій Козюба. Останній вважає, що поряд руїн означеної церкви у XVII cтолітті стояв дерев’яний храм, зображений на малюнку руїн Золотих воріт Абрагама ван Вестерфельда (1651).
Залишки церкви, яку у наш час більшість дослідників вважають церквою Святої Ірини, у 1833 році були виявлені під час прокладання Володимирської вулиці та знесення земляного валу, у 1678 році спорудженого вздовж краю Старокиївської гори. Залишки цієї церкви давньоруського часу розкопав археолог-аматор Кіндрат Лохвицький, визначивши їх як літописний храм Святої Ірини. На час розкопок східна стіна храму (яка до цього півтора століття перебувала під товщею земляного фортечного валу) зберіглася на висоту понад 2 м. Поза валом розташовувалась центральна частина руїн храму, а західна частина перебувала у саду приватної садиби.
У 1833–1834 роках Кіндрат Лохвицький розкопав апсиду, дві прибудовані до неї усипальниці з похованнями у шиферних гробницях, південну стіну храму і більше половини його центральної частини з трьома опорними стовпами. Підлога храму та усипальниць була викладена керамічними полив’яними плитками, на вцілілих стінах і стовпах церкви зберігся фресковий розпис. Були також знайдені фрагменти покрівлі даху – з’єднані цвяхами свинцеві пластини.
Серед знахідок Кіндрата Лохвицького були три хрести «грецької роботи», уламок кам’яної форми із грецьким написом та заглибленим зображенням Ісуса-дитини, уламки мідних панікадила та дзвону, фрагменти керамічних горщиків-голосників та кам’яних шиферних плит, одну з яких прикрашало рельєфне зображення воїна.
У 1846 році приватна садиба (на території якої перебувала західна частина храму, у 1833 – 1834 роках дослідженого Кіндратом Лохвицьким) була знесена під час прокладання вулиці Володимирської і тоді професор київського Університету Святого Володимира Олексій Ставровський зміг розкопати західну частину руїн означеної церкви. Повністю розкопані залишки церкви зображені на акварельних малюнках, у другій половині 1840-х років створених Михайлом Сажиним та Федором Солнцевим.
Стіни розкопаної церкви повністю розібрали (оскільки вони перебували посередині Володимирської вулиці), а місце розташування давнього храму позначили пам’ятним знаком «Ірининський стовп», спорудженим з оригінальної цегли і окремих блоків кладки церкви. У 1913–1914 роках під час спорудження будинку Київського губернського земства (нині – вулиця Володимирська, 33) археолог Сергій Вельмін зафіксував те, що лишилось від церкви, дослідженої Кіндратом Лохвицьким і Олексієм Ставровським – фундаментні рови південної стіни. У 1932 році «Ірининський стовп» розібрали, оскільки він заважав руху транспорту на вулиці Володимирській.
У 1998 році під час заміни бруківки на вулиці Володимирській місце розташування означеної церкви обстежили київські археологи, які виявили нечисленні будівельні матеріали (зокрема фрагменти фресок) та з’ясували, що під час прокладання вулиці майже усі фундаментальні рови давньої будівлі зрізали до материка.

Під час підготовки матеріалу використано статтю Віталія Козюби «Ірининська» церква Верхнього Києва (до 190-річчя перших розкопок храму). URL:http://www.mdch.kiev.ua/sites/default/files/public/pdf/20230427_02o.pdf

