07/08/2026
🎬 Українське кіно не просто вижило всупереч заборонам. Воно створювало нову кіномову, входило у світовий канон і формувало культуру, якою захоплювалися далеко за межами України.
Одні фільми з цієї добірки здобували міжнародне визнання. Інші десятиліттями лежали «на полиці». Третім замінили мову, а їхнє українське походження розчинили у слові «радянське».
Історія українського кіно не завжди звучала гучно. Не тому, що їй не було чого сказати, а тому, що совєти десятиліттями змушували її мовчати, говорити чужим голосом або називатися «радянською».
💛 «Людина з кіноапаратом», 1929
Дзиґа Вертов
👉 Світовий шедевр з українськими вулицями в кадрі
У фільмі немає акторів і звичного сюжету. Один день великого міста складено з життя Одеси, Харкова та Києва: пробудження, транспорт, фабрики, весілля, пологи, похорон, спорт і відпочинок. Вертов і оператор Михаїл Кауфман перетворили камеру й монтаж на героїв — і створили енциклопедію прийомів, якими користуються досі.
2022 року «Людина з кіноапаратом» посіла дев’яте місце в рейтингу Sight and Sound, а 2014-го її назвали найкращим документальним фільмом в історії.
Стрічку досі часто називають «радянською класикою». Та її створила київська кінофабрика ВУФКУ, а в центрі революційної кіномови — українські міста.
💛 «Земля», 1930
Олександр Довженко
👉 Замовляли пропаганду. Отримали гімн життю
Радянська держава замовила Довженкові пропагандистський фільм про сталінську колективізацію. Натомість він створив притчу про народження і смерть, людину та землю, старий світ і насильницьке наближення нового.
Його камера дивиться не стільки на політику, скільки на яблука, соняшники, поля, обличчя селян і людське тіло. Саме ця життєвість виявилася небезпечною: «Землю» заборонили лише через дев’ять днів після виходу в прокат.
А у 1958 році міжнародне журі на Всесвітній виставці в Брюсселі включило її до 12 найкращих фільмів в історії кіно.
Те, що радянська система визнала ідеологічно неправильним, світ побачив як один із найвидатніших візуальних творів кінематографа.
💛 «За двома зайцями», 1961
Віктор Іванов
👉 Фільм знали всі. Але не його справжній голос
Оригінальну версію «За двома зайцями» зняли українською. Саме тому суржик Голохвостова був не випадковим жартом, а характеристикою героя, який соромиться свого походження і вдає із себе «образованного».
Однак десятиліттями весь Союз, включно з Україною, дивився фільм у російському дубляжі. Коли російською заговорили майже всі персонажі, мовний контраст і значна частина сатири зникли.
За українською фонограмою полювали кілька десятиліть. Уцілілі плівки знайшли в Маріупольському фільмофонді та на кіностудії Довженка, а Довженко-Центр відновив оригінальне звучання.
Цей фільм не заборонили — він залишався всенародно популярним. Але російський дубляж позбавив його суті й майже на пів століття забрав український голос.
💛 «Тіні забутих предків», 1964
Сергій Параджанов
👉 Фільм, який неможливо перекласти російською
За спогадами кінознавця Леоніда Череватенка, Параджанов розумів, чому екранізацію української класики могли доручити саме режисерові-вірменину:
«А ти хіба не знаєш, навіщо вони взяли на цей фільм мене, “арм’яшку”? Хочуть, щоб цей “арм’яшка” все зіпсував і зробив із цього фільму смердючу кулю. А я зніму такий фільм, що вони жодною мовою не зможуть його перекласти, в тому числі й російською».
Це не був відкритий політичний маніфест. Але Параджанов створив настільки цілісний український світ — із мовою, музикою, обрядами, кольорами та власною логікою, — що його неможливо було розчинити у безликій «радянській культурі».
Фільм здобув міжнародні нагороди, зокрема в Мар-дель-Платі. Сьогодні він входить до освітньої бази Harvard Ukrainica для кінознавчих курсів. А 2024 року нову реставрацію представив World Cinema Project, заснований Мартіном Скорсезе.
💛 «Криниця для спраглих», 1965
Юрій Іллєнко
👉 Режисерський дебют, на який глядачі чекали 22 роки
Одразу після операторської роботи над «Тінями забутих предків» Юрій Іллєнко зняв свій перший режисерський фільм — чорно-білу притчу про старого чоловіка, покинуте село, пам’ять і світ, що поступово зникає.
Після студійного перегляду Параджанов порівняв «Криницю» з роботами Довженка. Проте державний комітет побачив інше: «ідейні збочення». Витрати на фільм списали як збитки, а саму стрічку поклали на полицю.
