Міжнародна асоціація психологів по роботі з горем та тяжкою втратою

11/05/2026

Прямий ефір о 9:00

Чи бувало у вас відчуття, що після втрати ви ніби опинилися в іншій країні, де ніхто не розуміє вашої мови? Ви говорите про біль, а вам відповідають стандарт...

30/04/2026

Прямий ефір 1 травня о 9:01 (одразу після хвилини мовчання)

"Естетика Кінцуґі": Горе як новий візерунок особистості

30/04/2026

«Мене більше немає. Я пішла разом з ним...»

Ці слова я почула від жінки, яка прийшла на консультацію після раптової смерті старшого сина. Вона не хотіла терапії, вона не бачила сенсу жити. Її внутрішній зв’язок із собою був обірваний настільки, що вона відчувала себе «прозорою».

Розмови, книги про горювання та спроби оточуючих повернути її до реальності не працювали. Бо слова безсилі там, де панує повна втрата ідентичності.

Прорив стався через символ.

Ми використали техніку оніричного малювання — роботу з першою літерою її імені. Це не про малювання картин, це про створення містка між «я розбита» і «я існую».

✨ Що змінилося після першої сесії?
• Жінка вперше змогла визнати: «Мені насправді дуже боляче».
• Після завершення малюнку вона видихнула: «З’явилося відчуття, що я ще тут».
• Вона вирішила продовжувати консультації вже заради себе, а не заради молодшого сина.

Чому оніричне малювання дає такий результат?
1. Воно обходить інтелектуальні захисти психіки.
2. Дозволяє підсвідомості «виговоритися» через образи, коли немає слів.
3. Повертає клієнта в контакт із власним «Я» навіть у найважчих станах втрати.

Це інструмент, який я успішно використовую у своїй практиці як голова Міжнародної асоціації психологів по роботі з горем та тяжкою втратою.

🚀 Хочете опанувати цю техніку та отримати дієвий інструмент для роботи з травмою?
Я підготувала для вас спеціальне відео, де детально розповідаю про метод оніричного малювання та програму мого курсу, який стартує вже 12 травня.

👉 Пишіть у коментарях слово «МАЛЮНОК», і я надішлю вам посилання на відео та всі деталі навчання.
Ваш новий рівень роботи з важкими випадками починається тут.

27/04/2026

Кожна важлива людина чи сенс у нашому житті — це не просто спогад, це архітектурний елемент нашого внутрішнього світу. Що відбувається з нашою «будівлею», коли з неї виривають одну з головних несних опор? Чому нам здається, що ми руйнуємося, і як почати процес відновлення?

У цьому відео ми подивимося на процес горювання через призму архітектури та реставрації. Ми розберемо, як не дати собі впасти в момент катастрофи та як з часом створити нову, стійку структуру своєї особистості.

У цьому ефірі ми обговорили:

Горе як аудит: ким була для нас втрачена людина та які функції вона «тримала» у нашій внутрішній архітектурі?

Тимчасові риштування: як підтримати себе в гострій фазі, щоб не допустити повного обвалу.

Процес перепланування: чому ми не стаємо колишніми, а будуємо новий силует свого життя.

Автономність: як крок за кроком стати власною головною опорою.

Це відео для тих, хто переживає втрату і для тих, хто допомогає.

Підписуйтесь на канал, щоб не пропустити наступні ефіри про підтримку та відновлення.

2 likes, 1 comment. "Внутрішня архітектура після втрати: як відбудувати себе, коли зникла головна опора"

24/04/2026

https://youtube.com/live/iVLmj4B2FkU?feature=share

1 like. "Горе — це форма любові, яка втратила свій об’єкт."

06/01/2026

https://www.youtube.com/live/h2-CLIrSecw?si=wrE8s9Jyweex64AU

Той, кого ми любимо, може бути поруч —але не завжди може винести наш біль і не нашкодити, намагаючись «допомогти».🎙️ New to streaming or looking to level up...

