Національний заповідник "Батьківщина Тараса Шевченка"

05/08/2026

2 серпня – день пам’яті українського вченого-літературознавця, академіка та заслуженого діяча науки, Олександра Білецького. Він був творчим наставником цілої плеяди письменників та культурних діячів XX століття в Україні, а його численні наукові праці та статті про давню й сучасну літературу, біографічні нариси з творчості видатних українських письменників посідають вагоме місце в галузі гуманітарних наук нашої країни.

Народився Олександр 2 листопада 1884 року в Казані, у родині агронома Івана Білецького.Коли батьки переїхали на Харківщину, він навчався у гімназії, закінчивши її у 1902 році. Протягом років навчання і пізніше захоплювався стародавньою історією та мовами, античною і сучасною літературою, що і визначило його життєвий творчий шлях. У 1902-1907 роках він був студентом історико-філологічного факультету Харківського університету, закінчивши педагогічну освіту в аспірантурі. Вчителював у місцевих школах та в реальному училищі. У 1909-1912 роках в Петербурзі готувався до складання магістерських іспитів (у 1918 р. захистив магістерську дисертацію «Епізод з історії російського романтизму»).

Від 1912 року О.Білецький – приват-доцент Харківського університету на кафедрі російської мови та літератури. Також працював викладачем літератури у Київському університеті та інших навчальних закладах. Протягом 1916-1918років був учасником правління Харківської громадської бібліотеки. І з 1926 року митець співпрацював із Інститутом літератури імені Тараса Шевченка АН УРСР. У 1937 році за ряд наукових досліджень письменник був удостоєний ступеня доктора філологічних наук, а далі, у 1939 р. – академік АН УРСР; в повоєнний час, з1950-х рр. – дійсний член АН СРСР.

У 1939-1941 рр. і надалі Олександр Іванович працював на посаді директора Інституту літератури імені Т.Шевченка, очолював комітет українських славістів. У 1946-1948 роках письменник – віце-президент АН УРСР за пропозицією Павла Тичини. Був головою редколегії колективного видання науковців Інституту літератури та головним редактором журналу «Слово і час» у 1957-1961 рр. На протязі своєї наукової та літературно-мистецької діяльності Олександр Іванович був співавтором та укладачем підручників для середніх та вищих учбових закладів. Працюючи в журналістиці, у 1920-1930 роках друкував свої оглядові статті на сторінках альманахів та журналів «Шляхи мистецтва», «Книга», «Плуг», «Гарт». Його статті: «Двадцять років нової української лірики», «Про прозу взагалі та про нашу прозу 1925р.», «Українська драматургія післяжовтневої доби». Його друзями були В.Сосюра, П.Тичина, інші письменники та діячі культури України.

Про видатних класиків української літератури XIX ст. писав О.Білецький – творчість яких мала величезний вплив на національну свідомість українців: І.Котляревського, Г. Квітки-Основ’яненка, Лесю Українку, Б.Грінченка, І.Франка, І.Нечуя-Левицького тощо. Зокрема, «Шевченко і світова література» (1939), і «Світове значення творчості Т.Шевченка (1951»; «Світове значення творчості І.Франка (1956), «Українська література серед інших літератур світу (1958).

Велику увагу О.Білецький приділяв і театру: очолював історико-театральний відділ при Міністерстві народної освіти; викладав у Харківському театральному інституті, ставши організатором першого українського дитячого театру; як драматург, написав ряд дитячих п’єс.

Помер 2 серпня 1961року в Києві. Вшановуючи пам’ять великого митця, у 1986р. іменем Олександра Білецького названо Республіканську премію в галузі літературно-художньої творчості . Національна спілка письменників України заснувала літературну премію імені О.Білецького.

05/08/2026

35 цимбалістів на Говерлі встановили національний рекорд України

4 серпня на вершині Говерли 35 цимбалістів із різних регіонів України одночасно виконали Державний Гімн України та гуцульський «Аркан», встановивши національний рекорд. Учасники самостійно підняли свої інструменти на найвищу вершину країни.

Метою мистецької акції стало популяризувати українську музичну спадщину, гуцульську культуру та цимбальське мистецтво, а також вшанувати пам'ять музикантів, які відійшли у вічність, і захисників України. На вершину також винесли «Цимбали пам'яті» — символ шани загиблим митцям і воїнам.

Учасниками рекорду стали цимбалісти різного віку — від 10 до 59 років, які приїхали з різних областей України. Ініціатором заходу виступив керівник Карпатського мистецького фонду Ігор Іванків.

