28/08/2026
Один з найвідоміших українських художників-графіків Павло Маков не любить, коли мистецтву приписують надто багато. Він не вважає, що художник здатен швидко змінити світ. Водночас його власна творчість багато років говорить саме про те, що відбувається з людиною, суспільством і країною. А після початку повномасштабної війни навіть старі роботи митця набули нового, часто гострішого звучання.
Маков працює переважно з офортом, авторською книгою та інсталяцією, дуже різними формами й матеріалами. А техніка для нього - інструмент для висловлення.
“Матеріал не важливий - важать емоція та думка”, - пояснює Павло Маков, говорячи про можливість працювати не лише в межах традиційної графіки.
Його роботи представлені в музейних колекціях Нью-Йорка, Лондона, Вашингтона, Осаки, Києва та інших міст світу. У 2022 році художник представляв Україну на Венеційській бієнале з роботою «Фонтан виснаження. Acqua Alta», який створив ще 1994 року. Інсталяція складається з каскаду бронзових лійок: вода переходить з однієї в іншу, але поступово її стає дедалі менше, а самих лійок навпаки - більше.
Маков не намагається буквально сказати глядачеві, що саме той має побачити. Його роботи радше створюють систему, у якій людина сама знаходить сенс.
Саме тому у його «Фонтані виснаження» кожен бачить своє, а сприйняття цієї інсталяції змінюється зі змінамами світу, подій в Україні та власних поглядів. Спочатку він був про непрацюючі фонтани Харкова, а також із роздумами художника про взаємозалежність людини та місця, де вона живе. Потім - про ширше відчуття виснаження сучасного світу, а після початку повномасштабної війни став майже фізичним образом стану, в якому опинилися мільйони людей.
«Ця робота тепер не попереджає, а констатує», - говорить сам митець.
Засновник культурної інституції “Міжвухами” Павло Гайдай у своїх лекція наводить як приклад “Фонтан виснаження”, розповідаючи про систему розподілення у владі.
Вода, міста, карти, сади, дерева, людські взаємозв’язки, пам’ять і простір - теми, до яких художник постійно повертається.
Інсталяцію “MAPPA MUNDІ” Павло Маков створив під час карантину 2020 року. Це масштабний макет, який схематично відтворює сучасну політичну мапу світу. Але митець «перетворює» Землю на багатокімнатну квартиру, де всі держави стають сусідами попри митні та карантинні відмежування. Території не герметичні - з’єднані дверима-шпаринами, які пронизують усі стіни-кордони.
Про особливу чутливість митця до світу, який ніби передбачає майбутнє говорить його робота “Облога Харкова”, яку він створив ще 2014 року.
“Мистецтво — це такі собі гомеопатичні пігулки. Якщо воно і змінює світ, то протягом покоління, - каже він. - Історія України і те, як ми себе побудуємо почнеться аж після перемоги”.
“Коли ми обирали жити в Україні, то вибирали жити у вільній країні для вільних людей. Незалежність для мене - це відповідальність. Коли 1991 року я йшов на референдум зі своєю дружиною, це було абсолютно помірковане рішення: я хотів жити в Україні, незалежній країні. Я поставив галочку, яка означає відповідальність, мій внутрішній договір з цією країною, що якщо я хочу щоб вона була незалежною, я маю для цього щось робити, постійно працювати, жити тут”, - пояснює художник Павло Маков свій вибір і сьогодні залишати та творити в Харкові.
У нових роботах з'явилися вирви від снарядів, вибухи та інші знаки війни. Але водночас Маков почав дедалі частіше зображати квіти.
“Порівняно з квітами вибухи - річ несуттєва, хоч як це дивно, - говорить художник і додає. - Війна, врешті-решт, заради життя, а не задля війни. Принаймні для українців”.
Маков не намагається зробити війну красивою чи перетворити її на черговий художній сюжет. Навпаки, його цікавить те, заради чого людина виживає. Павло Маков суб'єктивно вважає, що мистецтво не має говорити війною про війну:
“У мистецтва є свої задачі, але воно не може конкурувати з реальністю. Це тонка крига. Що мистецтво може собі дозволити, а що - ні? Лякати мистецтвом - це маячня. Життя страшніше в мільйон разів. Пробуджувати емоції мистецтвом і доводити, що життя коштує того, щоб жити - можна, хоча інколи воно буває дуже драматичним. У мистецтва є свої межі, а коли воно виходить за них, то втрачає дієвість”.
Маков вважає, що виставляючи у музеї зокрема розписані понівечені кулями бронежилети - це лише спекуляція на емоціях, а не мистецтво:
“За цим же броніком — людина. Вона або вбита, або поранена, а ви хочете на ньому щось розписувати? Ви розумієте, що цей бронік мистецтву не належить? Він життю належить, його чіпати не можна, - вважає Маков і додає, - Умовно, демонструючи іноземцям Бучу, ми показуємо не які ми є, а які погані росіяни. і цим викликаємо лише жаль. А жалітись - це теж не позиція сильної нації. Нам необхідно самоідентифікуватися, показавши тяглість поколінь, відновити ланцюжок: як і які попередні українські митці вплинули на інших. Ми ж не з неба впали, зокрема, якби не було мого вчителя Віталія Куликова в Харкові і я б не існував можливо, як художник”.
