09/29/2026
A pioneer's daughter: Sophia Boychuk, in her own words
«...I saw a big black bear standing on its hind legs, separating me from my baby...»
Mel Dickin shared her great-grandmother's story and family photos with us. Thank you, Mel. (Scroll to read the Ukrainian version)
Ukrainian Heritage Month is almost over, and we close our series with a voice from the very beginning. Here is Sophia's story, in her own words.
I was born in Europe. When I was four years old my mother died so I had to live with my uncle and aunt who had six children of their own. Early in life I learned to shift for myself in order to survive. At night I would huddle into a gunny sack and go to sleep in a warm corner behind a clay oven with hunger pangs my greatest discomfort long before dawn. I longed for the love and protection only a mother can give.
When I was seven my father, Michael Beyko, remarried and I went back to live with him and my step-mother.
Before too long the family increased. I worked very hard to please my father and to win the approval of my step-mother. One of my most unpleasant duties was to take the cows to the community pasture. Here the days seemed endless and I was very lonely. All I had for lunch was a bowl of gruel or a slice of brown bread. Returning home I would see children in the neighborhood gather to play and sing while I had to attend to my many chores before I could join them, at least for a short time. I loved to be with other children and made many friends.
It was as if fate had prepared me for my destiny. Strong, hard working and unspoiled, I was able to endure untold hardships and grinding toil as a pioneer's daughter. It was early in 1897 when I was 17 that word of Canada reached our community. It was described as a new country of unlimited opportunities with vast acres of land for those who were willing to work. My father, brave and optimistic with faith in the promise of a better future for his family, sold what little property we owned and we prepared for the long journey.
Sad at the thought of parting with relatives and friends, perhaps never to see them again, we packed our personal belongings and sailed for Canada. The journey across the ocean alone took 14 days and we became violently seasick. Upon reaching Canada we boarded a train for Yorkton, Saskatchewan, which was at that time little more than a railway station with two general stores, two livery stables and a hotel. Here we were advised to get enough flour, matches, salt and a few other essentials.
Our homestead, which father had selected at random, was about 18 miles S.E. of what is now Canora. The appointed officials who took us there informed us that other new settlers had just taken up homesteads there. But really my father preferred the heavily wooded and bush land compared to the prairies. In the Old Country this kind of land was reserved for the noble. To own this land was a mark of wealth never to be obtained by one born to a lower class.
The 30 mile trip was very depressing as we traveled through a wilderness of seemingly never ending woods and narrow trails. My imagination of what was referred to as our own homestead buoyed my spirits. Arriving at our destination I saw that there was no home, nothing but more of the same thickly wooded land.
Overcome by loneliness I automatically helped my frail step-mother with the children. All through our burdensome journey we were constantly encouraged by father's enthusiasm and his indomitable faith in a bright future. Aware only of our discomforts, our arguments were that we left behind a comfortable home and friends, but unlike father we did not see beyond that. In our homeland there was no future to rise above the lot of a peasant, one seldom acquired more than a couple acres of land or had any real hope for freedom.
Now that we were literally dumped in the middle of nowhere and left almost destitute I wondered if father would admit his blunder. It was then that I saw him gaze up at the sky, his face grim and shoulders stooped. For the first time he seemed defeated and so alone in this struggle. I was shocked into realizing that this was no time for self pity and we had no alternative but to make the best of things. Forgetting my own despair I resolved to be very cheerful and enthusiastic. To father this was the spur and moral support he needed most at this time. It made me happy to see his face light up again. Years later he often recalled our first day on the homestead and how my then forced enthusiasm gave him inspiration and renewed hope.
We brought with us a spade, pick-axe, saw and a scythe. At once father and I began to work on a shelter. We dug a small cellar in the side of a hill and cutting down trees we laid them across. This we covered with sods in a form of shingles. We then cut some branches and grass for beds and after cooking supper over an open fire we were comfortably settled for our first night on our homestead. During the next few days we made more improvements on our shelter, found a spring of pure water and made a clay oven. Father dug up a small patch of land where we planted the seeds we had so hopefully brought to our new country.