05/08/2026

Щира вдячність тим, хто творить і підтримує українську науку!
Національний заповідник «Батьківщина Тараса Шевченка» висловлює щиру подяку видавництвам «Критика» та «Основи», а також українському літературознавцю, шевченкознавцю Олександру Бороню за цінний подарунок — добірку наукових видань, які поповнили бібліотеку основного фонду Заповідника.
Видавництва «Критика» та «Основи» вже багато років є одними з найавторитетніших осередків українського наукового книговидання. Їхні видання вирізняються високим академічним рівнем, ретельною підготовкою та незмінно залишаються важливим джерелом для дослідників історії, культури, літератури й суспільних наук. Саме такі книги формують сучасний інтелектуальний простір України та сприяють розвитку гуманітарної науки.
Олександр Боронь своєю багаторічною науковою працею зробив вагомий внесок у розвиток українського літературознавства та шевченкознавства. Його дослідження, упорядницька й видавнича діяльність є добре знаними в науковому середовищі, а підтримка бібліотек і наукових установ є свідченням щирого розуміння цінності книжки як основи наукового поступу.
Подаровані видання — це не просто поповнення бібліотечного фонду. Це інвестиція в майбутні дослідження, нові відкриття та збереження української історико-культурної спадщини. Багато з цих книг належать до дороговартісних спеціалізованих видань, тому їхня поява в бібліотеці Заповідника має особливе значення й відкриває нові можливості для науковців.
Щиро дякуємо за щедрість, довіру та підтримку нашої наукової діяльності. Бажаємо видавництвам «Критика» та «Основи» нових успішних книжкових проєктів, а Олександру Бороню — міцного здоров'я, творчого натхнення, плідної праці та нових наукових звершень. Хай ваш внесок у розвиток української науки й культури знаходить гідне продовження в нових поколіннях дослідників і читачів.

03/08/2026

Шевченків край продовжує єднати українців. Минулих вихідних Національний заповідник «Батьківщина Тараса Шевченка» мав честь приймати гостей — відому українську телеведучу, журналістку, нутриціологиню та громадську діячку Наталію Дубовик, а також почесну працівницю культури України, заслужену артистку української естради Тетяну Резніченко.
Обох цих жінок об'єднує не лише любов до України, а й непроста життєва доля. Вони родом із Донеччини, яку були змушені залишити через повномасштабне російське вторгнення. Попри втрату рідного дому, вони не втратили головного — любові до своєї країни, віри в Перемогу та бажання працювати задля її майбутнього.
Наталія Дубовик добре відома українським глядачам завдяки багаторічній роботі на телебаченні. Її професійний шлях пов'язаний із провідними медіа країни. Вона була причетна до створення одного з найвідоміших соціальних телевізійних проєктів України — «Стосується кожного» на телеканалі Інтер, працювала над ранковими ефірами, очолювала редакцію новин телеканалу «Київ», а нині як дипломована нутриціологиня допомагає українцям дбати про здоров'я та якість життя.
Особливо символічно, що Наталія є нашою землячкою. Її родинне коріння — з Городищини. Хоча значну частину життя вона прожила на Донеччині, саме Черкащину вважає своєю малою батьківщиною. Саме бабуся прищепила їй любов до української мови, народних звичаїв, традицій, української пісні та рідної кухні. Ці родинні цінності вона зберігає й сьогодні.
Тетяна Резніченко — почесна працівниця культури України, заслужена артистка української естради, постійна учасниця всеукраїнських і міжнародних фестивалів, творчих конкурсів, благодійних концертів та культурно-мистецьких заходів. Нині вона проживає в селі Селище на Черкащині та успішно продовжує творчу діяльність як сольна виконавиця. Її щире й проникливе виконання українських пісень знаходить відгук у серцях слухачів, а кожен виступ є свідченням любові до рідної культури, незламності українського духу та сили української пісні.
Під час знайомства з малою батьківщиною Тараса Шевченка гості відвідали історичні місця, пов'язані з дитячими роками Великого Кобзаря. Вони доторкнулися до джерел української духовності, відчули особливу атмосферу місця, де формувався геній Тараса Шевченка, та знайшли нове натхнення для своєї професійної й творчої діяльності.
Щиро дякуємо Наталії Дубовик і Тетяні Резніченко за візит, відкритість, щире спілкування та любов до України.
Особливу вдячність висловлюємо Катерині Войтех — блогерці, співачці, громадській діячці та волонтерці, яка після початку повномасштабної війни знайшла прихисток на Черкащині. Саме завдяки її ініціативності, любові до Шевченкового краю та бажанню ділитися його історією дедалі більше гостей із різних куточків України відкривають для себе Національний заповідник «Батьківщина Тараса Шевченка».
Хай Шевченків край і надалі буде місцем зустрічей, натхнення та духовної сили, а коло його друзів і однодумців невпинно зростає. Адже саме так — через щире спілкування, спільні цінності та любов до рідної землі — народжується жива пам'ять, міцніє українська ідентичність і зберігається духовна спадщина Тараса Шевченка для майбутніх поколінь.
Катерина Войтех Тетяна Резніченко

01/08/2026

Свято Маковія чи Маккавеїв?