Один із найсильніших режисерських дебютів українського кіно свідомо вилучили з культурного життя на два десятиліття.
Знятий 1965 року, він дійшов до глядачів лише 1987-го.
💛 «Камінний хрест», 1968
Леонід Осика
💔 Прощання з домом як маленька смерть
Напередодні еміграції до Канади Іван Дідух встановлює на горі камінний хрест. Ніби залишає на рідній землі власну могилу — ще до того, як вирушити в дорогу.
Леонід Осика та сценарист Іван Драч об’єднали дві новели Василя Стефаника й створили один із найсильніших фільмів про вимушений від’їзд. Про землю, яка забрала надто багато сил, щоб на ній залишатися, — і в яку вкладено надто багато життя, щоб від неї легко відірватися.
У рейтингу Довженко-Центру «Камінний хрест» посідає п’яте місце серед найкращих українських фільмів.
💔 І сьогодні ця історія понад сторічної давнини звучить до болю сучасно.
💛 «Білий птах з чорною ознакою», 1971
Юрій Іллєнко
👉 Фільм, який подарував українському кіно Богдана Ступку
Троє братів із буковинської родини опиняються по різні боки війни та політичного конфлікту. Вони люблять одну жінку, грають в одному оркестрі — але історія не залишає їм спільного майбутнього.
Іван Миколайчук, автор задуму та співавтор сценарію, хотів сам зіграти Ореста, який приєднується до Української повстанської армії. Йому заборонили: чиновники побачили небажані паралелі з образом Шевченка, якого Миколайчук зіграв у фільмі «Сон».
Так роль отримав 30-річний львівський театральний актор Богдан Ступка. Це була його перша поява в кіно. Його майже шекспірівський Орест перетворив передбаченого сценарієм «антигероя» на одну з найсильніших і найтрагічніших постатей фільму.
Формально стрічка відповідала радянським ідеологічним вимогам. Але Захід України постав у ній не «відсталим краєм», який “урятувала” радянська влада, а живим світом із власною історією, вірою, болем і складними виборами.
Глядач бачить цей світ очима дитини й дорослого, чоловіка й жінки, комуніста і священника. І жоден офіційний голос не отримує беззаперечного права на єдину правду.
💛 «Пропала грамота», 1972
Борис Івченко
👉 Навіть український гумор виявився небезпечним для радянської цензури
Двоє козаків вирушають до Петербурга, щоб передати цариці грамоту від гетьмана. Дорогою на них чекають чорти, відьми, пригоди, музика і відчуття абсолютної свободи.
Сценарист Іван Драч значно розширив оповідання Гоголя: додав Квітку-Основ’яненка, Кропивницького, Стороженка, народні пісні, повір’я та козацькі перекази. Під виглядом легкої пригодницької комедії виникло одне з перших серйозних переосмислень української та козацької історії в радянському кіно.
Після показу цензорам і короткого прокату в Москві стрічку визнали «ідеологічно неправильною» та поклали на полицю. Офіційно фільм вийшов лише через 11 років — майже без згадок у пресі.
💛 «Вавілон ХХ», 1979
Іван Миколайчук
👉 «Яким чудом дозволили “Вавілон ХХ”?»
Так згодом запитував режисер Борис Івченко, який зіграв у фільмі невелику роль.
Іван Миколайчук узяв політично безпечний роман про перші роки колективізації — і створив химерний трагіфарс, у якому сільський філософ товаришує з цапом, люди закохуються, співають, шукають скарби, сміються і поступово відчувають наближення великої трагедії.
Цензори скоротили задум із двох серій до однієї. А у Львові показ фільму окремо заборонили.
🎬 Посеред застою «Вавілон ХХ» довів: українське поетичне кіно не зникло. Воно навчилося виживати, сміючись із власних форм і залишаючи знаки питання там, де система вимагала готових відповідей.
💛 «Астенічний синдром», 1989
Кіра Муратова
👉 Імперія ще не розпалася. А одеське кіно вже зняло її нервовий зрив
Люди кричать, сваряться в чергах, штовхаються в метро і не чують одне одного. А вчитель літератури засинає просто посеред цього хаосу — ніби єдиний спосіб витримати реальність полягає в тому, щоб більше її не бачити.
Муратова створила безжальний портрет суспільства, яке втратило співчуття, орієнтири й саму здатність прокинутися. У фіналі вперше в радянському кіно прозвучала ненормативна лексика.
Фільм зіткнувся з цензурою навіть у часи перебудови. Проте 1990 року отримав «Срібного ведмедя» — Спеціальний приз журі Берлінського кінофестивалю.