Father had no choice but to set out on foot to look for work. He knew he would have to earn enough money before fall if we were to survive the long Canadian winter. He walked about 30 miles where he worked for a rancher. All summer we did not hear from him as there were no means of communication. Mother was in poor health and I was often frightened by the heavy responsibilities that were placed on my shoulders. We were overjoyed when father returned home in the fall. We enjoyed the stories he related about his experiences at the ranch and the nice people he met.
I could not overcome the loneliness here and begged my father to permit me to return to my homeland. No doubt many new settlers would have gladly given up and returned home had they had the return fare. Understanding my desperation father promised that next summer I could return to the Old Country, knowing that in time I would adapt myself to this new way of living in a strange country of which we knew neither the language nor the customs. Inspired by this promise I was happy to help my father all I could while here. Before winter we built a small, neat log house. We still had enough flour, a few vegetables and father had brought home on his back a winter's supply of groceries. Most important was the cow which the rancher gave father as part of his earnings. With these provisions we settled to face a much longer and colder winter than we had anticipated.
Two years went by, there was little opportunity to meet other young people. One day when I brought the cows home, I noticed that we had visitors which was unusual. Shyly I walked in and shook hands with the elderly couple and a younger man. Later, milking the cows, I was unaware that a marriage was being arranged for me. Nickolas was a widower twice my age. Trusting that my father knew best and happy at the prospect of having my own home I agreed to the marriage.
Nickolas had his own homestead where he lived alone and where we moved after our marriage. Once again my dreams were shattered as I stared in disbelief at my new home. I burst into tears as I entered the door of the little shack. The walls were bare logs and moss chinked, the ceiling was of hay and the floor only dusty packed earth. I was thankful for the bundle of food and clean linens my father packed for me and most of all for the cow he gave us, for at least we would not starve.
Brushing away my tears I again decided to make the best of the situation. Nickolas was a kind man but being brave himself he did not always understand the loneliness and fear I had to face when left alone for months at a time while he was away working. Nights were so long and quiet, occasionally the silence was broken by a frightening noise. This I later knew to be the hooting of an owl and the flapping of the big bird's wings. Sometimes the bears would prowl and sniff at the little window. Once at dawn I saw a bear take out a cream can which I had lowered into the well on a rope. He drank the milk then flattened the can and left.
We were able to tell time by the sun. Nickolas made notches on the window sill and on sunny days we knew the time of day by the position of the shadow. One day to my great joy Nickolas brought home a big old clock. Now not only did I know the time but the ticking of the clock was sweet music to my ears and the wilderness seemed a little less lonely.
Within a year Nickolas sent for his daughter Kathy who was 14 and lived with relatives in Europe. I loved my step-daughter very much and she was happy with us. There was no more fear of being left all alone and Nickolas would have to work out a few more years before we could cultivate our land. We had no farm equipment nor much in farming experience. In the spring of 1900 we had cleared and spaded about two acres of land, and now again Nickolas and a neighbor left home to look for work. They walked as far as Brandon, Manitoba where they worked for farmers until fall. All summer we did not hear from Nickolas as there were no telephones and no mail reached the new settlement.
Kathy and I planted a garden and seeded some wheat which we scattered by hand, covering the seed over with a wooden rake. There was much to be done and we would not disappoint Nickolas. We cut, dried and stacked enough wild hay for our cow for the winter. When the wheat was ripe we cut it with a scythe and later threshed it with a flail (two smooth sticks hinged together by leather). We did the winnowing too, which means separating the wheat from the chaff in the wind.
In the fall Nickolas returned home with $60 and an old gun. Before winter we built a two roomed log house, working many days cutting, peeling and trimming the heavy logs. Practical plans were laid out. Heavy trees were cut on the site leaving stumps which were neatly trimmed to be used as permanent chairs, bed posts, table supports and benches. Around these plans a house was built. The log walls and ceiling were plastered with a mixture of clay, straw and water. This we mixed using our feet in a form of kneading. When the plaster was dry we whitewashed the house inside and out. The roof was thatched neatly with bundles of straw tied on and arranged as shingles. The floor was of the same plaster made smooth and hard.
In the corner of the kitchen Nickolas made a clay oven, the bottom was lined with rock with an all plaster chimney. This oven provided warmth, food was cooked over the hot embers and bread was baked in it.
