Твори Добропілля

18/06/2026

RePost. Голос крізь попіл

Я пам’ятаю холод. Не той, що приходить із зимовим вітром, а інший — липкий, нерухомий холод забуття. Десятиліттями я стояв заціпенілим велетнем посеред живого міста. Мої очі — старі вікна — були забиті важкими металевими щитами. Я не бачив сонця, не відчував зміни пір року. Всередині мене панувала суцільна ніч, де єдиними мешканцями були павутиння та пил, що повільно осідав на потрощену підлогу, як попіл минулого. Я відчував, як життя витекло з мене крізь тріщини у фундаменті. Я був просто мертвою коробкою, порожнім торговим складом, про який забув світ.

Колись тут було життя, люди, щастя, сміх. Я впевнено мріяв: усе повернеться. І сталося диво — життя подарувало мені нових господарів.
Я відчув це як легке тремтіння: до моїх заіржавілих дверей доторкнулися теплі людські руки. Команда активістів побачила під шаром бруду не руїну, а потенціал. Вони оголосили збір, і сталося неймовірне: звичайні мешканці міста, друзі, знайомі, сусіди почали вкладати в мене не просто гроші, а свою віру. Їх назвали «соціальними інвесторами». Кожен донат став цеглинкою в моєму новому хребті. Вони викупили мене у минулого і взяли відповідальність за моє майбутнє.

Пам’ятаю момент, коли мені «розплющили очі». Залізні щити з гуркотом впали, і в порожні очниці вставили нове скло. Сонячне світло хлинуло всередину, безжально оголивши моє занедбане тіло. Я соромився своєї наготи, своїх обшарпаних стін, але людей це не злякало. Почалися толоки. Сотні рук вигрібали сміття, вичищали кожен закуток. Я відчував, як легені вперше за багато років наповнюються чистим повітрям. Стіни ще були голими, але в мені вже оселився сміх. Молодь приносила плакати, клеїла їх прямо на мої «зморшки»-тріщини, замість диванів на підлогу ставили піддони, зносили стільці, старі меблі. Я радів цим рухам, цим змінам. Щодня приходили нові люди. Вони приносили розмови, дивилися фільми, грали у дивні ігри. Вночі місяць ще блукав порожніми залами, але його світло вже витісняв аромат свіжої кави та гарячих пиріжків.
Так народився Вільний Простір RePost.

Я став центром всесвіту. У моїх стінах тепер билися сотні сердець одночасно. Тренінги, театральні репетиції, де голоси акторів піднімалися до самої стелі, клуб настільних ігор, де азарт перемішувався з теплом спілкування. Я бачив, як діти малюють свої перші шедеври, як волонтери планують зміни для цілого міста. Я більше не був складом — я став домівкою. До мене все частіше приїжджали гості з різних міст: вони залишалися зі мною на декілька днів, я чув їхні розмови — про інші міста, про країни, про війну, яка тривала десь далеко від мого дому.
А потім настав лютий 2022-го.

Світ завмер. На мить у моїх залах знову оселилася холодна тиша, але лише на мить. Мої люди не здалися. Тепер я став фортецею. Замість мольбертів з’явилися рами для маскувальних сіток. Мої кімнати стали прихистком для тих, хто їхав крізь місто і залишався на ніч. Це були волонтери, військові, цивільні, жінки та чоловіки. В моїх стінах лунала мова, яка зігрівала моє серце, — українська. Вдень ми видавали гуманітарну допомогу, а вночі я обіймав своїми стінами втомлених волонтерів. Під виття сирен у мені продовжували творити: бісер, вишивка, йога, розмови з психологами. Ми вчилися жити всупереч темряві.

Фронт наближався. Моя команда з болем у серці виїжджала в евакуацію. Я залишався. Я стояв міцно, тримаючи оборону самотністю, чекаючи на звук ключа у замку. Я обіцяв чекати.
Осінь 2025 року. Удар був раптовим і нищівним. Метал, бетон, меблі, кухня, де колись пахло кавою — все перетворилося на вогонь і попіл. Ворожа атака розірвала моє тіло на шматки. Здавалося б, це кінець.
Але вони помилилися. RePost не помер. Можна зруйнувати цеглу, але неможливо вбити ідею. Я надто вільний, щоб зникнути під завалами.

Сьогодні я звертаюся до вас, мої соціальні інвестори, мої друзі. Ви подарували мені найщасливіші п’ять років життя. І хоча зараз у мене немає фундаменту, я продовжую жити. Я проріс зернятком у кожному з вас. Я живу в спогадах дитини, яка знайшла тут друзів; у навичках майстра, що провів тут перший урок; у вдячності переселенців, яких я зігрівав та пригощав кавою.
Ви тримаєте мене на своїх плечах. Я більше не будівля — я спільнота. Я — це ви.
Ми вистоїмо, бо ми разом. Я люблю вас. Бережіть себе.

