06/08/2026
Illia Repin (1844–1930) was one of the most celebrated realist painters of the nineteenth century. Born in Chuhuiv, in present-day Ukraine, he drew lasting inspiration from Ukrainian history, landscapes and people throughout his career. While he worked within the cultural institutions of the Russian Empire, many museums and scholars now recognise his Ukrainian origins and the significant influence of Ukraine on his life and artistic legacy.
росія десятиліттями називала його «своїм великим художником». Але у 86 років, коли права рука вже майже не слухалася, Ілля Рєпін малював не імперські паради й не портрети можновладців. Лівою рукою, на шматку лінолеуму, він намагався завершити український «Гопак».
Сьогодні минає 182 роки від дня народження Іллі Рєпіна (1844–1930) — художника, якого історія повертає Україні.
Він народився 5 серпня 1844 року в Чугуєві на Харківщині й прожив там перші 19 років свого життя.
Його предки поколіннями жили на Слобожанщині. Батько походив із козацького роду, відомого за прізвиськом Ріпа, а по материнській лінії рід був пов’язаний із чугуївськими козаками.
Малювання захопило Іллю ще в дитинстві. За родинним переказом, одного разу двоюрідний брат приніс фарби й намалював кавун. Хлопчик дивився, як на папері з’являється об’ємний, майже справжній плід, і не міг відірвати очей.
У Чугуєві він навчався іконопису, працював у майстерні, розписував храми. За деякими свідченнями, малював також українські писанки й так заробив свої перші гроші.
У 19 років Ілля вирушив до Санкт-Петербурга. Спочатку брався за будь-яку роботу: фарбував дахи, екіпажі та відра. До Академії мистецтв вступив лише з 2-ї спроби.
Іншого шляху до великої мистецької освіти для нього тоді фактично не існувало. Українські таланти мусили їхати до столиці імперії, а згодом імперія називала їх своїми лише тому, що вони там навчалися і працювали.
У Петербурзі Ілля здобув освіту, славу й визнання. Він створював портрети відомих людей, малював сцени з життя різних куточків імперії. Його роботи купували найвпливовіші колекціонери, а ім’я знали далеко за її межами.
Та Чугуїв і Україна ніколи не стали для нього лише спогадом про дитинство.
Ілля часто повертався на Харківщину й мріяв колись оселитися там назавжди. З дитинства він чув українську мову, любив українські пісні та сам їх співав. Уже в старості називав українську мову «любою моєму серцю», а Україну — «солодкою, веселою».
Особисте життя художника складалося непросто.
У 1872 році він одружився з Вірою Шевцовою, яку знав ще з юності. У подружжя народилося 4 дітей — Віра, Надія, Юрій і Тетяна.
Ілля часто малював дружину й дітей. Завдяки цим роботам збереглися не лише їхні обличчя, а й звичайні родинні миті: прогулянки, відпочинок, читання, домашній затишок.
Однак із роками подружжя віддалилося. Ілля майже весь час працював, багато подорожував, приймав замовників, учнів і гостей. Після 15 років шлюбу вони розійшлися.
Пізніше його супутницею стала письменниця й фотографка Наталія Нордман. Разом вони оселилися в садибі «Пенати» у фінській Куоккалі.
У «Пенатах» панували незвичні порядки. Але Ілля не просто терпів примхи Наталії — багато її поглядів він поділяв.
Гостей приймали лише щосереди, щоб решту тижня художник міг спокійно працювати. Прислуговувати ніхто не мав: відвідувачі самі знімали верхній одяг, брали страви й прибирали за собою.
У їдальні стояв великий круглий стіл із рухомою серединою. Кожен повертав її до себе й сам набирав їжу. Той, хто забував про правила, мав вийти на маленьку трибуну й виголосити промову, що зазвичай лише веселило гостей.
Їжа також дивувала. Наталія не вживала м’яса, тому на стіл подавали овочеві страви, супи з трав і те, що гості жартома називали «сіном». Ілля вірив, що така їжа допомагає зберігати здоров’я та сили.
А спати на холоді він звик ще змолоду. Ілля був переконаний, що свіже повітря захищає від хвороб, тому навіть узимку залишав вікна відчиненими, а іноді спав на балконі в спеціальному хутряному мішку. Вранці його вуса могли бути вкриті інеєм, але художника це не лякало.
