14/05/2026
#ПрофспілкаЦеМи
Повага до людей праці вимірюється не красивими словами пафосних привітань до професійних свят, а непохитністю правових гарантій. Її основа – прозорий соціальний контракт, де держава встановлює правила, неухильно їх додержується і не пробачає порушень нікому.
На жаль, наші реалії наразі інші. Щоб відстояти належне їм за законом, українцям часто-густо доводиться вступати у справжній бій з системою. Особливо від цього потерпають пенсіонери-пільговики. Пропрацювавши купу років на шкідливих виробництвах, віддавши роботі здоров’я, вони через одного стикаються з проблемами під час оформлення пенсій.
Юрію Силенку, апаратнику отримання сирого бензолу цеху уловлювання коксохімічного виробництва Дніпровського металургійного заводу, теж не пощастило. От – його історія:
– Робота апаратника отримання сирого бензолу – досить складна. Якщо пояснювати простими словами, ти керуєш процесом «виловлювання» бензолу з коксового газу. Стежиш за тим, чи справно працюють колони-абсорбери, насоси, теплообмінники, сепаратори, контролюєш велику кількість параметрів – температуру, тиск, рівень рідин тощо. Помилка може призвести до втрати дорогоцінної сировини, аварійної зупинки цеху або навіть вибуху – адже бензол легко займається.
Всю зміну перебуваєш поруч з обладнанням, піддаєшся впливу шкідливих факторів. Контактуєш із токсичними речовинами, що передбачає суворе дотримання техніки безпеки, носіння засобів захисту, регулярні медогляди, а також право на пільгову пенсію – за Списком №1.
Справедливо, адже після років такого навантаження здоров’я здає. Та справедливість, як виявилося, тут лише теоретична. На практиці ще жоден мій знайомий апаратник не оформив пенсію з першого разу. Я сподівався, що буду винятком з цього сумного правила. Три з половиною роки тому, коли прийшов мій час, подав відповідні документи до ПФУ. Одержав посвідчення, перші дві пенсійні виплати... а потім – офіційне повідомлення про те, що в пенсії мені відмовлено і я маю повернути вже отримані суми.
Звернувся у Пенсійний фонд за поясненнями і почув, що маю недостатньо стажу. Все перевірив: за моїми підрахунками має вистачати. А за висновками ПФУ – ні! Довелося звертатися до юриста. Приватний адвокат запропонував позиватися до суду. Що ж, ми це зробили. Програли. Подали апеляцію – і програли ще раз. У ПФУ мені сказали приходити тоді, коли наберу 25 «шкідливих» років. Тож я чекав – і минулоріч приніс документи знову. Щоб дізнатися, що і тепер стажу замало!
Спочатку я розгубився. А потім згадав про ПМГУ. Я був членом профспілки з самого приходу на підприємство 16-річним юнаком, бачив роботу нашого профкому, але допомоги ніколи не просив. І от «достиг» – зателефонував у Правову інспекцію праці. За мою справу взялася Галина Просяник. Спочатку довго мене розпитувала, потім вивчала мої папери, прослідкувала всю історію судових рішень. Сказала: знов ідемо в суд.
Дуже ретельно підготувала всі документи, навела посилання на нормативні акти, зокрема – на роз’яснення Міністерства соціального забезпечення України від 20.01.1992 №8 «Про порядок врахування трудового стажу, що дає право на пенсію незалежно від віку працівникам, безпосередньо зайнятим повний робочий день на роботах, передбачених статтею 14 Закону України «Про пенсійне забезпечення», на основі якого мені мали зробити перерахунок 4 років стажу на посаді машиніста газодувних машин. Та все одно – ще один програш. І ще одна апеляція...
Хочеться сказати, що я вже і не сподівався. Але, звісно, сподівався, жеврілася в мене надія, що врешті має бути адекватне рішення! І от, у квітні 2026 року дізнаюся, що мою апеляційну скаргу задовольнили. Певний позитив з цього приводу відчуваю, але радості особливої нема. По-перше, дуже втомився від ходіння колами, а по-друге, у те, що мою «пенсійну епопею» завершено, поки не зовсім віриться. Думаю, стане краще, коли підуть пенсійні виплати. Крім того, мені мають повернути недоотриману пенсію з початку 2025 року, а також гроші, які я витратив на судові збори. Але Галина Просяник чесно попередила: з виконанням судових рішень в нашій країні біда, скільки доведеться чекати – невідомо.
Сумно це все. Що закони – не обов’язкові до виконання, що держава та її інституції, створенні для людей, за фактом їх не захищають, що сумлінна праця не цінується. І Бог вже з нами, пенсіонерами, але як бути молоді? Чи захоче вона жити, працювати, виховувати дітей там, де немає ані надійних соціальних стандартів, ані гарантій захисту трудових прав, ані перспектив гідної старості? Не знаю...
Та в будь-якому разі дякую Профспілці і особисто юристці ПМГУ Галині Просяник за те, що не залишили мене у скруті. Приємно відчувати, що принаймні десь людині праці все ще хочуть і можуть допомогти.