Довідка

Вільний простір RePost був створений у 2020 році спільнотою однодумців за адресою: м. Добропілля, вул. Олександра Лі, 41. Приміщення площею 98 кв. м було придбано за рахунок пожертв 78 людей. Всього зібрано 283 000 гривень. Приміщення взято на баланс громадської організації «Твори Добропілля».
За п’ять років Простір відвідали близько 6000 людей, реалізовано 27 проєктів, більшість яких була спрямована на гуманітарну та психологічну підтримку.
4 листопада 2025 року у будинок, де знаходився Вільний простір RePost, влучив КАБ.
15 грудня 2025 року комісія з обстеження об’єктів, пошкоджених внаслідок збройної агресії російської федерації, визнала будинок зруйнованим.

14/06/2026

Зібрали вже 7 025 з 50 000 грн.

Нагадаємо, що кошти збираємо на проєкт «Місто в кожному з нас».
В межах реалізації цього проєкту команда записує та зберігає живі історії людей, пов'язаних з Добропіллям.

Дякуємо всім, хто вже долучився. Кожна гривня важлива, а маленьких донатів не буває❤️

Підтримати можна за посиланням

Необхідна сума 50 000 грн 🤝 Підтримай проєкт❗️

08/06/2026

Ви можете стати тими, хто рятує Добропілля

Поки ворожі обстріли намагаються стерти місто з мапи, поки наші Сили оборони захищають його фізично, ми з вами можемо врятувати його душу та пам'ять.

Наша команда розпочала проєкт «Місто в кожному з нас». Ми хочемо зібрати живі історії людей, щоб показати Добропілля через людські долі. А в ідеалі плануємо видати книгу, яка збереже ці спогади назавжди. Перша історія вже опублікована, ще кілька в роботі.

Як ви можете долучитися? Є три прості шляхи:

1️⃣ ПОДІЛИТИСЯ СВОЄЮ ІСТОРІЄЮ
Якщо ви жили в Добропіллі, гостили там чи якось дотичні до міста, розкажіть про це. Ми шукаємо спогади про ваші улюблені місця та емоції. Це може бути кафе, де ви щосуботи пили каву; роллердром за Будинком культури, де відпочивали з друзями; улюблена лавочка на алеї біля виконкому, де так добре було дивитися на троянди; або просто щоденна дорога до роботи, на якій ви спостерігали, як зеленіють дерева та міняються пори року.

Усі історії публікуються анонімно.

🔹 Варіант А: Напишіть свою історію та надішліть нам у приватні повідомлення (дірект).
🔹 Варіант Б: Просто напишіть нам у приватні повідомлення: «Маю історію, хочу розповісти». Представник нашої команди зв'яжеться з вами, вислухає та сам оформить усе в красивий текст.

2️⃣ ПІДТРИМАТИ НАШ ЗБІР
Щоб цей «щоденник міста» став реальністю і проєкт міг розвиватися, команді потрібна ваша підтримка. Ви можете зробити разовий донат або підписатися на щомісячний внесок для нашої організації, щоб ми могли працювати далі.

3️⃣ СТАТИ НАШИМ ГОЛОСОМ
Якщо ви зараз не маєте історії чи можливості задонатити, просто поділіться цим постом на своїй сторінці. Перешліть його знайомим добропільчанам або людям, яким небайдуже збереження ідентичності українських міст.

Місто живе, поки ми пам'ятаємо!

👇 Посилання на платформу, де можна почитати перші історії, а також посилання на наш збір чекають на вас у першому коментарі під цим дописом!

30/05/2026

З яким місцем у Добропіллі у вас пов'язані найяскравіші спогади?

Фото: архів Добропілля онлайн

23/05/2026

Мрії, які збуваються невчасно

Я завжди мріяла жити біля води. Не можу сказати, чому це було так важливо. Можливо через те, що за гороскопом я Рак і водяна стихія призначена мені від народження. Не було конкретного міста, конкретних умов. Море, річка, озеро, океан. Просто біля води. Ну, так, щоб метрів 100-200 і ти вже біля неї.

Але в моєму місті не було такої води. Місто, в якому повітря – хоч влітку, хоч взимку – розряджене пилом, сухістю та вітром.

В моєму місті завжди вітер, бо воно розташоване на Донецькому кряжі: степи, терикони, балки. І дороги. Пил в’їдається в шкіру, ніс, вуха.