Більшість з нас знають, що сьогоднішнє свято присвячене святим мученикам Маккавеям, але хто вони такі? У цей день згадують не лише сімох братів Маккавеїв(Авіма, Антоніна, Гурія, Єлеазара, Євсевона, Аліма та Маркела), а також їхню матір Соломонію та їхнього учителя Єлеазара, які жили в II столітті до Різдва Христового за часів безбожного сирійського царя Антіоха Епіфана (175-164 рр. до н. е.).

Антіох послав до Єрусалима генерала Аполонія і двадцять дві тисячі воїнів із завданням повбивати всіх євреїв, а на їхнє місце поселити чужинців. Безліч єрусалимців загинуло, близько десяти тисяч потрапили в полон, місто зруйнували. Багато євреїв під тиском відступило тоді від своєї віри.

Єлеазар був старозавітним священиком, який мав великий авторитет серед вірян. Гонителі юдеїв вважали, що якщо їм вдасться зламати Єлеазара, то за його прикладом підуть усі інші євреї, та ні їхні гроші, ні погрози не допомогли. Тоді дев'яностолітнього старця немилосердно били, аж доки він не помер з молитвою на вустах. Його учні – брати Маккавеї та їхня матір також відмовилися приносити жертву язичницьким богам. За свою тверду та непохитну віру сини були віддані жахливим катуванням на очах матері і загинули. Після смерті всіх дітей Соломонія, стоячи над їх тілами, здійняла руки з вдячною молитвою Богові й померла.

Подвиг Святих семи братів Маккавеїв надихнув Юду Маккавея, і він підняв повстання і з Божою допомогою здобув перемогу, очистивши Єрусалимський храм від ідолів. Про ці події розповідається в 2-й Книзі Макавеїв, що входить до складу Біблії.

Зараз цього дня (віднедавна 1 серпня) християни ідуть до церкви, щоб вшанувати пам’ять цих людей. Відповідно до народних традицій, освячують букети з польових квітів, чорнобривців та головок маку, воду та мед нового врожаю(ще одна назва свята – Медовий Спас). Освячений букет засушували й ставили за ікони (образи), де він служив оберегом для дому протягом усього року. Вважалося, що мак із букету володів особливими захисними властивостями: насіннячком обсипали обійстя для захисту від злих сил та символічно висівали на городі з тією ж метою.

За святковим столом обов’язково повинна бути страва, яка готується лише цього дня – шулики(ламанці) з маком. Це прісні коржі, які подрібнювали й щедро заливали «маковим молоком» (розтертим маком, розведеним водою та з медом). Цього дня починається двотижневий Успінський піст.

А яких традицій ви дотримуєтеся на Маковія?

Джерело:
https://dyvensvit.org/top/sviato-ne-maku-medu-i-kvitiv-a-sviatykh-muchenykiv-makkaveyiv

25/07/2026

17-18 липня 2026 року урочисто відзначив своє 50-річчя Національний музей народної архітектури та побуту України у Пирогові, що розташований на південній околиці Києва. Це – найбільший у Європі музей просто неба, архітектурно-ландшафтний комплекс, який містить понад 300 унікальних пам’яток народного будівництва з усіх історико-етнографічних регіонів України минулих століть.

В рамках відзначення ювілею на території НМНАПУ виступали художні аматорські колективи з народними піснями, проводили свято жнив і випікали хліб – символ життя і достатку українців. Також відбулася Міжнародна науково-практична конференція «Народна архітектура України: традиції, ідентичність та сучасні інтерпретації». Науковці – академіки та викладачі вищих навчальних закладів освіти, музейні працівники виступали з доповідями та дослідженнями історії музею, яка починається з 1960-х років. У конференції взяла участь і екскурсовод заповідника Оксана Крупач, підготувавши доповідь на тему: «Українська селянська хата: будівництво, інтер’єр, значення в духовному житті народу».

В теперішній складний час історико-культурні заповідники та музеї проводять велику наукову та культурно-просвітницьку діяльність, спрямовану на розвиток і збереження духовної та матеріальної культури українського народу. Без минулого немає майбутнього. Українське село – колиска нашої прадавньої історії. Саме звідси – витоки культурної спадщини народу, його звичаїв та обрядів, традицій повсякденного життя. Це сприяє чіткому усвідомленню нашої національної ідентичності. У давніх народних ремеслах та будівництві церков та монастирів, селянських хат та господарських будівель; у різних видах народного мистецтва та фольклорі виявляється національний характер українського народу; тут відчувається дух наших предків.