13/10/2026

Продовжуємо рубрику #Київархеологічнийуособистостях.
Місце розташування церкви Різдва Богородиці (Десятинної) XVII – XVIIІ століття; вулиця Володимирська, 2.
Перший мурований храм Києворуської держави – церкву Богородиці – у 989–996 роках спорудили у Києві за наказом князя Володимира Святославовича. На утримання храму надавалась десяту частину державних прибутків, від чого походила його назва «Десятинний». У 1240 році Десятинна церква зазнала руйнації під час монгольської навали на Київ.
У XV – XVII столітті будівельні матеріали (цегла та каміння), видобуті з руїн Десятинного храму, використовували при спорудженні різних київських будівель. Так, під час археологічних досліджень у 1973 – 1974 році місця будівництва Житнього ринку на Подолі у кладці мурованого храму кінця ХVI – першої половини XVII століття (кафедрального собору київських католицьких єпископів?) археологи виявили частину мармурової капітелі колони, яка виявилась компліментарною до капітелі, знайденої при розкопках Десятинної церкви. Це дало підстави археологу Глібу Івакіну припустити, що при спорудженні означеного подільського храму були використані будівельні матеріали вторинного використання, видобуті з руїн Десятинної церкви.
Дослідник київської архітектури Федор Ернст припустив, що у 1470-х роках Десятинну церкву (принаймні, її частину) міг відбудувати київський князь Симеон Олелькович. Про це, на думку Федора Ернста, свідчили готичні обриси віконних отворів стіни Десятинного храму, зображені на ілюстрації до «Короткого опису міста Києва» (1810-ті рр.) Максима Берлинського. Слід зауважити, що навіть якщо така відбудова мала місце, у 1482 році відреставрований Десятинний храм міг бути зруйнованим під час спустошення Києва військом кримського хана Менґлі Ґерая. Та й щодо відповідності малюнка 1820 року існуючим на той час реаліям дослідники мають великі сумніви.
З писемних джерел відомо, що у 1571–1605 роках Десятинний храм (який на той час мав назву Святого Миколая) був діючим. На початку ХХ-го століття рештки цвинтаря цього храму дослідила археологічна експедиція Дмитра Мілеєва. У 1605 році Десятинна церква належала київському греко-католицькому духовенству. Скоріше за все, тогочасна Десятинна церква була невеликим дерев’яним храмом, спорудженим на частині підмурків давньоруської церкви.
У 1636 році київський православний митрополит Петро Могила силою відібрав Десятинний храм у греко-католицького духовенства. Тогочасний унійний митрополит Вельямін Рутський у своїй протестації скаржився, що Петро Могила «…моцно кгвалтом сам особою своєю і з капітулою, зі слугами, боярами та підданими своїми, наїхавши на церкву Святого Миколи, названу Десятинною , що в унію була, і ту церкву розкидати наказав, а скарби і майно усі церковні забрав ». Такі рішучі дії Петра Могили можуть бути пояснені тим, що Петро Могила – син молдавського господаря, замолоду служив у війську Речі Посполитої і у 1620 та 1621 роках особисто очолював гусарську хоругву у битвах під Цецорою та Хотином. Тому не дивно, що коли постало питання повернення місця розташування видатного києво-руського храму (що на межі XVI – XVII cтоліття перейшов під владу уніатського духовенства), київський митрополит сів на коня, очевидно, вичерпавши більш дипломатичні аргументи.
На підмурках давньої Десятинної церкви Петро Могила наказав спорудив новий цегляний храм на честь Різдва Богородиці. Частиною цього Могилянського храму стали вцілілі бічна нава та південно-західний кут давньоруської Десятинної церкви (що збереглись на значну висоту), до яких добудували цегляний гранчастий вівтар та дерев’яний притвор (бабинець) з цегляною дзвіницею. Своїми розмірами (14,3 × 6,3 м) цегляна Могилянська церква значно поступалася давньоруському Десятинному храму. Петро Могила не встиг завершити нову церкву і у 1646 році, незадовго до своєї смерті, заповів на добудову та утримання цього храму 1000 злотих.