In the summer of 1902 Kathy married a young homesteader and moved to Stenen, a district some 30 miles north. Our first daughter Barbara was born in December 1902, closely followed by four sons.
Nickolas continued to work out but for shorter periods. It was still difficult to find our way to the other settlers through the dense bush. The men marked trees as they walked along the shortest route to each neighbor so that in any emergency they could go for help without getting lost in the woods. When more land was cleared the women too were able to visit. There were no telephones but we had our own method of sending messages. When someone was ill or any help was needed we would hang a white flag, the height and place depended on how urgent the call. Sometimes it was just an invitation to come when others came to visit.
Many of the pioneer women although often inexperienced were called upon to act as midwives. The new settlers were not able to get medical aid because of the distance and lack of transportation. We had no medical supplies, not even a hot water bottle. Fortunately we suffered no serious illness and found many of our own cures and treatments for minor ailments, although some did suffer and die needlessly. The children thrived on wholesome food. They had no shoes but that didn't keep them from running barefoot in the snow out to the barn. We now had enough flour, vegetables, milk and meat. Every fall the men got together, if two had an ox each and the third had a wagon they were able to take their wheat to the mill, bringing home a good supply of flour and other essential commodities. For meat there was wild game, rabbits and partridges. Our supply of kerosene, yeast, sugar or matches often ran out and it was not uncommon for the man to walk a mile or two to a neighbor and borrow some, or to walk 30 miles to buy groceries. Sugar and tea were a luxury and I often put some away to use when we had visitors. We made coffee by roasting wheat in the oven and grinding it.
During the summer and fall we pioneer women worked very hard, caring for the many children, with many a sleepless night rocking a colic baby. House work was not considered important and we often took over as farm hands, picking roots, guiding the walking plough, harvesting, fencing and haying. When the walking plow hit a rock, the jolt would often throw me to the ground. I helped Nickolas to haul sheaves into a large stack in the fall, later to be threshed. Once we were too tired to top the stack and that night our fourth child was born. In the morning the sky was overcast and looked like rain. Now our unfinished stack would get soaked and would have to be all taken apart to dry or rot. There was no one to help and Nickolas could not do it alone so weak and faint I climbed the high stack while Nickolas passed the sheaves to me.
When Barbara was seven she looked after the younger children, sometimes she would keep the fire burning and put the bread in the oven to bake. When I went far away for the cows I had to tie the boys to the bedpost to prevent them from wandering out or getting into mischief. Bears were often seen around so the children could not be left alone outside. Working in the garden one early morning I left the baby sitting on the grass near the house while the others were sleeping. Looking up from my hoeing I saw a big black bear standing on its hind legs, separating me from my baby. I screamed and stood helpless, paralyzed with fear, the bear grunted and ran off into the bush.
By 1915 the settlers had built a school and a church. This added much to our education, spiritual and social well being. As the years quickly passed, our home was blessed by 12 healthy children. Most pioneers had large families and at one time there were 44 children all living on one section of land.
One cannot honestly say the life of the pioneers was all hardships. There was hope and joy in each new achievement and a true spirit of brotherhood. The settlers came from many lands and in a friendly atmosphere we learned about one another's cultures and traditions which so enriched the new country. We shared hope, adventure and excitement mixed with heartbreak, loneliness and despair.
In about 1915 we were reaping the rewards of our toil as oxen and walking plough were replaced by horses and modern farm equipment. We had a democrat for our riding pleasure. Nickolas and his neighbors invested in a steamer and threshing machine. This outfit required a crew of 18 to 20 men.
As the children grew up they took over much of the responsibilities, while some went out working to acquire more land. Now Nickolas and I had more leisure time to visit or enjoy our radio which once seemed like a miracle. Nickolas died at home in December 1944 at the age of 84, having never been to a dentist, doctor or hospital.
It is rewarding to see such progress made in Canada during one man's lifetime. Our children, grandchildren and great grandchildren enjoy freedom and prosperity, blessed with advantages of a good education and a higher standard of living.
It is my hope that these advantages will not carry with them temptations to yield to evils which inevitably follow material and financial success, lest they fail the hardy pioneers whose visions, labors and loyalty have created the foundation for many a proud and growing community.
Sophia Boychuk died in 1949.
Photos: Sophia and Nickolas Boychuk and fellow pioneers. Courtesy of Mel Dickin.