Я мріяла носити біле взуття. Але в моєму місті через годину прогулянки воно перетворюється на сіре. І як би ти його не прав, якими б засобами не мив – воно ніколи не поверталося до стану білого.

Мрії збуваються, і не важливо, які обставини переселяють тебе до води. Бо в цих думках, мріях не був вказаний спосіб переселення.

Тепер я живу біля води, моє тимчасове житло знаходиться в 100 метрах від шикарного озера та 200 метрів від берегу Дніпра.
Я можу ходити, гуляти, плавати, відпочивати. Але я сиджу в будинку і гортаю сторінки чатів, де викладають фото мого міста.

Це перша історія про Добропілля. Повна версія за посиланням
https://arkush.net/book/44889

19/05/2026

Добропілля руйнується кожного дня. Але добропільчани пам'ятають його живим.

Ми збираємо ці спогади та історії людей, пов'язані з містом.

Якщо вам є, що розповісти, пишіть нам!

06/05/2026

П’ять днів, десять жінок і море.

Добропільські активістки та волонтерки зібралися в Одесі для відновлення, яке так довго відкладали.

Провели жіноче коло. Місце, компанія та активності дозволили відчути підтримку та наповнитися хорошою енергією.

Протягом цих днів працювали з нейрографікою та малювали мандали, досліджували себе через трансформаційні ігри та МАК-карти, піклувалися про тіло: масаж і дихальні практики на березі моря. Плели браслети та багато розмовляли про те, що відбувається у нашому житті.

Письменниця Марина Кучеренко зачитувала власні твори, а ще говорили про підтримку молодих авторів, які хочуть фіксувати події війни і зберігати пам’ять про цей час.

Ще до повернення вирішили, що хочемо створити жіночу спільноту, відкриту для колегі подруг, щоб зустрічатися регулярно.

Відновлення дає сили і ми продовжуємо робити корисні справи.

06/05/2026

Річний звіт ГО "Твори Добропілля"

23/04/2026

Олександр Денисенко прожив у Добропіллі не все своє життя, але став для цього міста справді своїм.
Він створив реабілітаційний центр, через який пройшли десятки людей. Тих, кого суспільство давно списало, кому більше нікуди було йти. Він вірив у громаду та вкладав у неї, іноді буквально, як інвестор у проєкти, які вважав важливими. Таких людей у будь-якому місті одиниці.

Та сам він прийшов до цього довгим і важким шляхом.

Понад десять років Саша мав залежність від наркотиків, не мав стабільної роботи й житла. Такий спосіб життя серйозно підірвав здоров’я і зрештою підштовхнув до змін. Він кілька разів намагався пройти реабілітацію, але саме в Добропіллі довів її до кінця. Після цього навчався у біблійній школі та почав проповідувати серед людей, яким теж була потрібна надія.

В Добропіллі Саша зустрів Наталю, свою майбутню дружину. Разом вони виховували двох дітей і разом проходили всі труднощі, які випадали на їхню долю.

Ідея створити власний реабілітаційний центр з’явилася не одразу, але з часом стала справою життя. Починали з мінімальних умов і перших підопічних. Згодом людей ставало більше. Тоді Саша звернувся до міської адміністрації, завдяки чому центр отримав інше приміщення. Деякий час він поєднував цю справу з роботою, але зрештою зробив вибір на користь центру і був поруч із підопічними щодня. Навчав їх працювати руками, всьому, що сам умів. А ще вчив розпоряджатися грошима. Зароблене зберігали у сейфі, покупки робили разом, щоб вчитися рахувати, планувати й відкладати.

Головний принцип, який Саша закладав у роботу центру – двері завжди відчинені, ніхто нікого не тримає силою. Людина сама вирішує залишитися, піти чи повернутися. І він приймав завжди. Не ставлячи хрест після невдач і не рахуючи спроб.

Саша також брав активну участь у громадському житті міста. Співпрацював з благодійним фондом «Світанок», допомагав ВІЛ-позитивним людям та їхнім близьким знаходити підтримку і лікування, приходив у школи розповідати про власний досвід. Взаємодіяв з міською адміністрацією, іншими громадськими організаціями, входив до громадської ради, був інвестором Вільного простору «РеПост».
Хоча народився в Українську, вважав себе добропільчанином та щиро вірив у силу громади.

Була в Саші мрія, яку він дуже хотів реалізувати. Жінкам, які виходять із колонії, непросто знайти себе та почати з нуля. Саша планував створити для них швейний цех, де вони могли б навчитися шити і стати самостійними. Шукав можливості, партнерів, підтримку. Але не встиг.

