10/07/2026
Оповідання для дітей
По дроту
Ще поки Петр Моканин відганяв собак, він одразу зрозумів: цей незнайомий селянин завернув до нього не просто так — його пригнала якась велика біда. Моканин розсердився на псів, нагримав на тях и знову глянув на прибульця. За червоним жилетом у ньому можна було впізнати торлака, вихідця з Делиормана. Чоловік був високий, кремезний, але бідність випирала з усього його вигляду — з першого погляду було ясно, що бідняком він і народився. Сорочка його складалася з самих лише латок, зшитих грубо й невміло, пояс — обшарпаний, шаровари — теж. Він був босий. З виду — чоловік як гора, проте Моканин швидко зважив його про себе і вирішив, що це один із тих м’яких, безтихих людей, про яких кажуть, що вони й мурасі дорогу уступлять.
Селянин привітався, пробелькотів щось на кшталт «як поживаєте, чи все гаразд», але було очевидно, че думки його далеко, а в очах причаїлася зовсім інша турбота. Подивившись кудись уперед, він показав рукою і запитав, чи в тій стороні село Манджиларі і скільки ще туди йти. Моканин пояснив і лише тепер помітив, що на дорозі зупинився віз, запряжений одним конем. Селянин залишив підводу там, а сам піднявся до овечої отари.
На возі, згорбившись і сховавши руки в пазуху, сиділа жінка. Її хустка була не зав’язана під підборіддям, а вільно звисала кінцями на плечі, щоб дихалося легше. Надворі й справді стояла неймовірна спека, але Моканин знав: коли селянки отак пускають хустку, їх мучить не так спека, як важке горе. А ззаду на возі, накрита до половини ковдрою, поклавши голову на чорні селянські подушки, лежала ще одна пасажирка — молодша, схоже, дівчина. Вона дивилася в інший бік, і обличчя її не було видно.
— У тебе, мабуть, хтось хворий? — запитав Моканин. — Хворий… Донечка в мене слаба.
Селянин подивився на овець, що відпочивали в затінку на галявині, але погляд його, сповнений туги, блукав десь далеко — він їх не бачив. — Ох, наша доля така… — мовив він. — Не тутешній я. З Кічук Ахмеда, тепер воно Надежда зветься, що біля Канарати. Бував я колись у цих краях. Ходжу от по селах, продаю глину — у нашому селі виходить чудова біла глина, жінки її добре купують. А як спускаюся ближче до моря, то купую там рибу чи виноград — що трапиться, та й везу назад. Дякувати Богові, на хліб вистачає. Якби ж тільки не ця біда…
Він присів на землю, витягнув шкіряний кисет і почав скручувати цигарку. Моканин сів поруч і помічив, як тремтіли товсті, мозолясті пальці чоловіка. — Не тримаються у нас діти, — тихо продовжив батько. — Двоє чи троє померли ще маленькими. Оце єдина радість лишилася, — він кивнув у бік воза. — Берегли її, як зіницю ока. Від себе відривав, щоб купити їй щось, одежину якусь гарну справити, аби не сумувала, дивлячись на інших. Ну, слава Богу, виросла, зберегли. А це якийсь час тому — почала гаснути. Нічого не болить, а в’яне, як квітка. Чув, як вона матері жалілася — прикро їй, що подружки всі заміж повиходили, а вона сама сидить. «Чого ти журишся, доню? — кажу їй. — І твоя доля прийде. Не дивись на багатих, теперішні хлопці такі — багачок шукають. Вийдеш і ти заміж, не переймайся, ти ж іще не стара».
— А скільки їй років? — Скоро двадцять. На Пречисту якраз двадцять мине. — Та геть молода ж іще дівчина. — Молода, авжеж…
Селянин замовк, знову втупившись у простір. Десь у випаленому спекою повітрі надривно кричав деркач. — Цього літа вона все благала мене відпустити її на жнива. Бідні ми, гроші потрібні, але вона така слабка, хвороблива — не хотілося пускати. «Будь ласка, тату, пусти, я теж хочу з дівчатами». Ну, раз так — пустив. Що там сталося — мене не було, не знаю. У полі лягали, у полі вставали. Знаю тільки з її слів. Одного дня нажалися досхочу, ввечері поїли, дівчата співали, сміялися. Потім полягали спати. Нонка — так мою доню звати — теж прилягла. «Лягла я, тату, — каже, — між снопами, під копом, заховалася від вітру і заснула. А десь посеред ночі відчуваю: щось важке і холодне лежить у мене на грудях. Відкриваю очі — змія!»
— Оце так! — Змія, сину. Згорнулася кільцем і лежить на грудях. Вона як закричить, та з усього переляку схопила її руками й зашморгнула геть! — Зашморгнула! У жнива таке буває… Чув я, що змії й до рота заповзали. Але не вкусила її, ні? — Ні, не вкусила. Тільки полежала на грудях, а вона її скинула. Так розказувала. Чи то сон був, чи правда — бог його знає. Але відтоді дівчину як підмінили. Он, висохла, як гілочка. Груди їй болять. «Там, — каже, — де змія лежала, там і болить».
