11/08/2026
Що таке реляційний аналіз? 🤔
Чим він відрізняється від інших підходів?
Ми часто чуємо такі запитання, тож вирішили написати про основні концепції ☝️
На початку 1960-х традиційний психоаналіз входить у кризу. Його критикують ззовні та навіть зсередини професії. З'являються нові течії, які неможливо вписати у традиційний підхід: постмодернізм, квір-дослідження, фемінізм.
Отже, уявіть, як частина психоаналітиків, незадоволених "психоаналітичною батьківщиною", сідають на корабель та вирушають до Нового світу. Вони висаджуються на берегах Реляційного повороту. Ці емігранти оселяються у "великих наметах", кожна течія у своєму. Серед них представники інтерперсонального психоаналізу, теорії об'єктних стосунків,
селфпсихології, теорії інтерсуб'єктивності. Їх об'єднує погляд на людину не як на ізольованого індивіда, як було у традиційному підході, а як на частину широкого соціального та інтерсуб'єктивного контексту. При цьому не існує єдиної уніфікованої теорії, "правильної" техніки. Стиль роботи реляційного аналітика залежить передусім від того, ким він є.
Але про все по порядку.
🔸 Суб'єктивність аналітика
У традиційному психоаналізі еталоном вважався нейтральний та абстинентний терапевт, "чистий лист" або дзеркало. Аналітики намагалися давати якнайменше особистої інформації, вважали себе відстороненими спостерігачами. Ідея полягала у тому, щоб дати пацієнтові місце проявити своє несвідоме та внутрішні конфлікти. У моделі ізольованого індивіда виглядало так, що треба лише не заважати все це розкрити.
Проте, навіть з точки зору здорового глузду, неможливо взаємодіяти з кимось і при цьому не впливати.
Особистість терапевта розкривається неминуче: в інтер'єрі кабінету, стилі одягу, інтонації, інтерпретації чи мовчанні. Стани пацієнта впливають на стани терапевта, і навпаки. Внутрішні об'єкти пацієнта і терапевта взаємодіють між собою. Такі реакції досліджуються та проживаються. Реляційники розвінчують міф про ідеально проаналізованого психоаналітика. Пацієнти часто прагнуть пізнати суб'єктивність свого терапевта, це є необхідною умовою для розвитку їхньої власної агентності та незалежності.
🔸 Саморозкриття
Інструмент, який викликає багато заперечень і критики з боку традиційного підходу, адже перекреслює поняття "чистого листа". У реляційному аналізі для терапевта припустимо розкривати деяку особисту інформацію, почуття, ревері, міркування... Це використовується вибірково і має допомагати у розв'язанні терапевтичних тупиків та зміцненні автентичності стосунків. Є багато дискусій, пересторог та роздумів, як і коли доречно використовувати цей інструмент. Також реляційні аналітики визнають, що на рішення ділитися особистою інформацією впливають і потреби аналітика. Використання цього методу допомагає пацієнтам побачити людяність терапевта. Це поглиблює емоційний контакт та сприяє змінам.
🔸 Інтерсуб'єктивність
У реляційному підході описується взаємний вплив двох суб'єктивностей, які створюють унікальну третю сутність — "аналітичне третє". Реальність конструюється обома, терапевтом та пацієнтом. Інсайти є результатом спільної творчості діади, а не продуктом об'єктивного знання всезнаючого аналітика. Терапевт не може повністю поручитися за свої реакції та контрперенос, знати їхній сенс та істину — він має власні непізнані частини психіки. Тоді як він може знати абсолютну істину про пацієнта? У реляційному аналізі терапевт позбавляється ролі всезнаючого.
🔸 Дисоціація, множинні селф-стани та травма
У традиційному підході було прийнято більше фокусуватися на витісненні — захисті від небажаних переживань. У реляційному як центральний механізм захисту від травми розглядається дисоціація. Так чи інакше, кожен має дисоційовані частини чи селф-стани. "Я" не є унітарним, воно складається з множини різних частин. Їх неможливо об'єднати в одне ціле, проте можна знати про свої частини та мати здатність швидко перемикатися з однієї в іншу, не застрягаючи в жодній. Це описується як здатність “стояти у просторі між” (ними), що є одним із визначень психологічного здоров'я.
Робота з травмою також відрізняється від класичного підходу. Там аналітик залишався нейтральним, сприймаючи розповіді про травму символічно, не уточнюючи для себе: це фантазія, бажання чи реальна історія. Такий підхід викликав повторну травматизацію, адже травма — не у самій події, а у тому, що її неможливо опрацювати без визнання та допомоги іншого. У реляційному підході аналітик більш активний і визнає, свідчить травму, щоб вона могла бути опрацьована в інтерсуб'єктивному полі, у взаємодії між двома людьми.
🔸 Розігрування
Розігрування — це неминучі процеси, у яких беруть участь дисоційовані (позасвідомі) частини пацієнта та аналітика. Найбільше розігрування помітні у порушеннях рамки, створенні нетипових ситуацій. Але у реляційному підході на будь-що можна дивитися як на розігрування. Наприклад, коли терапевт добре виконує роль матері, це може бути униканням ролі батька; даючи генетичну інтерпретацію, аналітик може уникати обговорення актуальної ситуації у процесі терапії тощо. Якщо у традиційному підході розігрування намагаються звести до мінімуму і дивляться на них як на невдачу вербалізації, то у реляційному їх визнають корисними, адже вони дозволяють отримати доступ до дисоційованого матеріалу, який неможливо висловити. Розігрування є важливою частиною, а зазвичай і рушійною силою терапії.
🔸 Афективна регуляція, прив’язаність і тіло
Афективна регуляція є основою виживання. Вона розвивається через взаємодію між дитиною/пацієнтом та опікуном/терапевтом. Це дає змогу пацієнтові навчитися витримувати напругу та регулювати свої афекти у спільно створеному безпечному просторі. Теорія прив’язаності надає шаблон для розуміння того, як ранні моделі стосунків відтворюються у аналітичному процесі. Тіло розглядається як соціальний продукт і речник психічної правди, через який виражаються соматично закодовані спогади та емоції.
🔸 Раса, стать і сексуальність
Реляційний аналіз досліджує інтерсекційність — те, як раса, клас, стать та сексуальність перетинаються і впливають на особистий досвід людини. Це створює різні контексти життя, досвіду і сприйняття світу. Психоаналіз довгий час ігнорував ці питання, в той час як расові та сексуальні травми розігрувалися у переносі та потребували визнання з боку терапевта. Реляційний підхід враховує різноманітність контекстів, визнає та досліджує їхній вплив на аналітичні стосунки, а також на малі та великі групи.
Підбиваючи підсумок, можна сказати, що реляційний підхід більше відповідає сучасності, а також є більш людяним та відкритим до потреб та особистих проявів і пацієнта, і терапевта. Він дає право кожному залишатися собою, проявляти свою суб'єктність і при цьому взаємодіяти з іншими, торкаючись один одного різними гранями особистості.
А як на вашу думку, що є важливим у терапії? Які поняття можна вважати основоположними? 🧐
Якщо вам був корисний цей допис, поділіться з друзями та напишіть у коментарях, чи хотілося б читати більше про Реляційний аналіз 💞