⬇️🇺🇦
Донька першопоселенця: Sophia Boychuk її власними словами
«...я побачила великого чорного ведмедя, що стояв на задніх лапах між мною і моєю дитиною...»
Правнучка Sophia, Mel Dickin, поділилася з нами цією історією і родинними фото. Дякуємо, Mel.
Місяць української спадщини добігає кінця, і ми завершуємо нашу серію голосом із самого початку історії.
Ось історія Sophia її власними словами.
Я народилася в Європі. Коли мені було чотири роки, померла моя мати, і мені довелося жити в дядька й тітки, які мали шестеро власних дітей. Змалку я навчилася давати собі раду, щоб вижити. Уночі я загорталася в мішок і спала в теплому закутку за глиняною піччю, і найбільше мене мучив голод, задовго до світанку. Я прагнула любові й захисту, які може дати тільки мати.
Коли мені було сім, мій батько, Michael Beyko, одружився вдруге, і я повернулася жити до нього і мачухи.
Невдовзі родина побільшала. Я дуже тяжко працювала, щоб догодити батькові й заслужити схвалення мачухи. Одним із найнеприємніших моїх обовʼязків було гнати корів на громадське пасовисько. Там дні здавалися нескінченними, і мені було дуже самотньо. На обід я мала тільки миску каші або скибку чорного хліба. Повертаючись додому, я бачила, як сусідські діти збираються гратися й співати, а мені спершу треба було впоратися з купою роботи, перш ніж я могла до них приєднатися бодай ненадовго. Я любила бути з іншими дітьми і мала багато друзів.
Ніби сама доля готувала мене до того, що чекало попереду. Сильна, працьовита і невибаглива, я змогла витримати незліченні нестатки й виснажливу працю доньки першопоселенця. На початку 1897 року, коли мені було 17, до нашого села дійшла звістка про Канаду. Її описували як нову країну безмежних можливостей, з величезними просторами землі для тих, хто готовий працювати. Мій батько, сміливий і повний надії, вірячи в краще майбутнє для своєї родини, продав той невеликий статок, що ми мали, і ми почали готуватися до далекої дороги.
Сумні від думки про розлуку з родиною і друзями, можливо, назавжди, ми спакували свої речі й відпливли до Канади. Сама подорож океаном тривала 14 днів, і нас жахливо гойдало. Діставшись Канади, ми сіли на потяг до Йорктона, Саскачеван, який тоді був небагато чим більше за залізничну станцію з двома крамницями, двома стайнями, де наймали коней, і готелем. Тут нам порадили запастися борошном, сірниками, сіллю і ще кількома найпотрібнішими речами.
Наша ділянка, яку батько вибрав навмання, лежала приблизно за 18 миль на південний схід від теперішньої Канори. Урядовці, які нас туди привезли, сказали, що поруч щойно отримали землю інші нові поселенці. Але батькові справді більше подобалася густо заліснена земля, ніж прерія. У старому краю така земля належала тільки шляхті. Володіти нею було ознакою багатства, недосяжного для людини нижчого стану.
Тридцять миль дороги були дуже гнітючими: ми їхали дикими місцями, крізь ліси, яким, здавалося, не було кінця, вузькими стежками. Мене підтримувала тільки уява про те, що нас чекає власна земля. Коли ми доїхали, я побачила, що там немає жодної хати, нічого, крім того самого густого лісу.
Пригнічена самотністю, я машинально допомагала своїй кволій мачусі з дітьми. Усю цю тяжку дорогу нас постійно підбадьорювали батьків запал і його незламна віра у світле майбутнє. Ми ж бачили тільки свої незручності й доводили, що покинули затишну домівку і друзів, але, на відміну від батька, не бачили далі цього. На батьківщині не було майбутнього, в якому можна було б піднятися вище долі селянина: рідко хто мав більше за кілька моргів землі чи справжню надію на волю.