— Оце так лихо, оце біда! — хитав головою Моканин. — І куди ж ти її тепер везеш? До лікаря? — Лікарі… Скільки ми тих лікарів уже змінили. Везу її тепер… хм… як би тобі сказати… Як на мене, то я в таке не вірю, але жінки — самі знаєте, та й дитина ж це, кровиночка моя…
Голос його здригнувся, і він замовк. Чоловік почав без потреби скубти свої давно неголені, жорсткі вуса та бороду, яка вже густо була прошита сивиною. Моканину не треба було пояснювати, що кожна ця сива волосина — то слід від глибокої батьківської зажури.
— Минулого вечора, — вів далі селянин, — повернулися наші люди з пристані. Розмовляли про те, про се… Може, вони й пожартували — люди ж заможні, мають час для кпинів. Але прибігає до нас кума Стоєниця — язиката така жінка, все на світі знає. «Гунчо, — кричить ще з порога, — от пощастило так пощастило, і тобі, й Нонці! На добру годину!» «А що таке?» — питаю. «Та от Микола та Пеню, Сидерові сини, повернулися, кажуть, що в Манджиларі з’явилася… з’явилася біла ластівка! Геть уся біла, як сніг». — «Ну то й що?» — «Та ти що, не знаєш, що воно таке — біла ластівка? Вона раз на сто років з’являється, а то й ні, але хто її побачить — від якої б хвороби не слабував, одразу одужує! Гунчо, збирайся і їдь не гаючись! Вези Нонку». Ой, як заридає дівчина, мати в сльози… Ну от ми й поїхали.
— Невже це правда?! — вигукнув Моканин. — І де ж та ластівка? — Кажу ж тобі, тут, у Манджиларі з’явилася. — Біла? — Біла-біла, як сніг.
Вражений Моканин мимохіть озирнувся і подивився на дорогу. Він щодня випас стадо на цій галявині, але ніби лиш тепер помітив, як багато ластівок обліпили телеграфний дріт. І не дивно: наближався Спас, час, коли ластівки й лелеки збираються у зграї, готуючись до відльоту. Пташок було так багато і сиділи вони так тісно, що дріт аж провис під їхньою вагою, наче чорні чотки. Багато їх було, але всі — чорні.
— Тож я й прийшов запитати, — вже сміливіше й з полегшенням мовив селянин, — думав, може, ти бачив її або чув щось… — Не бачив, брате, не бачив. Біла ластівка? І не чув, і не бачив ні разу.
Але тієї ж миті Моканин злякався, що його слова зовсім розіб’ють серця цих нещасних людей, тому швидко додав: — Але, мабуть, вона таки є! Чому ні? Буває ж білий буйвіл, біла миша чи біла ворона. Може бути й біла ластівка. Та й мусить бути, якщо люди кажуть… — Хто знає… — зітхнув селянин. — Я то не дуже вірю, але жінки…
Він підвівся, збираючись іти. Схвильований Моканин теж устав, щоб провести його і хоч краєм ока глянути на дівчину. Коли вони підійшли до воза, мати — жовта, зламана горем жінка — ще здалеку впилася поглядом у чоловіка, намагаючись по його обличчю вгадати, які новини він несе. А дівчина все ще дивилася вбік, на ластівок, що рясно сиділи на дротах.
— Чоловік каже, що село вже зовсім близько, — гукнув селянин.
Почувши батьків голос, дівчина повернулася. Вона була такою худою, що під ковдрою ледь угадувалося її тіло, висушене недугою. Обличчя її було жовтим, мов віск, але очі залишалися дивовижно світлими, молодими й усміхненими. Вона дивилася то на батька, то на Моканина.
— Нонке, цей чоловік бачив ластівку! — сказав селянин и багатозначно подивився на пастуха. — Ось у тому селі вона, бачиш? Дай Боже, і ми її побачимо! — Ми справді її побачимо, дядечку? — тихо промовила дівчина, и її ясні очі спалахнули надією.
Щось підступило Моканину до самого горла, закотилося клумком, забиваючи подих, а перед очима все попливло. — Побачите, дитино, обов’язково побачите! — голосно, ледь не криком заговорив він. — Я її бачив, тож і ви побачите! Своїми власними очима бачив — біла-біла, як сніг! Побачиш і ти.
Дай Господи, щоб ти її побачила й одужала… Ти ж така молода. Побачиш, я тобі кажу, що побачиш… І одужаєш, дитинко, не бійся…
Мати заплющила очи й тихо заридала. Кремезний, високий селянин глухо закашлявся, схопив коня за вуздечку й рушив уперед. — Бувайте здорові! — кричав їм услід Моканин. — Село вже близько! Все за дротами йдіть, все за дротами!
Він ще довго стояв на узбіччі, проводжаючи поглядом віз. Дивився на матір у чорній хустці, на дівчину, що лежала поруч, на високого селянина, який ішов схилившись і вів маленького коника. А над ними, між телеграфними стовпами, раз у раз злітали ластівки, кружляли в повітрі й знову сідали на залізничний дріт.
Замислений Моканин повернувся до своїх овець і знову взявся за постоли, які шив із сиром’ятної бичачої шкіри. «Біла ластівка… — думав він. — Чи є вона взагалі на світі?». Але на душі було так важко, щось так стискало груди… Він випустив з рук шило, подивився в розпечене небо і з розпачем вигукнув:
— Боже, скільки ж муки на цьому світі, Боже!
І знову повернувся, щоб подивитися вслід возу, який поволі зникав у мареві розпеченого шляху, над яким високо в сонячнім сяйві летіла небо біла ластівка...
За мотивами оповідання Йордана Йовкова
Дитяча поезія Ольги Кравченко