05/01/2026

Ми не вміємо витримувати тишу. Я часто помічаю, як люди намагаються заповнити мій простір своїми словами, своїми історіями, своїми переживаннями, ніби сама присутність тиші створює в них напруження, яке потрібно негайно розрядити звуком, поясненням або порадою. Вони говорять, діляться, переповідають власний досвід, іноді щиро, іноді поспіхом, не замислюючись над тим, що ця тиша не є порожнечею, а простором, у якому народжуються думки, визрівають рішення і поступово формується внутрішня сила.
У цій тиші є щось дуже крихке й водночас потужне, але вона швидко приглушується шумом ззовні, словами, які не були запрошені і які ще не встигли народитися всередині. І тоді я ловлю себе на запитанні: чому людям так складно просто побути поруч, не намагаючись навчити, виправити або переконати, а просто дозволити бути?
Мені здається, що витримувати тишу здатен не кожен, бо тиша змушує залишитися наодинці з собою, без захисту слів і готових відповідей, без можливості сховатися за досвідом інших. А це вимагає сміливості. І саме тому так часто замість присутності ми отримуємо шум, замість підтримки — поради, замість простору — нав’язування.
Тоді постає ще одне питання: як ми можемо по-справжньому спілкуватися, якщо нам не дають можливості зростити паростки власної сили в цій тиші, якщо нас постійно відволікають від внутрішнього досвіду, підміняючи його чужими висновками? І навіщо таке оточення, яке не дозволяє сформуватися власному баченню, а наполегливо переконує прийняти досвід, який вже прожив хтось інший?
Я не заперечую цінності чужого досвіду. Він справді може бути правильним, корисним, навіть життєво необхідним. Але тільки тоді, коли я перебуваю в тиші, коли спостерігаю його без поспіху, без тиску, маючи простір для вибору. Бо саме в тиші я можу почути себе і зрозуміти, що з цього досвіду резонує зі мною, а що — ні, і лише тоді він стає не нав’язаним, а по-справжньому моїм.

Лариса Рибик

29/12/2025

https://www.facebook.com/share/r/1ARn12tbab/

Send a message to learn more

15/12/2025

«Надія на тихому дні»

Є дні, коли світ здається таким нерухомим, що навіть повітря стоїть у кімнаті, немов боїться турбувати ваші думки. Зимові дні, коли сніг лягає тихо, так мовчазно, що його білизна ніби повторює вашу внутрішню порожнечу. Дні, коли не хочеться ні говорити, ні рухатися, ні робити вигляд, що все хоч трохи в порядку. У такі моменти здається, що сама природа стишує голос, щоб не порушити вашого болю, і що світ обережно зупиняється на межі між тишею й темрявою, в якій ви зараз живете.

У такі дні говорити про надію майже неможливо.
Навіть чути це слово — іноді надто гостро.
Бо надія в скорботі — це не яскравий вогонь, не сила, що розсуває темряву.
Це зовсім інша, незриміша, куди ніжніша форма світла — така тиха, що її можна переплутати з подихом.

Це не надія на щастя, яке колись повернеться так, ніби нічого не сталося.
Не надія на те, що біль зникне.
Не надія на «все буде добре», бо ці слова звучать порожньо, коли серце ще живе в темряві втрати.

Надія взимку, після втрати, — це крихітний, майже непомітний промінчик, який не рятує, не перемагає біль, але дозволяє вам прожити ще один день.
Це маленьке тепло в долонях, коли ви тримаєте чашку чаю й раптом помічаєте, що десь глибоко всередині живе ледь відчутне бажання бути тут, у цій миті.
Це світло свічки на підвіконні, що не зігріває, але все ж говорить: «темрява — не вся».
Це подих, який ви робите, несподівано відчувши, що можете дихати трохи глибше, ніж учора.

Надія в таких днях не обіцяє нічого великого.
Вона не кличе вперед і не вимагає рухатися.
Вона просто сидить поруч — як тиха, уважна присутність, яка шепоче:
«Ти можеш прожити цей день. Тільки цей. І цього достатньо.»

