14/06/2026
Я говорю це військовим уже понад рік.
Кожного разу, коли вони питають про маскування, я шукаю виправдання для тилу:
— Черга дуже велика, нема людей, нема кому плести. Люди втомилися, хочуть жити своє щасливе життя...
— А нам що робити? — без докорів.
Ти зараз читаєш це і, мабуть, теж думаєш про свою втому.
Втомилися всі. В інших осередках по Україні ситуація така сама — волонтерство тихо гине. Люди просто закінчуються.
Але подумай: чому одні отримали право втомитися, а інші — ні?
Хто розділив нас на тих, хто може просто закрити стрічку новин, і тих, хто не має права опустити руки?
Якщо волонтери в тилу піднімуть білий прапор, за ними посиплеться фронт. Це не залякування. Це математика війни.
Військовий, який задає таке питання, теж хоче додому. Він теж хоче жити, пити каву й не думати про смерть.
Але у нього немає вибору. Бо якщо він піде з позиції — ворог буде тут. У твоєму місті. У твоєму домі.
Військові не безсмертні. Вони гинуть щодня. І вони захищають твій спокій прямо зараз.
Наш осередок не зупинився. Ми все ще намагаємося втримати цей шматок фронту.
Але нас залишилося критично мало. Кілька дівчат плетуть на такому виснаженні, що сили вже просто на межі, вже давно не на характері, лише на совісті.
Маскувальна сітка — це не просто тканина. Це єдине, що ховає солдата від прицільного удару. Без неї він — жива мішень.
Якщо ти думаєш, що «хтось інший прийде і сплете» — прокинься. Інших немає.
Якщо ми зараз здамося, далі не буде перемоги. Буде більше втрат. Більше похоронів. А потім — знову окупація.
Ми самі своєю байдужістю відчиняємо ворогу двері.
Не треба віддавати останнє. Знайди годину чи дві на тиждень. Прийди в осередок і стань поруч.
Поки ще є кого рятувати. І поки є кому ставити це питання.