Для нього це не було стражданням. Такий побут давав те, що він найбільше цінував: свободу, тишу й можливість працювати.
Та де б Ілля не жив — у Петербурзі, Парижі чи Фінляндії, — у творчості він знову й знову повертався до України.
Він написав «Українську хату», «Вечорниці», «Українку біля тину», «Запорізького полковника», «Козаків на Чорному морі», «Гайдамаку» та «Чорноморську вольницю».
Ілля створив один із найвідоміших портретів Тараса Шевченка, якого називав «апостолом свободи». Він також долучився до роботи над спорудженням пам’ятника Кобзареві до 100-річчя від дня його народження.
Особливо близьким другом художника був історик Дмитро Яворницький — один із найкращих знавців Запорозької Січі.
Ілля годинами розглядав його колекцію козацьких реліквій, слухав розповіді про запорожців, робив замальовки старовинної зброї та одягу, ілюстрував історичні праці.
Одного вечора в товаристві Яворницького вголос прочитали знаменитого листа запорожців турецькому султану. Присутні сміялися, перебивали одне одного, вигадували ще гостріші відповіді.
Саме тоді з’явився задум майбутньої картини.
Над «Запорожцями» Ілля працював понад 10 років. Писаря в центрі композиції змалював із самого Яворницького. Прототипами інших козаків стали історики, військові, актори, студенти й випадкові знайомі, в чиїх обличчях художник бачив потрібний характер.
Його запорожці не позують перед історією. Вони тісняться навколо столу, сміються, сперечаються, підказують писареві нові слова. У кожному обличчі — окрема людина, але разом вони стають образом вільного народу, який не боїться могутнього ворога.
Основний варіант картини згодом опинився у царській колекції, а тепер зберігається в Санкт-Петербурзі. Інший, незавершений варіант «Запорожців» залишився в Харкові.
Ілля не лише звертався до українських тем у своїх роботах. Він підтримував Київську рисувальну школу, допомагав українським мистецьким об’єднанням і заохочував молодих художників малювати Україну.
Серед його учнів були Олександр Мурашко, Микола Пимоненко, Фотій Красицький, Никанор Онацький та інші митці, без яких неможливо уявити українське мистецтво кінця XIX — початку XX століття.
Після більшовицького перевороту Куоккала опинилася на території незалежної Фінляндії. Радянська влада неодноразово намагалася переконати Іллю повернутися. Йому обіцяли звання, майно й особливі умови.
Він відмовився.
В останні роки життя Ілля дедалі частіше звертався до козацьких образів. Працював над полотнами «Зустріч гетьмана», «Козак-бандурист із хлопчиком-джурою», «Гайдамака» та «Чорноморська вольниця».
Останньою великою роботою став «Гопак».
Права рука художника вже майже не діяла, тому він навчився малювати лівою. Не знайшовши полотна потрібного розміру, працював на лінолеумі.
Перед ним знову оживала Січ. Козаки танцювали, сміялися, грала музика. Ілля був старий і слабкий, але уява знову повертала його до України — туди, звідки походив його рід і де він уперше взяв до рук пензель.
«Я знову взявся за Запорожжя! З якою радістю і якимось родинним трепетом у серці перечитую все, що знайшлося… Вогонь Запорожжя ще не згас переді мною», — писав він Дмитрові Яворницькому.
Ці слова говорять про Іллю Рєпіна більше, ніж усі музейні підписи, які десятиліттями називали його лише російським художником.
Можна зберігати його картини в російських музеях. Можна наголошувати на роках, проведених у Петербурзі, й замовчувати Чугуїв, козацький рід Ріп, українські пісні, Шевченка, Яворницького та десятки полотен про Україну.
Але неможливо викреслити те, до чого людина поверталася все життя.
Ілля Рєпін починав свій шлях серед українських хат, церков і пісень Слобожанщини. А завершував його, малюючи лівою рукою запорозький танець.
Між цими двома точками були Петербург і Париж, світова слава, родинні радощі й розчарування, десятки великих полотен і ціла епоха.
Та перед останнім рухом його пензля все ще горів вогонь Запорожжя.