І коли ви, не поспішаючи, не намагаючись нікого переконати — навіть себе — відчуваєте всередині маленький поштовх: бажання вийти на холодне повітря, доторкнутися до світла, згадати когось без того, щоб розбитися повністю…
коли ви раптом ловите мить, у якій не так боляче, як завжди —
знайте: це не випадковість.

Це і є надія.
Не яскрава, не урочиста, не така, що змінює життя —
а дуже тиха, дуже зимова надія, яка просто дозволяє вам не зникнути.

І цього достатньо.
Бо іноді найсильніша надія — це не обіцянка світлого майбутнього,
а можливість прожити ще один єдиний день.
Просто бути.
Просто дихати.
Просто жити поруч із пам’яттю, а не всупереч їй.

Нехай у вашому тихому зимовому дні знайдеться хоча б один промінчик світла — такий крихкий, що його можна втратити від необережного погляду, і водночас такий сильний, що він здатний підтримати вас ще одну мить.

Автор: Лариса Рибик
#втрата #горе #надіяускорботі #надія #дозвольтесобіжити

08/12/2025

Грудень завжди приходить однаково — з м’яким світлом вуличних вогників, із запахом кориці й мандаринів, із дзвоном чиїхось передсвяткових кроків, що лунають у під’їздах, немов нагадуючи: світ готується до радості. І ніби якийсь невидимий механізм запускається всередині міст — вітрини сяють, люди несуть пакунки, хтось співає колядки, а хтось уже планує святковий стіл, запрошуючи тих, хто залишився.

І поки для когось усе це — світло, очікування, тепло, для інших грудень звучить зовсім інакше: він звучить порожнечею, яка гулко віддається всередині, він несе не радість, а спогади, що болять так гостро, ніби час не рухався жодного дня від тієї миті, коли світ розколовся на «до» і «після».

І тоді з’являється той самий невидимий, але відчутний до кісток контраст: коли за вікном хтось сміється, а всередині вас зависла тиха темрява; коли інші вибирають подарунки, а ви тримаєтесь за фотографію, яку не можете відпустити; коли світ готується до свята, а ваше серце все ще сидить у тиші, притискаючись до болю, як до останнього, що залишилося.

І щоразу, коли ви дивитеся на прикрашену ялинку, на чужі теплі обійми, на родини, що збираються разом, у вас усередині може здійматися хвиля запитань, яких ніхто не чує:
«Як ви всі можете радіти?
Хіба ви не бачите, що світ мав би зупинитися хоч на хвилину разом зі мною?
Хіба життя може тривати, коли моє серце розбите?»

Але світ, на жаль, не зупиняється. Він рухається, шумить, світиться, живе за календарем — і саме це робить грудень таким болісним для тих, хто переживає втрату.

І якщо ви зараз дивитесь на чужу радість і відчуваєте, що вона лише відлунює біль — знайте: у цьому немає жодної провини.
Ваше серце не зобов’язане відповідати загальній атмосфері.
Воно має право сумувати в той час, коли інші святкують.
Має право мовчати, коли інші співають.
Має право бути тихим, коли світ кричить про свято.

Бо відсутність радості — не свідчення того, що з вами щось не так.
Це свідчення того, що ви кохали.
Що частина вашого серця все ще живе в іншій реальності — там, де пам’ять сильніша за будь-які вогники.
Там, де любов не зникає, навіть якщо людину вже не можна обійняти.

І, можливо, цього грудня ваше свято буде не яскравим, а дуже тихим — майже непомітним.
Не за календарем, а за серцем.
І це не просто нормально — це по-людськи.

Нехай цей грудень дозволить вам прожити свої почуття так, як вам потрібно, а не так, як очікує світ.
Світ може радіти.
Ви можете сумувати.
І в цьому немає жодної суперечності — тільки правда вашої любові.

Автор: Лариса Рибик
#втрата #горе #тихийгрудень
#янесвяткую
#болючісвята
#різдвоуболю

03/12/2025