Тепер, коли нас буквально викинули посеред нічого й залишили майже без нічого, я думала, чи визнає батько свою помилку. І саме тоді я побачила, як він дивиться в небо, з похмурим обличчям і згорбленими плечима. Уперше він здавався переможеним і таким самотнім у цій боротьбі. Мене наче вдарило: зараз не час жаліти себе, і нам не лишається нічого іншого, як зробити все, що можна. Забувши про власний відчай, я вирішила бути дуже веселою і завзятою. Для батька це стало тим поштовхом і тією підтримкою, яких він найбільше потребував саме тоді. Мені було радісно бачити, як його обличчя знову засвітилося. Через роки він часто згадував наш перший день на цій землі і те, як мій тоді вдаваний запал дав йому натхнення і нову надію.
Ми привезли з собою лопату, кайло, пилку і косу. Ми з батьком одразу взялися будувати прихисток. Викопали невеличку землянку в схилі пагорба, зрубали дерева й поклали їх зверху. Це ми вкрили дерном, наче гонтою. Потім нарізали гілля і трави на постіль, зварили вечерю на вогнищі й зручно влаштувалися на першу ніч на нашій землі. Наступними днями ми покращили наш прихисток, знайшли джерело чистої води і зробили глиняну піч. Батько скопав невеликий клапоть землі, де ми посадили насіння, яке з такою надією привезли в нову країну.
Батькові не лишалося нічого, крім як піти пішки шукати роботу. Він знав, що до осені мусить заробити достатньо грошей, якщо ми хочемо пережити довгу канадську зиму. Він пройшов близько 30 миль і найнявся до власника ранчо. Усе літо ми нічого від нього не чули, бо звʼязку не було ніякого. Мати мала слабке здоровʼя, і мене часто лякала тяжка відповідальність, що лягла на мої плечі. Ми дуже зраділи, коли восени батько повернувся додому. Ми слухали його розповіді про життя на ранчо і хороших людей, яких він там зустрів.
Я не могла побороти тутешньої самотності й благала батька дозволити мені повернутися на батьківщину. Безперечно, багато нових поселенців охоче здалися б і повернулися додому, якби мали гроші на дорогу. Розуміючи мій відчай, батько пообіцяв, що наступного літа я зможу повернутися в старий край, знаючи, що з часом я звикну до нового життя в чужій країні, мови й звичаїв якої ми не знали. Натхненна цією обіцянкою, я з радістю допомагала батькові, скільки могла, поки була тут. До зими ми збудували невелику охайну хату з колод. Борошна нам ще вистачало, було трохи овочів, а батько приніс на спині запас харчів на зиму. Найважливішою була корова, яку власник ранчо дав батькові як частину платні. З цими запасами ми приготувалися зустріти зиму, значно довшу і холоднішу, ніж ми очікували.
Минуло два роки, можливості зустрітися з іншою молоддю майже не було. Одного дня, коли я пригнала корів додому, я помітила, що в нас гості, а це було незвично. Соромʼязливо я зайшла й потиснула руки літньому подружжю і молодшому чоловікові. Потім, доячи корів, я й гадки не мала, що мене сватають. Nickolas був удівцем, удвічі старшим за мене. Довіряючи батькові й радіючи думці про власну домівку, я погодилася на шлюб.
Nickolas мав власну ділянку, де жив сам і куди ми переїхали після весілля. І знову мої мрії розбилися, коли я не вірячи дивилася на свою нову домівку. Я розплакалася, щойно переступила поріг маленької хатини. Стіни були з голих колод, проконопачених мохом, стеля з сіна, а підлога просто з утоптаної курної землі. Я була вдячна за клунок їжі й чисту білизну, які спакував мені батько, а найбільше за корову, яку він нам дав: принаймні ми не помремо з голоду.
Витерши сльози, я знову вирішила зробити з того, що є, найкраще. Nickolas був добрим чоловіком, але, сам будучи сміливим, не завжди розумів самотність і страх, з якими я стикалася, коли він на місяці йшов на заробітки і я лишалася сама. Ночі були такі довгі й тихі, і лише зрідка тишу розривав страшний звук. Згодом я дізналася, що то ухкала сова і плескала крилами велика птаха. Іноді ведмеді никали довкола й принюхувалися під маленьким віконцем. Одного разу на світанку я побачила, як ведмідь витягнув бідон зі сметаною, який я спустила на мотузці в криницю. Він випив молоко, сплющив бідон і пішов.
