27/08/2026
85 років пам’яті: депортація етнічних німців України
28 серпня 1941 року розпочалася одна з найтрагічніших сторінок в історії німецької громади України — насильницька депортація етнічних німців до віддалених районів Радянського Союзу.
До початку Другої світової війни німецькі громади протягом багатьох поколінь жили на українських землях. Вони створювали села й колонії, розвивали землеробство, ремесла, освіту та культуру, були невід’ємною частиною історичного й культурного простору України.
Після початку німецько-радянської війни радянська влада оголосила етнічних німців «неблагонадійними» лише через їхню національність. Проти людей було застосовано принцип колективної відповідальності.
У серпні 1941 року депортації розпочалися з Криму. У вересні 1941 року рішення про виселення поширили на німецьке населення Запорізької, Сталінської (нині Донецької) та Ворошиловградської (нині Луганської) областей.
До кінця 1941 року з цих територій було депортовано понад 80 тисяч людей.
Людей позбавляли домівок, майна, звичного способу життя та можливості залишатися на рідній землі. Родини розлучали, працездатних чоловіків мобілізували до будівельних батальйонів і трудових формувань, а депортованих направляли до Казахстану, Сибіру та інших віддалених районів СРСР.
Для багатьох родин ця трагедія означала роки спецпоселень, примусової праці, нестатків, хвороб і втрати близьких. Заборона на повернення до місць попереднього проживання залишалася чинною ще десятиліттями.
Пам’ять про депортованих етнічних німців України — це частина нашої спільної історичної пам’яті.
Сьогодні ми згадуємо тих, хто пережив депортацію, примусове переселення та роки репресій. Вшановуємо пам’ять тих, хто не дочекався повернення додому.
Наш обов’язок — зберігати родинні історії, документи, фотографії та свідчення очевидців, щоб наступні покоління знали правду про цю трагедію.