14/09/2026
Коли у життя приходить велика втрата, світ ніби розділяється на дві частини.
Для когось продовжуються робота, зустрічі, покупки, плани на вихідні, звичайні щоденні турботи. А для людини, яка втратила найдорожчого, життя вже ніколи не буде таким, як раніше.
І часом до болю самої втрати додається ще один- нерозуміння з боку людей навколо.
Чому друзі раптом починають рідше телефонувати? Чому знайомі уникають розмов про загиблу людину? Чому замість простого «я поруч» звучить: «треба триматися», «час лікує», «треба жити далі»?
Не завжди за цим стоїть байдужість.
Часто чужий біль просто лякає. Він нагадує нам про те, про що не хочеться думати: це може статися з кожним. Ми можемо втратити того, кого любимо. А ще ми розуміємо, що не можемо нічого виправити.
І тоді людина не знає, що сказати. Відходить. Змінює тему. Намагається якомога швидше «підбадьорити».
Але тому, хто переживає втрату, від цього може стати ще самотніше.
У проєкті «Зцілення ран війни» ми працюємо з мамами полеглих Захисників і Захисниць України. І для нас важливо говорити не лише про психологічну підтримку самих мам.
Нам важливо говорити і з суспільством.
Бо війна триває не лише на фронті. Її наслідки щодня залишаються у наших містах, будинках і родинах.
Свобода, яку ми зараз виборюємо, має дуже високу ціну. І для когось ця ціна має ім’я сина чи доньки.
Ми маємо пам’ятати про це не тільки під час хвилини мовчання.
Розуміння ціни нашої свободи- це також уміння не відвертатися від болю тих, хто заплатив за неї найдорожчим. Не уникати мам загиблих, бо не знаємо, що сказати. Не боятися згадувати їхніх дітей. Не чекати, що через певний час людина «повернеться до нормального життя».
Людина, яка переживає втрату, не зобов’язана бути зручною для оточення. Не повинна приховувати сльози, щоб іншим не було ніяково. Не має вдавати, що їй уже легше. І має повне право берегти себе від спілкування та порад, які ранять.
Іноді найкраще, що ми можемо зробити,- не шукати правильних слів. А просто залишитися поруч.
Саме тому важливими є й групи підтримки.
Бо поруч є жінки, які теж знають, що таке велика втрата.
Зрозуміти чужий біль, не маючи власного досвіду такої втрати, неможливо.
Але ми можемо навчитися його не боятися. Не знецінювати. Не відвертатися. І бути поруч.
Це теж наша пам’ять.
Це теж наша вдячність.
І це теж розуміння ціни нашої свободи.
Публікацію створено БО «БФ «Карітас Черкаси» за підтримки Фонду «Аскольд і Дір», що адмініструється ІСАР Єднання в межах проєкту «Сильне громадянське суспільство України – рушій реформ і демократії» за фінансування Norad та Sida - Styrelsen för Internationellt Utvecklingssamarbete
Зміст публікації є відповідальністю БО «БФ «Карітас Черкаси» та не є відображенням поглядів урядів Норвегії, Швеції або ІСАР Єднання.