Час ми вміли визначати за сонцем. Nickolas зробив зарубки на підвіконні, і в сонячні дні ми знали, котра година, за тим, де падала тінь. Одного дня, на мою велику радість, Nickolas приніс додому великий старий годинник. Тепер я не тільки знала час, а й цокання годинника було мені солодкою музикою, і дикий край здавався трохи менш самотнім.
Протягом року Nickolas викликав свою доньку Kathy, якій було 14 і яка жила в родичів у Європі. Я дуже любила свою пасербицю, і їй було добре з нами. Страху лишитися зовсім самій уже не було, а Nickolas мусив ще кілька років ходити на заробітки, перш ніж ми змогли б обробляти свою землю. Ми не мали ні реманенту, ні особливого досвіду в хліборобстві. Навесні 1900 року ми розчистили й скопали близько двох акрів землі, і знову Nickolas із сусідом пішли з дому шукати роботу. Вони дійшли аж до Брендона в Манітобі, де до осені працювали на фермерів. Усе літо ми нічого не чули від Nickolas, бо не було телефонів і пошта до нового поселення не доходила.
Ми з Kathy посадили город і посіяли трохи пшениці: розкидали зерно руками й загортали дерев'яними граблями. Роботи було багато, і ми не хотіли підвести Nickolas. Ми накосили, висушили й склали в стоги достатньо дикого сіна, щоб корові вистачило на зиму. Коли пшениця дозріла, ми зжали її косою, а потім обмолотили ціпом (дві гладкі палиці, скріплені шкіряним ремінцем). Віяли ми теж самі, тобто відділяли зерно від полови на вітрі.
Восени Nickolas повернувся додому з 60 доларами і старою рушницею. До зими ми збудували хату з колод на дві кімнати, багато днів рубаючи, окоруючи й обтесуючи важкі колоди. Усе продумали практично. Великі дерева зрубали просто на місці, залишивши пні, які акуратно обтесали, щоб вони стали постійними стільцями, ніжками ліжка, опорами для столу й лавами. Довкола цього задуму і звели хату. Стіни з колод і стелю ми обмазали сумішшю глини, соломи й води. Місили її ногами, наче тісто. Коли мазанка висохла, ми побілили хату всередині й зовні. Дах акуратно вкрили снопами соломи, привʼязаними рядами, наче гонта. Підлога була з тієї самої глиняної суміші, вигладжена й тверда.
У кутку кухні Nickolas зробив глиняну піч: низ виклав камінням, а комин цілком обмазав глиною. Піч давала тепло, на гарячому жару варили їжу, а в ній пекли хліб.
Влітку 1902 року Kathy вийшла заміж за молодого поселенця й переїхала до Stenen, округу миль за 30 на північ. Наша перша донька Barbara народилася в грудні 1902 року, а слідом за нею четверо синів.
Nickolas і далі ходив на заробітки, але вже ненадовго. Знайти дорогу до інших поселенців крізь густі хащі все ще було важко. Чоловіки робили зарубки на деревах, ідучи найкоротшим шляхом до кожного сусіда, щоб у разі біди можна було піти по допомогу й не заблукати в лісі. Коли землі розчистили більше, жінки теж змогли ходити в гості. Телефонів не було, але ми мали свій спосіб передавати звістки. Коли хтось захворів або потрібна була допомога, ми вивішували білий прапор, і від того, як високо і де саме він висів, залежало, наскільки нагальний поклик. Іноді це було просто запрошення прийти, коли збиралися інші гості.
Багатьом жінкам-першопоселенкам, хоч і часто недосвідченим, доводилося бути повитухами. Нові поселенці не могли отримати медичну допомогу через відстані й брак транспорту. Ми не мали ніяких ліків, навіть грілки. На щастя, серйозних хвороб у нас не було, і ми знайшли багато власних засобів і способів лікувати дрібні недуги, хоча дехто таки страждав і помирав даремно. Діти росли здоровими на простій поживній їжі. Взуття вони не мали, але це не заважало їм бігати босоніж по снігу до хліва. Тепер у нас було досить борошна, овочів, молока й мʼяса. Щоосені чоловіки збиралися разом: якщо двоє мали по волу, а третій мав воза, вони могли повезти пшеницю до млина й привезти додому добрий запас борошна та інших потрібних речей. На мʼясо була дичина, зайці й куріпки. Гас, дріжджі, цукор чи сірники часто закінчувалися, і чоловікові нерідко доводилося пройти милю чи дві до сусіда, щоб позичити, або 30 миль, щоб купити харчів. Цукор і чай були розкішшю, і я часто відкладала трохи, щоб пригостити гостей. Каву ми робили, підсмажуючи пшеницю в печі й мелючи її.
