18/06/2026
RePost. Голос крізь попіл
Я пам’ятаю холод. Не той, що приходить із зимовим вітром, а інший — липкий, нерухомий холод забуття. Десятиліттями я стояв заціпенілим велетнем посеред живого міста. Мої очі — старі вікна — були забиті важкими металевими щитами. Я не бачив сонця, не відчував зміни пір року. Всередині мене панувала суцільна ніч, де єдиними мешканцями були павутиння та пил, що повільно осідав на потрощену підлогу, як попіл минулого. Я відчував, як життя витекло з мене крізь тріщини у фундаменті. Я був просто мертвою коробкою, порожнім торговим складом, про який забув світ.
Колись тут було життя, люди, щастя, сміх. Я впевнено мріяв: усе повернеться. І сталося диво — життя подарувало мені нових господарів.
Я відчув це як легке тремтіння: до моїх заіржавілих дверей доторкнулися теплі людські руки. Команда активістів побачила під шаром бруду не руїну, а потенціал. Вони оголосили збір, і сталося неймовірне: звичайні мешканці міста, друзі, знайомі, сусіди почали вкладати в мене не просто гроші, а свою віру. Їх назвали «соціальними інвесторами». Кожен донат став цеглинкою в моєму новому хребті. Вони викупили мене у минулого і взяли відповідальність за моє майбутнє.
Пам’ятаю момент, коли мені «розплющили очі». Залізні щити з гуркотом впали, і в порожні очниці вставили нове скло. Сонячне світло хлинуло всередину, безжально оголивши моє занедбане тіло. Я соромився своєї наготи, своїх обшарпаних стін, але людей це не злякало. Почалися толоки. Сотні рук вигрібали сміття, вичищали кожен закуток. Я відчував, як легені вперше за багато років наповнюються чистим повітрям. Стіни ще були голими, але в мені вже оселився сміх. Молодь приносила плакати, клеїла їх прямо на мої «зморшки»-тріщини, замість диванів на підлогу ставили піддони, зносили стільці, старі меблі. Я радів цим рухам, цим змінам. Щодня приходили нові люди. Вони приносили розмови, дивилися фільми, грали у дивні ігри. Вночі місяць ще блукав порожніми залами, але його світло вже витісняв аромат свіжої кави та гарячих пиріжків.
Так народився Вільний Простір RePost.
Я став центром всесвіту. У моїх стінах тепер билися сотні сердець одночасно. Тренінги, театральні репетиції, де голоси акторів піднімалися до самої стелі, клуб настільних ігор, де азарт перемішувався з теплом спілкування. Я бачив, як діти малюють свої перші шедеври, як волонтери планують зміни для цілого міста. Я більше не був складом — я став домівкою. До мене все частіше приїжджали гості з різних міст: вони залишалися зі мною на декілька днів, я чув їхні розмови — про інші міста, про країни, про війну, яка тривала десь далеко від мого дому.
А потім настав лютий 2022-го.
Світ завмер. На мить у моїх залах знову оселилася холодна тиша, але лише на мить. Мої люди не здалися. Тепер я став фортецею. Замість мольбертів з’явилися рами для маскувальних сіток. Мої кімнати стали прихистком для тих, хто їхав крізь місто і залишався на ніч. Це були волонтери, військові, цивільні, жінки та чоловіки. В моїх стінах лунала мова, яка зігрівала моє серце, — українська. Вдень ми видавали гуманітарну допомогу, а вночі я обіймав своїми стінами втомлених волонтерів. Під виття сирен у мені продовжували творити: бісер, вишивка, йога, розмови з психологами. Ми вчилися жити всупереч темряві.
Фронт наближався. Моя команда з болем у серці виїжджала в евакуацію. Я залишався. Я стояв міцно, тримаючи оборону самотністю, чекаючи на звук ключа у замку. Я обіцяв чекати.
Осінь 2025 року. Удар був раптовим і нищівним. Метал, бетон, меблі, кухня, де колись пахло кавою — все перетворилося на вогонь і попіл. Ворожа атака розірвала моє тіло на шматки. Здавалося б, це кінець.
Але вони помилилися. RePost не помер. Можна зруйнувати цеглу, але неможливо вбити ідею. Я надто вільний, щоб зникнути під завалами.
Сьогодні я звертаюся до вас, мої соціальні інвестори, мої друзі. Ви подарували мені найщасливіші п’ять років життя. І хоча зараз у мене немає фундаменту, я продовжую жити. Я проріс зернятком у кожному з вас. Я живу в спогадах дитини, яка знайшла тут друзів; у навичках майстра, що провів тут перший урок; у вдячності переселенців, яких я зігрівав та пригощав кавою.
Ви тримаєте мене на своїх плечах. Я більше не будівля — я спільнота. Я — це ви.
Ми вистоїмо, бо ми разом. Я люблю вас. Бережіть себе.
Довідка
Вільний простір RePost був створений у 2020 році спільнотою однодумців за адресою: м. Добропілля, вул. Олександра Лі, 41. Приміщення площею 98 кв. м було придбано за рахунок пожертв 78 людей. Всього зібрано 283 000 гривень. Приміщення взято на баланс громадської організації «Твори Добропілля».
За п’ять років Простір відвідали близько 6000 людей, реалізовано 27 проєктів, більшість яких була спрямована на гуманітарну та психологічну підтримку.
4 листопада 2025 року у будинок, де знаходився Вільний простір RePost, влучив КАБ.
15 грудня 2025 року комісія з обстеження об’єктів, пошкоджених внаслідок збройної агресії російської федерації, визнала будинок зруйнованим.
