18/05/2026
Після того, як у справі №359/8573/20 ВП ВС задовольнила касаційні скарги позивача, його представник звернулася із заявою про ухвалення додаткового рішення про стягнення з відповідача витрат на професійну правничу допомогу в суді касаційної інстанції.
Заявниця посилалася на те, що правнича допомога надавалася адвокатським об’єднанням на підставі договору про надання правничої допомоги. За дорученням об’єднання у справі працювали адвокати, повноваження яких підтверджувалися ордерами. Витрати обчислювалися за погодинною ставкою.
До заяви були додані договір, додаткова угода, рахунок, розрахунок і акт приймання-передачі робіт. У цих документах були зазначені, зокрема, аналіз постанови апеляційного суду, зустрічі з клієнтом, підготовка касаційної скарги, представництво в судових засіданнях Касаційного господарського суду і Великої Палати, а також підготовка заяви про відшкодування судових витрат.
Відповідач заперечував проти заяви, вказуючи на неспівмірність заявлених витрат, а також ставив під сумнів кількість годин, витрачених на окремі роботи. Окремо він зазначав, що є некомерційною громадською організацією, яка фінансується з членських і цільових внесків, тому покладення на нього додаткових витрат на правничу допомогу вважав значним фінансовим тягарем.
Велика Палата виходила з того (додаткова постанова від 04.03.2026), що погодинна форма гонорару базується на погодинній ставці, помноженій на кількість часу, витраченого адвокатом на надання послуг. Відповідно, сторона, яка претендує на відшкодування таких витрат, має надати належні та допустимі докази фактично виконаних робіт. На думку ВП, подані документи не містили інформації про те, хто саме з адвокатів від імені адвокатського об’єднання та в якому обсязі надавав правничу допомогу. За таких обставин суд дійшов висновку, що розмір витрат не був доведений.
Також ВП відзначила, що позивач разом з касаційною скаргою не подав попереднього (орієнтовного) розрахунку судових витрат, як це встановлено ч. 1 ст. 124 ГПК, що є підставою для відмови у відшкодуванні таких витрат.
З цих міркувань у задоволенні заяви про стягнення витрат на правничу допомогу було відмовлено.
Але пʼять суддів ВП (Віктор Уркевич, Олексій Банасько, Анатолій Ємець, Леонід Кишакевич і Володимир Король) з цим висновком не погодилися і виклали окрему думку.
Вони звернули увагу, що позивач ще в касаційній скарзі заявив про намір відшкодувати витрати на правничу допомогу, а згодом подав заяву про відшкодування судових витрат із їх розрахунком. Тому вимога щодо попереднього орієнтовного розрахунку витрат була виконана.
Також судді вказали, що відмова у відшкодуванні витрат на правничу допомогу є правом суду, а не обов’язком, реалізація якого є наслідком доведення стороною обставин того, що неподання іншою стороною попереднього (орієнтовного) розрахунку сум судових витрат, які ця особа понесла і які очікує понести у зв’язку із розглядом справи, порушило принцип змагальності та завадило стороні спору належним чином висловити свої міркування щодо їх обґрунтованості та співмірності заявлених до стягнення витрат. Ця правова позиція щодо застосування частини другої статті 124 ГПК у контексті дискреції суду є сталою, послідовною і викладена у постановах КГС.
У цьому контексті високі судді звернули увагу на практику Європейського суду з прав людини, який неодноразово наголошував, що, застосовуючи процесуальні норми, суди повинні уникати як надмірного формалізму, який може зашкодити справедливості провадження, так і надмірної гнучкості, яка може зробити недійсними процесуальні вимоги, викладені в законах (рішення у справах «Волчлі проти Франції», «ТОВ «Фріда проти України», «Хасан Тунч та інші проти Туреччини». І надто суворе тлумачення національним законодавством процесуальної норми може позбавляти заявників права доступу до суду.
«Ураховуючи наведене вище, Великій Палаті Верховного Суду слід було уникати надмірного формалізму при оцінці виконання позивачем обов’язку, визначеного статтею 124 Господарського процесуального кодексу», – йдеться в окремій думці.
Окремо було проаналізоване питання, хто саме надавав правничу допомогу — адвокатське об’єднання чи окремі адвокати. Судді вказали, що за договором і додатковою угодою правнича допомога позивачу надавалася саме адвокатським об’єднанням. Вартість години була єдиною і не залежала від кваліфікації чи досвіду конкретного адвоката.
Ордери на надання правничої допомоги в суді касаційної інстанції були видані адвокатським об’єднанням його двом адвокатам, які і представляли інтереси позивача. Відтак ніякого сумніву в тому, що саме ці адвокати уповноважувалися АО на представництво інтересів позивача, немає.
З огляду на це автори окремої думки дійшли висновку, що відсутність деталізації, хто саме з адвокатів і в якому обсязі виконував роботу від імені адвокатського об’єднання, не є підставою для відмови у відшкодуванні витрат.
Тому, як зазначено в окремій думці, заява представника позивача мала бути частково задоволена. При цьому повне покладення витрат на позивача п’ятеро суддів назвали таким, що не узгоджується з принципом відшкодування судових витрат стороні, на користь якої ухвалене судове рішення.