Улітку й восени ми, жінки-першопоселенки, дуже тяжко працювали, доглядаючи багатьох дітей і не одну безсонну ніч колисаючи немовля з кольками. Хатня робота не вважалася важливою, і ми часто ставали до роботи в полі нарівні з чоловіками: збирали коріння, водили плуг, жали, ставили огорожі, косили сіно. Коли плуг натикався на камінь, від поштовху я часто падала на землю. Восени я допомагала Nickolas зносити снопи у великий стіг, щоб згодом обмолотити. Одного разу ми так утомилися, що не довершили стіг, і тієї ночі народилася наша четверта дитина. Уранці небо затягло хмарами, збиралося на дощ. Тепер наш недовершений стіг промокне, і його доведеться розкидати, щоб висушити, інакше він згниє. Допомогти не було кому, а Nickolas сам не впорався б, тож, слабка і знесилена, я вилізла на високий стіг, а Nickolas подавав мені снопи.
Коли Barbara було сім, вона доглядала менших дітей, іноді підтримувала вогонь і садила хліб у піч. Коли я ходила далеко по корів, мусила привʼязувати хлопців до ніжки ліжка, щоб вони не вибігли з хати й не накоїли лиха. Ведмедів часто бачили поблизу, тож дітей не можна було лишати самих надворі. Одного раннього ранку, працюючи на городі, я залишила немовля сидіти на траві біля хати, поки інші спали. Відірвавшись від сапання, я побачила великого чорного ведмедя, що стояв на задніх лапах між мною і моєю дитиною. Я закричала і стояла безпорадна, скута страхом. Ведмідь рикнув і втік у хащі.
До 1915 року поселенці збудували школу і церкву. Це дуже збагатило нашу освіту, духовне й громадське життя. Роки швидко минали, і наш дім був благословенний 12 здоровими дітьми. Більшість першопоселенців мали великі родини, і колись на одній секції землі жили 44 дитини.
Чесно кажучи, не можна сказати, що життя першопоселенців складалося самих лише злигоднів. У кожному новому досягненні були надія і радість, і справжній дух братерства. Поселенці приїхали з багатьох країн, і в дружній атмосфері ми пізнавали культури й традиції одне одного, які так збагатили нову країну. Ми ділили надію, пригоди і хвилювання, змішані з горем, самотністю і відчаєм.
Приблизно 1915 року ми вже пожинали плоди своєї праці: волів і плуг замінили коні й сучасна сільськогосподарська техніка. Для поїздок ми мали легкий візок. Nickolas разом із сусідами вклалися в паровик і молотарку. Для цієї техніки потрібна була бригада з 18–20 чоловіків.
Коли діти підросли, вони взяли на себе більшу частину обовʼязків, а деякі йшли працювати, щоб придбати більше землі. Тепер ми з Nickolas мали більше вільного часу, щоб ходити в гості чи слухати наше радіо, яке колись здавалося дивом. Nickolas помер удома в грудні 1944 року у віці 84 років, жодного разу не побувавши ні в дантиста, ні в лікаря, ні в лікарні.
Радісно бачити такий поступ Канади за життя однієї людини. Наші діти, онуки й правнуки живуть у свободі й достатку, мають переваги доброї освіти й вищого рівня життя.
Я сподіваюся, що ці переваги не принесуть із собою спокуси піддатися злу, яке неминуче йде слідом за матеріальним і фінансовим успіхом, щоб вони не зрадили витривалих першопоселенців, чиї мрії, праця і вірність заклали підвалини для багатьох гордих громад, що ростуть.
Sophia Boychuk померла 1949 року.
Sophia продиктувала цю історію українською. Її донька Rose Karney записала її англійською, і в липні 1968 року її надрукував The Western Producer.
Фото: Sophia і Nickolas Boychuk та інші першопоселенці. Надала Mel Dickin.