На кресленні 1820-х років Могилянського храму на його стіні можна бачити кам’яний фриз, на якому різьблено фрагменти напису грецькою мовою. Подібний напис зображено і на малюнку напівзруйнованої стіни давньоруської Десятинної церкви, у 1826 році створеному архітектором Миколою Єфимовим. Дослідники припускають, що означені кам’яні плити з грецькими літерами походили з руїн давньої Десятинної церкви і пізніше були вмуровані в стіну Могилянського храму. Вже згадуваний Федір Ернст також припускав, що вікна готичних обрисів у будівлі Десятинної церкви могли з’явитись не наприкінці XV століття, а під час відбудови у 1630-х – 1640-х роках: готичних рис будівлі Могилянської церкви міг надати італійський архітектор Октавіано Манчіні, який на замовлення Петра Могили керував реставрацією Софійського собору. У своїх записках Октавіано Манчіні згадував церковний вівтар (храм?), присвячений Діві Марії і Федір Ернст припустив, що йшлося про київську церкву Богородиці Десятинної.
У 1654 році у Могилянській церкві (яка опинилась у межах Старокиївської фортеці) спорудили цегляні престол, жертовник та лави, а над цегляним першим поверхом надбудували другий дерев’яний поверх з церквою Святих Апостолів Петра і Павла. У 1674 році на місці дерев’яного притвору спорудили дерев’яну трапезну. Добудована церква була освячена на честь Різдва Богородиці. Певно, на честь приділу Святого Миколая Могилянська церква також мала назву «Миколи Десятинного»: саме так церква позначена на плані Києва 1745 року. На честь церкви Різдва Богородиці (Миколаївської) були названі Миколаївська (або Десятинна) хвіртка та Рождественський бастіон Старокиївської фортеці, розташовані неподалік Могилянського храму у земляному фортечному валу.
У XVIII століття Старокиївська фортеця поступово втратила своє військове значення і її територію заселило цивільне населення. В цей час збільшилася кількість прихожан Десятинного храму – міщан, чиновників, відставних військовослужбовців та членів їхніх родин.
У 1758 році Могилянську церкву реставрували коштом черниці київського Флорівського монастиря Нектарії (княгині Наталі Долгорукової). Перший цегляний поверх оновленої церкви присвятили Різдву Богородиці і Святому Миколаю Чудотворцю, другий дерев’яний – Святим Апостолам Петру і Павлу. Як «Микола Десятинний» Могилянська церква була позначена і на плані Києва 1774 року.
На плані Києва 1803-го року садиба Могилянської церкви зазначена у незабудованій місцевості на Старокиївській горі, яка на той час слугувала для заміських прогулянок киян.
У 1820-х роках велику незабудовану земельну ділянку, розташовану поряд садиби Десятинної церкви та її цвинтаря, придбав поміщик Олександр Аннєнков, який вирішив спорудити нову Десятинну церкву. Перед початком будівництва залишки давньої Десятинної церкви у 1824 та 1826 році дослідили археолог-аматор Кіндрат Лохвицький та архітектор Микола Єфимов. Перед початком цих розкопок Могилянську церкву розібрали. У 1828–1842 році на частині фундаментів давньоруської Десятинної церкви збудували новий храм, що проіснував до середини 1930-х років.
У 1938–1939 роках під час археологічних досліджень були виявлені залишки Могилянської церкви: споруджені з цегли XVII століття на давньоруських фундаментах вхід та частина апсиди, що збереглись на висоту до 10 рядів мурування. У 1937 році експедиція Теодосія Мовчанівського виявила блок цегляної кладки XVII століття з фрагментом фрескового розпису – постаті Діви Марії у супроводі грецької літери «θ». Не виключено, що Могилянську церкву розписували ті ж грецькі майстри, які у цей же час на замовлення митрополита Петра Могили оздоблювали київський храм Спаса на Берестові.

