06/13/2024
Стаття, написана кілька років тому, у нових обставинах стала ще більш актуальною 👇
НАЦІОНАЛІЗМ, ЗАКОННИЦТВО Й ІДЕОЛОГІЯ «ПРАВ ЛЮДИНИ»
Одним із закидів у бік націоналістів, які заважають проведенню «гей-параду», було те, що вони не визнають «прав людини». Під «правами людини» йшлося як про право невеличкої купки грантожерів нав’язувати свою ідеологію усьому суспільству, так і про більш широкі права, зокрема право мирних зібрань.
Подібні закиди виглядають доволі кумедно, адже їх суть зводиться до того, що націоналістів звинувачують у тому, що вони є саме націоналістами, а не послідовниками лібералістичної ідеології з її ефемерними «правами і свободами». Висувати подібні звинувачення – це те ж саме, що звинувачувати дуб у тому, що він саме дуб, а не газонна трава.
Отож, спробую пояснити, чому націоналісти є саме націоналістами, а не борцями «за права і свободи» гомосексуалістів, нелегальних мігрантів, бур’янів на городі тощо.
Передусім, відповім на закид, що націоналісти порушують «конституційне право» на мирні збори (логічний наголос на слово «конституційне»), а також – о жах! – узагалі не рахуються із нормами вітчизняного законодавства.
Ставлення націоналістів до діючої Конституції та законодавства загалом випливає зі ставлення до утвореної у 1991 році держави "Україна". Для нас залишається актуальною перша точка Декалогу українського націоналіста – «Здобудеш Українську Державу або згинеш у боротьбі за Неї». Тобто нинішню державу ми не вважаємо українською. Для нас вона важлива виключно як плацдарм для подальшої боротьби. Не визнаючи нинішню державу українською, ми не визнаємо легітимності усієї повноти її законів. Деякі з них є цілком прийнятними (навіть за умов безпосередньої іноземної окупації закони, спрямовані, наприклад, на переслідування кримінальних злочинів, є легітимними). Натомість інші закони ми розглядаємо як шкідливі. Нашими найвищими законами є Закон Божий та інтереси української нації. До юридичних норм ми ставимося як до данності, з якою інколи доводиться рахуватися з прагматичних міркувань.
Будь-який пієтет до нинішньої Конституції у нас тим паче відсутній. Адже це Конституція, котра згадує про українців як націю лише раз і базується на чужих для нас ідеологічних засадах.
Отож, від того, що якесь право є «конституційним», воно не стає для нас якоюсь самоочевидною цінністю.
Тепер про «права і свободи» самі по собі.
Безперечно, кожна людина наділена певним комплексом прав і свобод. Для мене як для християнина є цілком зрозумілим, що кожна людина наділена передусім правом на Спасіння (лиш далеко не всі намагаються цим правом скористатися). Щодо інших прав і свобод, то вони різняться. Права і свободи не є чимось універсальним і спільним для всіх. Вони залежать від індивідуальних якостей та колективної приналежності особистості, а також від її чеснот, заслуг і обов’язків. Права і свободи мають закінчуватися не просто там, де починаються права і свободи інших людей (як цього вчить класичний лібералізм), а там, де вони виходять за межі вищих цінностей, моральних норм, інтересів спільноти.
Це наш, націоналістичний, погляд на проблему прав людини. І ми не лукавимо, коли діємо так, як не варто було б діяти з точки зору лібералізму. Ні свобода мирних зборів, ні свобода слова для нас не є «священною коровою». І ми неодноразово порушували і перше, і друге, адже цього вимагала боротьба в ім’я найвищих цінностей, якими є Бог і Україна.
Ми неодноразово порушували право мирних зібрань, коли від Львова по Харків розганяли мітинги комуністів або перешкоджали їхньому проведенню в інакший спосіб. Ми неодноразово порушували свободу слова, коли змушували заткнути пельку проросійським агітаторам (при цьому, звісно, порушувалась низка інших прав цих індивідуумів). Чому ми це робили? Тому що ми націоналісти і вболіваємо за добро нашої нації. А робити це, не поборюючи ворогів, неможливо.
Натомість держава "Україна" рухалася іншим, лібералістичним шляхом, шляхом толерантності до різноманітного зла. Один із наслідків – анексія Криму і нинішня війна.
Уся ця риторика щодо прав і свобод – не більш, ніж демагогія. Самі ліберасти не дотримуються того, що вони декларують. Чого лишень варта цензура в багатьох лібералістичних державах, де, висловивши ті чи інші думки, можна доволі швидко отримати ярлик «расиста», «фашиста», «гомофоба», а інколи і штраф чи тюремний термін. Вони, ліберасти, лукавлять. Ми, натомість, ні.
Для тих, хто не зовсім мене зрозумів, скажу простіше. Націоналісти – не вороги справедливих прав людини. Націоналісти – противники абсолютизації прав людини, перетворення їх на фетиш. Хто як не націоналісти заступаються за по-справжньому законні права українців? Хто як не представники різних націоналістичних організацій завжди підтримує киян у їхній боротьбі проти незаконних забудов? Хто як не націоналісти підтримують громадян у їхній боротьбі зі знахабнілими чиновниками? Але ми робимо це не тому, що є прихильниками ідеології (чи навіть якоїсь релігії) абсолютизованих і дещо абстрактних «прав людини», а тому, що боремося за справедливість і порядок. Ми завжди, якщо це в наших силах, допоможемо громаді або окремим людям у боротьбі за законні права. Але так само в міру своїх можливостей ми будемо завжди протидіяти тим, хто, прикриваючись риторикою про «права і свободи», намагається поборювати релігію, мораль та інтереси нашої нації.
