19/02/2026
Це brief на основі нової доповіді ІТПЄ. Він написаний в науково-популярному стилі, з акцентом на ключові ідеї, приклади та висновки оригіналу, але стиснуто й без надмірної академічної сухості.
Сучасна Російська Федерація офіційно позиціонує себе як спадкоємицю тисячолітньої державності, що «збирала історичні землі», «добровільно приєднувала» народи та «визволяла» їх від чужоземного іга. Цей наратив про «спільне минуле» є не просто тезами з шкільних підручників історії — це інструмент збереження імперської цілісності. Проте для багатьох народів, які нині входять до складу РФ, така версія історії виглядає неприйнятною, принизливою та відверто фальсифікованою.
Автор аналізує, як офіційна російська історіографія систематично заперечує або применшує періоди самостійної державності «малих» народів, а альтернативні національні наративи, навпаки, саме в цих періодах бачать «золотий вік» своєї ідентичності. Ця розбіжність — не академічна суперечка, а потенційне джерело політичної нестабільності.
Офіційний наратив vs національні версії
Російська держава трактує свою експансію як цивілізаційну місію: для степових народів — «звільнення від монгольського іга», для сибірських — «мирна колонізація відсталих племен», для кавказьких — «захист від зовнішніх загроз» та “внутрішньої анархії”. Усі ці процеси нібито були добровільними або взаємовигідними, а втрата власної державності — це «позитивна подія», долучення до «вищої цивілізації».
Національні версії оцінюють те саме інакше: завоювання, зрада союзницьких угод, втрата суверенітету, століття русифікації та репресій. Навіть коли опір був придушений давно, залишається «історична образа» — відчуття, що Москва століттями ігнорувала й принижувала їхню ідентичність.
Чим глибше в минуле йде державна традиція народу, тим гостріше це протиріччя. У регіонах, приєднаних в другій половині XVI столітті (Поволжя) чи наприкінці ХVIII-середині ХІХ (Північний Кавказ), пам’ять про власні корені державнності зберігається чіткіше, ніж у фінно-угорських народів європейської частини РФ, де асиміляція триває століттями.
Приклади: від Волзької Булгарії до Тувинської Народної Республіки
Чуваші претендують на спадщину Волзької Булгарії (X–XIII ст.) — потужної держави з власними містами, торгівлею та дипломатією (включно з мирним договором 985 року з Київською Руссю).
Татари бачать у Золотій Орді та Казанському ханстві (1438–1552) не «іго», а стабільний політичний порядок і культурний розквіт. День пам’яті загиблих у 1552 році під час штурму Казані військами Івана Грозного – одна з найважливіших символічних дат для татар. Однак проведення будь-яких публічних акцій з його нагоди в останнє десятиліття заборонено. Татарський Інститут історії ім. Шигабутдіна Марджані, намагається вивчати золотоординську спадщину, але стикається з дедалі жорсткішим федеральним контролем.
Чеченці та інгуші мають принципово іншу, аніж російська, пам’ять про Кавказькі війни ХІХ ст., депортацію 1944 року (яку чеченці називають геноцидом) та війни 1990-х. Офіційна лінія підкреслює «антисепаратизм», “боротьбу з тероризмом” і «братерство народів». Водночас навіть у лояльній до Москви Чечні зберігається шанування символів опору (про що свідчать рішення про надання підрозділам Росгвардії імен борців проти російської експансії на Кавказі Шейха Мансура та Байсангура Беноєвського).
На спадщину Аланського царства (IX–XIII ст.), претендують одразу три північнокавказьких народи – осетини, карачаївці та інгуші. Відсилка до нього є в офіційній назві республіки Північна Осетія-Аланія та в назві нової столиці Інгушетії м. Магас.
Калмики пов’язують свою державність із Джунгарським ханством (XVII–XVIII ст.). «Великий похід» 1771 року, коли десятки тисяч калмицьких родів втекли з Росії, офіційно трактується як «зрада», а в колективній пам’яті калмицького народу — як акт протесту проти зради та бузувірств Москви.
Тувинці мають найсвіжіший і найконкретніший приклад власної державності: Тувинська Народна Республіка (1921–1944) була визнана СРСР і мала міжнародні відносини. Анексія 1944 року відбулася з грубими порушеннями як законодавства ТНР, так і конституції СРСР. Хоча місцеві історики змушені говорити про «добровільне входження», однак вони не можуть не згадувати про цей момент.
Політика історичної пам’яті як інструмент контролю
У 2010–2020-х роках Москва посилила уніфікацію історичної пам’яті: цензура, заборона «неправильних» меморіалів, заміна національних свят на загальноросійські. У національних республіках створюються комісії «з узгодження історичних наративів», де місцеві еліти демонстративно погоджуються з центром.
Проте ця згода — тактична. Місцеві лідери не можуть повністю стерти пам’ять про опір, депортації чи незалежність. Внутрішні суперечності наративу очевидні. Наприклад, як поєднати «подвиг дідів» у Великій Вітчизняній війні з масовими депортаціями калмиків, чеченців та інгушів, що їх звинуватили в “колабораціонізмі” з нацистами?
Висновки: чому це важливо для майбутнього
Розбіжності в трактуванні історії виходять далеко за межі «Москва vs республіка». Вони створюють конфлікти між самими республіками (наприклад, за спадщину Аланії чи Булгарії). Водночас найвиразніші приклади самодостатнього історичного дискурсу мають практичний потенціал для політичної мобілізації. Адже йдеться про події не “сивої давнини, а відносно недавні: анексію Тиви (1944), особливу позицію Татарстану на початку 1990-х (референдум 1992 року та відмова від підписання Союзного договору), та проголошення незалежності Чечні у 1991-му.
Коли центральна влада ослабне (як це сталося у пізньому СРСР), саме ці історичні «тріщини» стануть основою для вимог перегляду федеративної моделі або навіть суверенізації.
Наразі національні еліти в суб”єктах федерації уникають радикальної конфронтації, а лише претендують на визнання рівноправності як співзасновників федерації, а не «молодших братів». У будь-якому випадку історична пам’ять залишається одним із найпотужніших інструментів національного самовизначення, а Москві не вдається її остаточно придушити.
Стаття базується на матеріалах доповіді Andriy Starodub «Історичне підґрунтя для суверенізації “малих” народів Російської Федерації» (2025–2026).
ПОСИЛАННЯ на повний текст у коментарях.