07/10/2026

Продовжуємо рубрику #Київархеологічнийуособистостях.
Місце розташування фундаментів Лядських (Печерських) воріт ХІ–ХІІІ та XIV–XVII століття, Майдан Незалежності.
Південна брама фортечних укріплень Давнього Києва – дерев’яні Лядські ворота були споруджені наприкінці 1030-х років одночасно з фортечними валами «міста Ярослава». Походження назви воріт києвознавці ХІХ століття пов’язували з «лядою» («лядиною») – розчищеною від кущів та дерев місцевістю. Від Лядських воріт починався шлях до Кловського, Печерського та Видубицького монастирів.
Києво-руські літописи під 1151 роком згадують Лядські ворота у описі об’єднаного війська, яке стало довкола Києва: «[Князі] Вячеслав [та] Ізяслав стали обоє табором перед Золотими воротами коло яру, а [князь] Ізяслав Давидович став межи Золотими воротами і межи Жидівськими , а [князь] Ростислав став перед Жидівськими воротами, а городенський [князь] Борис – коло Лядських воріт . І так стали вони довкола всього города, многе-множество. А ковуї, і торки, і печеніги туди стали — од Золотих воріт до Лядських воріт (За: Літопис руський. Переклад з давньоруської Л.Є.Махновця. Київ: Дніпро, 1989, с.396 – 397).
На початку грудня 1240 році біля Лядських воріт тривали запеклі бої захисників Києва з військом хана Батия, яке обложило місто: «І поставив Батий пороки [облогові машини, які у часи середньовіччя використовувалися для штурму й руйнування фортечних стін] під город коло воріт Лядських, бо тут підступили були дебрі [ліс], і пороки безперестану били день і ніч. Вибили вони стіни, і вийшли городяни на розбиті стіни, і було тут видно, як ламалися списи і розколювалися щити, [а] стріли затьмарили світ переможеним , а городяни зробили ще друге укріплення навколо [церкви] святої Богородиці [Десятинної]» (За: Літопис руський. Переклад з давньоруської Л.Є.Махновця. Київ: Дніпро, 1989, с.243 – 244).
Місцевість, де у ХІ–ХІІІ століттях розташовувались Лядські ворота, була порослою деревами та кущами заболоченою долиною Хрещатицького ручаю, що витікав з Козиного болота, на плані Києва 1803 року позначеного в районі сучасного провулку Тараса Шевченка. У грудні 1240 року монгольські війська (що до цього кілька місяців поспіль намагались взяти Київ приступом) після того, як замерзло болото, розташоване перед воротами, підвезли до Лядських воріт тарани та катапульти.
У 1523 році Лядські ворота як топографічний орієнтир київських володінь Михайлівського Золотоверхого монастиря були згадані у грамоті польського короля і великого князя литовського Сигізмунда І Старого. Отже, на той час Лядські ворота ще існували, проте невідомо, наскільки сильно вони були зруйновані.
У 1654 році почалось спорудження Старокиївської фортеці і на місці Лядських воріт спорудили дерев’яні Печерські ворота, від яких, як і у давнину, починався шлях до Печерського монастиря. Ці Печерські ворота згадують описи Києва 1654 та 1673 років, їх позначено на плані Києва 1695 року.
У 1756 році на місці дерев’яних Печерських воріт звели однойменну муровану фортечну браму, позначену на планах Києва другої половини XVIII – початку ХІХ століття. У 1834 році цю браму розібрали, прилягаючі до неї земляні вали знесли і влаштували там площу (нині – Майдан Незалежності). Під час розкопування у червні 1834 році валу поблизу Печерських воріт було знайдено залізний східний (монгольський?) шолом першої половини ХІІІ століття, який потрапив до археолога-аматора Кіндрата Лохвицького, а від нього – до Музею старожитностей київського Університету Святого Володимира. Ніні цей артефакт зберігається у Національному музеї історії України.
У 1981 році рештки Лядських воріт, а також дерев’яної та цегляної Печерських брам були виявлені під час реконструкції Майдану Незалежності. Їх дослідили археолог Михайло Сагайдак, архітектори Володимир Ленченко та Віктор Харламов.
Виявлені на глибині 4 м від сучасної денної поверхні стіни Лядських воріт були складені з дубового брусу, а їх проїзд шириною 4,3 м вкривав настил з дубових колод. Продовженням цього настилу було дерев’яне покриття давньої вулиці, яка по схилу Старокиївської гори вела до Софійського собору. Обабіч підмурків воріт були виявлені залишки двох дерев’яних приміщень, певно, призначених для вартових.
Залишки дерев’яних Печерських воріт другої половини XVII століття мали вигляд обвуглених колод, що перебували у культурному шарі, датованому фрагментами керамічних виробів другої половини XVII – першої половини XVIII століття.
Над рештками дерев’яних Лядських воріт ХІ–ХІІІ століття та залишками дерев’яних Печерських воріт другої половини XVII століття перебували підмурки та цокольна частина мурованої Печерської брами, спорудженої у 1756 році. У плані ця брама довжиною 20 м мала Т-подібну форму. Проїзд завширшки 6 м перебував між двома пілонами, до яких були прибудовані прямокутні приміщення для вартових.
У 2001 році Михайло Сагайдак під час чергової реконструкції Майдану Незалежності вдруге дослідив залишки підмурків і цокольну частину цегляної Печерської брами XVIII століття, які нині експонуються у мистецько-гастрономічному просторі «Остання Барикада» у ТЦ «Глобус». На місці розташування Печерської брами XVIII століття на Майдані Незалежності спорудили стилізовані ворота з бароковим фронтоном та двоколонними портиками.
У 1981 та 2002 роках під час археологічних досліджень також була уточнена траса земляних валів «міста Ярослава», які від Золотої брами за напрямами сучасних вулиць Прорізна та Бориса Грінченка підходили до Лядських воріт, розташованих у Хрещатицькій долині під Старокиївською горою (нині – Майдан Незалежності). З іншої сторони до Лядських воріт з гори спускався вал, прокладений за трасою сучасної вулиці Костьольної. У товщі валу (що зберігся на висоту до 5 м при ширині підошви 33 м) археологи виявили його каркас – два паралельні ряди дубових зрубів. По розташованому перед валом рову (шириною 16 м, глибиною 5 м та крутизною схилів 60˚) за трасою сучасного провулку Тараса Шевченка у дерев’яному «коробі» протікав струмок завширшки до 2 м, витоком якого було Козине болото. У місці, де рів і вал перед Лядськими воротами наближались один до одного, були виявлені залишки моста: три ряди дерев’яних стовпів та настил з дошок.

Address

Spaska 12
Kyiv
04070

Opening Hours

Monday	09:00 - 18:00
Tuesday	09:00 - 18:00
Wednesday	09:00 - 18:00
Thursday	09:00 - 18:00
Friday	09:00 - 18:00

Telephone

+380633689276

Website

http://archkyiv.org.ua/

Alerts

Be the first to know and let us send you an email when Комунальний заклад "Центр консервації предметів археології" posts news and promotions. Your email address will not be used for any other purpose, and you can unsubscribe at any time.