16/04/2026
Сьогодні, 16 квітня 2026 року, минає 100 років з дня народження Героя України, директора Львівської галереї мистецтв Бориса Григоровича Возницького.
Софія КАСЬКУН
ВОЗНИЦЬКИЙ І ЖОВКВА: МУЗЕЙ, ЯКИЙ ПОЧИНАВСЯ З ОДНІЄЇ КІМНАТИ
До 2001 року Жовква – історичне місто, що зберегло свій ренесансний уклад, місто важливе в контексті історії українців, поляків, євреїв, місто, яке має найбільшу концентрацію памʼяток культурної спадщини в Україні, не мало музею.
Моє знайомство з Возницьким відбулося у квітні 2001 році, коли в Жовкві визріло рішення запросити Бориса Возницького для створення в Жовківському замку музею.
Логіка була простою: Жовківський замок мав не менший потенціал, ніж Олеський чи Золочівський. У фондах Львівської галереї мистецтв згромаджені скарби з Жовкви і околиць, то чому не створити музей в замку. Передумови були: роботи вже почалися, були люди, було напрацьоване теоретичне підґрунтя, з 1994 року функціонував Державний історико-архітектурний заповідник.
Борису Григоровичу була близька ідея перетворення замку на музейну фортецю. Те, що була підтримка влади, було коло спеціалістів, котрі працювали в цій темі, давало підстави для оптимізму.
Постало питання очільника музею. Ініціативна група подумала, що потрібна людина творча, згодом стало зрозуміло, що це хибний шлях, потрібен був передусім адміністратор. Але котрий адміністратор піде на зарплату 106 гривень у 2001 році? Прийшли до мого чоловіка, художника Стефана Скіри, котрий в той час вже мав досвід роботи з культурною спадщиною під час реставрації дерев’яного оздоблення костелу св. Лаврентія. Усвідомлюючи ситуацію, чоловік запропонував взяти мене, оскільки я мала досвід роботи в музеї. Мою кандидатуру на місцевому рівні погодили, домовилися з Возницьким про зустріч.
Зустріч було призначено, але коли ми приїхали до Галереї, довелося почекати, бо це був день, коли Борис Григорович привіз з Роздолу скульптури. Скульптури, мистецьку цінність яких він роздивився під грубим шаром вапна, справжні музейні взірці. І тоді я побачила Директора в його звичному стані захоплення, торжества, навіть одержимості, бо вдалося знайти і врятувати частинку спадщини, якої в нас так мало збереглося. Він говорив про скульптури, про обставини, як завжди тихо, очі блищали, а обличчя світилося, - це була чиста радість.
1 травня 2001 року Б. Г. Возницький створив сектор «Жовківський замок» Львівської галереї мистецтв.
Як керівниця я мала обмежені ресурси, необмежену волю і ніякого розуміння, що робити, з чого починати. Був великий замок, в якому співіснували квартири, карітас, школа і суд. В розпорядженні музею була кімнатка, котру музей ділив з громадською організацією. Була східна вежа, де вже було проведено певні роботи і де обіцяли, що буде музей.
Борис Григорович приїхав, подивився на замок і відклав справу на потім, бо мав нагальнішу мету – створити музей в Золочівському замку. Заповів взятися за Жовкву після відкриття Великого палацу в Золочеві.
Борис Григорович мав далекосяжні плани, жив так, ніби перед ним вічність, ніби час можна і розтягнути, і спресувати, сублімувати - використати так, як потрібно для справи.
Борис Григорович небагато говорив про свої плани в Жовкві, але завжди розповідав багато цікавого. Слухаючи Директора я була зла. Дуже зла. Він тачками возив землю, сам мурував пʼєци, робив те, що може зробити будь-який робітник. Він не мав права це робити, в нього були такі знання, яких не могло бути в звичайного робітника, тих знань не було в пересічного науковця. Борис Григорович мав обов’язок писати, ділитися своїми знаннями, а не возити тачками землю. Лише через роки я зрозуміла, що фізична робота це був час, коли він міг думати, коли його ніхто не відволікав, це був час розумової праці, котру він маскував за фізичною.
Жовква була цікава Борису Григоровичу. Саме з жовківського костелу святого Лаврентія Возницький врятував від знищення найбільші в Європі батальні картини кінця XVII ст. Навколо картин вирували бурхливі пристрасті. Причиною стало місце експонування, адже польська сторона, частина українських чиновників та жовківської громади наполягали на їх поверненні до костелу. Борис Григорович мав своє бачення музейного призначення унікальних в історичному і мистецькому контексті полотен. Він вважав, що вони мають бути експоновані в усіх чотирьох замках Львівської, на той час вже національної, галереї мистецтв: «Битва під Віднем» в Олеському, «Битва під Парканами» в Золочівському, «Битва під Хотином» в Підгорецькому, а «Битва під Клушино» в Жовківському. Так картини обʼєднають всі чотири замки в один туристичний маршрут і всі, хто захоче побачити оригінали, побачать чотири замки, чотири музеї.
