24/09/2026
ENG BELOW
Краще один раз побачити, ніж сто разів почути.
AGRIS3 на Хмельниччині став першим проєктом програми Livelihood «Відновлення засобів до існування», який Карітас України реалізує за підтримки канадських партнерів. Проєкт реалізує Карітас Хмельницький за фінансової підтримки Development and Peace – Caritas Canada.
Зараз, коли проєкт наближається до завершення, в Україну приїхав Міназ Керавала, менеджер із комунікацій Карітасу Канади. Разом із керівником програми Livelihood Карітасу України Василем Мікулою та координаторкою AGRIS3 Марією Омелянчук він два дні їздив Хмельниччиною, знайомився з родинами учасників проєкту, слухав їхні історії, фотографував і записував інтерв’ю.
На запитання, чи не страшно було їхати в Україну, де триває війна, Міназ відповів: якщо тут живуть люди, то чому він має боятися? Це його перший і, сподіваємося, не останній візит до нас.
За ці два дні вони побували у шести різних родинах. Усі вони були змушені залишити свої домівки та переїхати на Хмельниччину. Чотири з цих родин отримали від проєкту мінігранти, дві – бізнес-гранти.
Людмила з сином із Луганщини переїхала ще на початку тимчасової окупації у 2014 році. Будинок, у якому родину поселили, мало був схожий на житловий: стояв без вікон і дверей, а всередині гніздилися птахи. За роки родина посильно облаштувала його й зробила затишним.
Дідусь і бабуся з Чорнобаївки вимушено виїхали заради онуків. Сьогодні садять город, тримають поросят, роблять заготовки. Вирощеного вистачає і для власної родини, і щоб ділитися із сусідами та підтримувати волонтерські потреби.
Багатодітна родина з Миколаївщини завдяки підтримці AGRIS3 отримала добрива та кошти на препарат від колорадського жука. Виростили хороший урожай картоплі, частину передали маминій родині, частину продали, а за виручені гроші купили дітям одяг та канцелярію до 1 вересня.
Наступного дня Міназ зустрівся з двома родинами з Херсонщини, які до війни розвивали там тепличний бізнес. Вони втратили все і на новому місці мусили починати з нуля. Цього року вже зібрали і продали близько семи тонн огірків. Теплиця стала основним джерелом доходу: за зароблені гроші вони забезпечують дітей необхідним для життя, облаштовують своє житло, а частину огірків обмінюють на яйця та молоко.
Мабуть, саме це Міназ і хотів побачити на власні очі: буденне життя українців після втрат і вимушеного переїзду. Людей, яким потрібна підтримка, але які мають сили не сидіти склавши руки, а працювати й відновлювати господарства на нових місцях.
«Я хочу показати вас не як жертв, а як сильний народ, який, незважаючи ні на що, знову встає на ноги, активно працює і зрештою повноцінно живе».
Під час кожної зустрічі Міназ запитував, що учасники хотіли б передати канадцям. Найчастіше вони бажали, щоб людям у Канаді ніколи не довелося дізнатися, що таке війна.
А ще дякували за допомогу і за відчуття, що про них пам’ятають, що вони не залишилися самі.
Кілька родин сказали те, про що, напевно, ніколи б не подумали до війни: роки, коли вони будували хати, розвивали теплиці, багато працювали й не встигали зупинитися, виявилися найкращими роками їхнього життя.
ℹ️ Проєкт реалізується Карітас Хмельницький УГКЦ у партнерстві з Caritas Ukraine
за фінансової підтримки The Canadian Catholic Organization for Development and Peace
(Development and Peace - Caritas Canada ).
#АГРІС3
__________________________
Seeing is believing.
AGRIS3 was the first project of Caritas Ukraine’s Livelihoods Programme to be carried out with support from Canadian partners. The project is implemented by Caritas Khmelnytskyi with financial support from Development and Peace, Caritas Canada.
As the project neared its end, Minaz Keravala, Communications Manager at Caritas Canada, travelled to Ukraine for the first time. Together with Vasyl Mikula, Head of the Livelihoods Programme at Caritas Ukraine, and Maria Omelianchuk, the AGRIS3 Coordinator, he spent two days on the road across the region, visiting families who took part in the project, listening to their stories, taking photos and recording interviews.
Asked whether he was afraid to come to a country at war, Minaz had a simple answer: if people live here, why should he be afraid? It was his first visit, and we hope it won’t be his last.
Over two days, the team met six families. Each had been forced to leave home because of the war and start over in Khmelnytskyi region. Four received microgrants from the project, and two received business grants.
Liudmyla and her son came from Luhansk region in 2014, at the start of the temporary occupation. The house they were given to live in barely looked like a home: it had no windows or doors, and birds were nesting inside. Over the years, the family did what they could to make it a comfortable home of their own.
An elderly couple from Chornobaivka left their home for the sake of their grandchildren. Today, they grow vegetables, raise piglets and make preserves. There is enough for their own table, for their neighbours and for volunteers.
A large family from Mykolaiv region received fertiliser and funding for a treatment against the Colorado potato beetle. The harvest was good. They gave part of it to the mother’s relatives, sold the rest, and used the money to buy clothes and school supplies for the children before the new school year.
The next day, Minaz met two families from Kherson region who had run greenhouse businesses before the war. They lost everything and had to start from scratch. This year, they have already harvested and sold about seven tonnes of cucumbers. The greenhouse is now their main source of income. It covers the children’s needs and helps them improve their home, while some of the cucumbers are traded for eggs and milk.
This is probably what Minaz had come to see for himself: everyday life in Ukraine after loss and displacement. People who need support, but who do not sit and wait. They work and rebuild their livelihoods in a new place.
“I want to show you not as victims, but as strong people who, despite everything, are getting back on their feet, working hard and living full lives.”
At every meeting, Minaz asked what the families would like to say to people in Canada. Most often, the answer was the same: they hoped people in Canada would never have to know what war is like.
They also thanked Canadians for their support and for the feeling that they are remembered and not alone.
Several families told us something they would never have imagined before the war: the years spent building homes, developing their greenhouses, working hard and never stopping to rest were the best years of their lives.