💙 Українське кіно не лише зберігало традиції. Воно одним із перших побачило й зафіксувало розпад системи.
💛 «Атлантида», 2019
Валентин Васянович
💔 Фільм про перемогу, після якої війна не закінчується
2025 рік. Україна перемогла у війні, а Донбас повернувся під її контроль. Проте земля отруєна й майже непридатна для життя, заводи закриваються, а колишні військові не знають, як повернутися до мирного світу.
Васянович зняв війну майже без бойових сцен, довгими статичними планами, у яких люди здаються крихітними перед понівеченою землею. Ролі виконали не професійні актори, а ветерани, волонтери та люди, які мали досвід війни.
Створена за три роки до повномасштабного вторгнення, «Атлантида» говорить про те, що перемога не стирає пережитого. Війна залишається в тілах, пам’яті й землі — і все це також доведеться повертати до життя.
2019 року стрічка здобула головну нагороду програми «Горизонти» Венеційського кінофестивалю.
💛 «Памфір», 2022
Дмитро Сухолиткий-Собчук
👉 Українська традиція, яку неможливо перетворити на музейну декорацію
Буковинське село напередодні Маланки. Сучасна Україна, у якій давній обряд співіснує з трудовою міграцією, корупцією, контрабандою та складним вибором між родиною і законом.
Традиція постає не застиглим фольклором, а живою силою — красивою, тілесною, часом моторошною. Маски, вогонь, костюми, музика та місцева говірка тут не прикрашають сюжет — вони визначають ритм, образи й саму логіку фільму.
Це сучасна Україна, у якій давній обряд співіснує з трудовою міграцією, корупцією, контрабандою та складним вибором між родиною і законом.
👉 «Памфір» продовжує те, що колись робило українське поетичне кіно: створює цілісний світ, який неможливо відділити від його землі, мови та культури. Але говорить уже про Україну XXI століття — без радянського погляду й потреби пояснювати себе чужими словами.
Фільм мав світову прем’єру у «Двотижневику режисерів» Каннського кінофестивалю.
💛 «20 днів у Маріуполі», 2023
Мстислав Чернов
💔 росія знищувала місто й заперечувала злочини. Українське кіно зберегло докази
Мстислав Чернов, Євген Малолєтка та Василіса Степаненко прибули до Маріуполя за годину до початку російського вторгнення. Через два тижні вони залишалися останньою командою міжнародних медіа в оточеному місті.
Вони знімали загиблих дітей, масові поховання, зруйновані житлові квартали та наслідки удару по пологовому будинку. Ризикуючи життям, журналісти передавали матеріали назовні — тоді як росія вже називала власні злочини постановкою.
З цих кадрів Мстислав Чернов створив фільм, який не дозволяє сховатися за брехнею. Маріуполь постає не символом і не абстрактною «трагедією війни», а живим містом, яке систематично знищують разом із його мешканцями.
Так кіно стає документом, свідченням і формою спротиву. Воно зберігає те, що росія намагалася знищити фізично, а потім стерти з пам’яті.
2024 року «20 днів у Маріуполі» став першим українським фільмом, що здобув «Оскар».
👉 Знищення української пам’яті — частина російської війни
15 червня 2026 року росія атакувала Національну кіностудію імені Олександра Довженка в Києві.
Було втрачено більшість найбільшої та найстарішої костюмної колекції України. Речі, які десятиліттями зберігали пам’ять про створені тут фільми.
Костюми Проні Прокопівни та Голохвостова із «За двома зайцями» й костюм Івана Миколайчука з «Тіней забутих предків» уціліли: на момент атаки вони перебували в музеї.
Тисячі інших — ні.
Так само планомірно росія нищить українські книжки. З травня до початку серпня 2026 року її удари пошкодили або знищили майже 10 мільйонів примірників.
Під ударом опиняються друкарні, видавництва, книгарні та склади. Серед утраченого — понад мільйон шкільних підручників.
👉иЦе не випадкові воєнні втрати. Це спроба знищення української ідентичності.
І, на жаль, культурну пам’ять неможливо відбудувати так само, як стіну чи пошкоджений дах.
🌱 Пам’ять живе, доки ми передаємо її далі
Саме для цього ми зустрічаємося на Сорочинському ярмарку — щоб разом зберігати й поширювати українську культурну пам’ять:
📅 29 серпня
🕚 11:00–17:00
📍 Route de Saint-Loup 12, 1290 Versoix
Приходьте — продовжимо цю розмову наживо 🫶
А які фільми ви додали б до цієї добірки?