Жовква також – центр українського іконописного осередку кінця XVII ст. Як дослідник українського мистецтва, Борис Григорович розумів значення жовківської іконописної школи для культурної спадщини України, для нього було важливо експонувати ікони в музеї. Для цього він планував відновити замкову каплицю. Ідея Бориса Григоровича ґрунтувалася на тому, що в селі Стара Скварява побудували нову церкву, стара деревʼяна церква поч. XVI ст. стала не потрібна. Іконостас церкви із іконами перемиської та жовківської іконописної школи XVI – XVIII cт. був відреставрований у Львівському музеї історії релігії, його частина експонувалася. Проте громада вимагала або повернути іконостас до села, або викупити. Борис Григорович вважав, що іконостас необхідно купити для експонування в жовківському замку. Ідея Возницького не знайшла підтримки, було вирішено реставрувати церкву і створити в ній відділ Львівського музею історії релігії «Музей «Староскварявський іконостас XVI – XVIII cт.».
Борис Григорович був настільки одержимий справою, що не надто переймався своїм фізичним станом. До 2009 року він декілька разів ретельно оглядав замок, роздумуючи над планами експозиції. Він був після операції на суглобі і мені було страшно дивитися, як він вилазить на якісь дуже нестабільні конструкції, щоб краще роздивитися приміщення.
Я вже сказала, що Борис Григорович дав мені повну волю і я робила, що вважала за потрібне. Я взяла на озброєння кредо Возницького робити не запитуючи. У 2007 році ми, а до того часу в музеї вже працювали сторожі і музейна доглядачка, зробили першу експозицію на першому поверсі палацового корпусу. Експозицію про історію Жовкви з макетами міста і замку. Ресурси для створення експозиції не просили в Галереї, а знаходили, ми навіть експонували воскові фігури, заробляючи на необхідні матеріали.
Експозиція в палацовому корпусі зі склепіннями була не лише інформативною, але й атмосферною, що спричинило зацікавлення туристів, котрих на той час в Жовкві явно стало більше, та міщан. До музею приводили гостей міста і району усіх рангів – від міністра культури до заввіділом культури обласної адміністрації, а також іноземних гостей. Часом делегації супроводжував Борис Григорович.
Великий палац Золочівського замку відкрили влітку 2009 року, але до Жовкви Борис Григорович не повернувся і в Жовкві Возницький не був частим гостем. У 2008 році змінилася ситуація, всього замку Борису Григоровичу не віддавали, він не мав відчуття повноцінної інституційної відповідальності і не бачив перспективи. Керівництво Історико-архітектурного заповідника не йшло назустріч, відчувалася конфронтація. Борис Григорович в інтервʼю для ЗМІ навіть перестав згадувати звідки походять батальні картини. Для музею, особисто для мене ситуація була складна – Возницький вважав нас жовківськими, а заповідник галерейними. В цій ситуації після 2009 року Борис Григорович взявся за музеєфікацію не Жовківського, а Підгорецького замку.
Борис Григорович приїхав до нас у 2011-му на Жовківські читання, наукову конференцію присвячену музею в сучасному світі. Тоді до Жовкви прибуло багато музейних науковців з усієї України і всі хотіли послухати Возницького, сфотографуватися з ним. Це була остання поїздка Бориса Григоровича до Жовкви.
Останній раз я розмовляла телефоном з Борисом Григоровичем 18 травня 2012 року. Я дзвонила привітати Директора з Міжнародним днем музею, щось не дало йому можливості відповісти, але Борис Григорович передзвонив, як завжди.
Возницький рідко приїжджав до Жовкви, тому фотографії, збережені в моєму архіві, такі цінні. Все, що було зроблено в той час має цінність, бо це був перший музей в Жовкві, і він створювався в оперті на досвід і авторитет Возницького.
У 2017 році керівництво вже Львівської національної галереї мистецтв ім. Б. Г. Возницького ліквідувало сектор Музей «Жовківський замок». А у 2020 році було ліквідовано Державний історико-архітектурний заповідник в Жовкві. Майно цілісного комплексу Заповідника, зокрема й пам’ятки культурної спадщини, передано Львівській національній галереї мистецтв імені Б. Г. Возницького.
Так здійснилися плани Бориса Григоровича Возницького і Жовківський замок став частиною «Золотої підкови» - замків Львівської галереї мистецтв.
Історія музею в Жовкві — це не лише історія локальної ініціативи, а частина ширшого бачення Бориса Возницького, у якому замки Західної України розглядалися як взаємопов’язана культурна мережа. Його рішення випереджали обставини, а масштабні проєкти музеєфікації української культурної спадщини розгорталися повільніше, ніж він планував, проте сама логіка його дій формувала нову музейну карту України.
Сьогодні, озираючись назад, стає зрозуміло: навіть незавершені задуми були інвестицією в майбутнє — у розуміння того, що кожна пам’ятка має право на власну музейну історію. А окремі музейні історії об’єднуються в єдину музейну історію України, цінність якої ми виразно усвідомлюємо в умовах триваючої Війни за Незалежність України.
Стаття опублікована в 45 номері журналіу "Наша Спадщина".
👆 Це колишня сторінка Музею "Жовківський замок" Львівської національної галереї мистецтв ім. Бориса Григоровича Возницького. Завідувачка музею Софія Каськун створила її у 2011 році і перейменувала у 2017-му, коли нове керівництво Галереї ліквідувало музей 🌤️
Фото: Володимир Накопало. Борис Возницький, Софія Каськун, Жовківський замок, 2008 р.