Він не полишав і думок про власне приміщення для центру. Знайшов варіант, домовився про угоду, вона мала відбутися 26 лютого 2022 року. Заради цього Олександр продав власну машину. Але 24 лютого почалася повномасштабна війна і угода не відбулася. Згодом довелося евакуювати реабілітаційний центр до Павлограду.
Вже знаючи про важку хворобу, Саша відкладав лікування, поки не перевезе всіх у безпечне місце і не налагодить там побут. Здавалося, він відчував, що часу обмаль, і намагався встигнути якомога більше. Телефонували серед ночі, він вставав і їхав, не відмовляв нікому.

У грудні 2024 року Олександра Денисенка не стало.

Ті, хто знав Сашу, говорять про одне й те саме. Що в нього було велике, відкрите серце. Що він любив і приймав всіх такими, які вони є. Що він об’єднував навколо себе абсолютно різних особистостей: підопічних, колег, активістів, друзів. Вони досі спілкуються, досі підтримують одне одного. Реабілітаційний центр, який він створив, продовжує працювати. Його справа продовжується. І пам’ять про нього живе не в словах, а в людях, яких він колись зігрів своїм серцем.

----
Цим дописом ми завершуємо серію публікацій про людей, які пройшли через залежність і знайшли в собі сили жити інакше. Починали її з розповідей про живих, закінчуємо пам’яттю про людину, яка врятувала багатьох.

----
Публікується в межах проєкту, підтриманого Схемою малих грантів Фонду BEARR

16/04/2026

Дмитру 14 років. Він курить «траву» в компанії друзів. Не бачить в цьому проблеми, бо це модно і багато хто так робить.

Йому 16 і він вживає різні таблетки.

У 18 вже переходить на важкі наркотики.

А в 25 усвідомлює, що не може зупинитись.

За час своєї залежності Дмитро пробував багато де працювати, але втриматись не вийшло ніде. Жив з батьками і постійно, як сам каже, тягнув з них гроші. Аж поки не прийшло розуміння ситуації, в якій опинився.

«У 20 думав, зараз ще трохи погуляю й зупинюся. В 25 зрозумів, що залежність серйозна, що я нікому не потрібний і нічого вже не буде нормально».

Приблизно тоді до нього прийшли знайомі хлопці, які самі пройшли шлях подолання залежності. Вони розповіли про те, що вихід є. І запропонували Дмитру долучитися до них. Він погодився без особливих очікувань:

«Я не думав, що моє життя зміниться. Думав, хоча б перекумарюся у них там, а потім подивимось».

Дмитро поїхав з хлопцями на християнську конференцію до Києва на місяць. І вийшло так, що більше не повернувся до старого життя.

Після цього він почав допомагати іншим.
Згодом його близький друг Олександр Денисенко відкрив реабілітаційний центр у Добропіллі. Дмитро завжди був поруч, підтримував його і допомагав, коли це було потрібно. Не було ані грошей, ані приміщення. Шукали хоч якийсь занедбаний будинок. А коли знайшли, ще більше повірили в успіх свого починання, бо власниця здала його безоплатно, на добру справу.

Першим підопічним нового центру став безхатько, якого знайшли в каналізаційному люку: хтось закинув туди ковдру і підпалив, він отримав опіки. Хлопці забрали його, відмили, обробляли рани та лікували. Пізніше той чоловік пішов і повернувся до колишнього життя. Дмитро до цього ставиться спокійно, каже:

«Ми допомагаємо всім, незалежно від того, як складеться далі їхня доля. Вибір завжди за людиною».

Поступово підопічних ставало більше. Коли будинок став замаленьким, Олександр пішов до мера міста та попросив надати приміщення для центру. В новому просторі робили все своїми руками та за власний кошт.

Дмитро окремо наголошує: «Ми ніколи не розглядали це як заробіток. Завжди волонтерська робота. Є центри, де людей беруть, вони йдуть працювати, і на цьому заробляються гроші. У нас це завжди робилося просто як допомога людям».

Коли Олександр Денисенко пішов з життя, Дмитро продовжив його справу та став пастором. Приходить, зокрема, до хлопців вечорами, проводить семінари та служіння.

У його житті з’явилася Валерія. Вона знала його історію і вірила в те, що до минулого він не повернеться. Пара одружилася у 2015 році та виховує двох дітей.

На питання про те, що він втратив назавжди через залежність, Дмитро відповідає без вагань:
«Час. Це найдорожче, що є, і його назад не повернеш. 10 років найкращого молодого часу просто згоріли».

Саме тому він і говорить про це вголос. Щоб ті, хто зараз у такій самій ситуації, знали, що ставити на собі хрест не треба. Вихід є, і чужий досвід – найкращий тому доказ.

----
Публікується в межах проєкту, підтриманого Схемою малих грантів Фонду BEARR