6 лютого 1969 року була прийнята Постанова № 105 Ради Міністрів УРСР «Про створення Державного музею народної архітектури та побуту УРСР». Урядова програма, схвалена керівництвом УРСР, була розроблена за ініціативи та участі заступника Голови Ради Міністрів (1961-1978) та Голови Українського товариства охорони пам’яток історії та культури (1967-1988), академіка П.Т.Тронька. Розробка завдання на проектування музею і виконання покладено було на Міністерство культури, Національну академію наук України, Держбуд України та Українське товариство охорони пам’яток історії та культури. 18 травня 1970 року урядом УРСР було ухвалено Проект будівництва музею, територія якого складає понад 130 га. Стратегічне розташування експонатів базувалось на такій основі: збереження й відтворення традиційної архітектури українського села; популяризація народних ремесел і промислів; дослідження народного мистецтва усіх регіонів України – Черкащини та Київщини, Полтавщини та Слобожанщини, Переяславщини й Чернігівщини, Волині та Поділля, Закарпаття тощо. Співробітники музею наповнювали хати старовинними речами домашнього вжитку та народним одягом. Офіційно експозиції музею були відкриті у 1976 році. 21 липня 2008 року Указом Президента України В.А.Ющенка музею надано статус Національного.

Національний музей народної архітектури та побуту України є одним із великих хранителів духовних надбань та нашої різноманітної культурно-мистецької спадщини.

24/07/2026

Лихо трапилося з краєзнавцем, журналістом, громадським діячем, головою Київського обласного об'єднання "Просвіта" ім.Т.Шевченка, одним із співавторів книги "Шевченків сад. Родові дерева Моринців і Кирилівки" Євгеном Васильовичем Букетом. Гуртом та разом можемо допомогти пану Євгену побороти хворобу, тож закликаємо почати сьогоднішній день з доброї справи. Реквізити для допомоги в основному пості.

У наш і без того складний час надійшла невтішна новина. Наш друг і колега, головний редактор видавництва markobook Євген Букет отримав тяжкий діагноз — гостра лімфобластна лейкемія. Іншими словами — рак крові.

Євген — той, чиїми зусиллями багато років видаються наші книжки. Він сам є автором десятків цінних видань, які відкривають правдиву українську історію та використовуються для підготовки особового складу підрозділів українського війська. Також він є автором дитячих книжок про звитягу українських воїнів.

Від 2021 року самовіддано протистояв ворожим медійним атакам у інформаційному агентстві Міністерства оборони України АрміяInform.

Євген Букет — винятково світлий та відданий українській справі. Для команди markobook він не лише колега, а рідна людина і надійний друг. Для наших читачів — унікальний автор, який наближає нашу перемогу своїм талантом та щоденною працею.

Зараз ми закликаємо об'єднатися щоб врятувати його життя.

Перші місяці є найбільш критичними і коштують понад 100 тисяч гривень щомісяця на препарати для хіміотерапії. Протокол лікування складний, а ліки дороговартісні. Держава забезпечує препаратами лише частково. Тільки об'єднавшись ми зможемо це здолати. Кожна гривня і кожний репост має величезне значення.

🫂 Реквізити:

monobank:

https://send.monobank.ua/jar/48MWFFwrT3

PayPal:
[email protected]

Будь ласка, поширте цю інформацію!

23/07/2026

#Страви, народжені в #печі: смак, що зберігає пам'ять
У старій українській хаті піч була не лише джерелом тепла. Вона була справжньою господинею дому — годувала, зігрівала, оберігала. Біля неї проходило життя родини: тут зустрічали світанки, чекали гостей, розповідали казки довгими зимовими вечорами.

А ще саме піч дарувала той особливий смак, який неможливо забути.

Наші предки готували в печі просто, але з великою любов'ю. Страви не поспішали — їх повільно готували у глиняних горщиках, щоб кожен продукт розкрив свій аромат. Можливо, саме тому їжа з української печі була такою теплою не лише для тіла, а й для душі.

Найбільшою святинею був хліб. Його випікали з особливою повагою, адже він символізував життя, добробут і достаток родини. Запах свіжої хлібини, що виходила з печі, збирав усіх домашніх разом.

У печі готували духмяні борщі, капусняки, кулеші, каші, які довго мліли у горщиках і набували неповторного смаку. Варили квасолю, картоплю, юшку, запікали гарбузи, буряки, яблука. На свята пекли пироги, паляниці, калачі, коржі, паски та різноманітні смаколики, рецепти яких передавалися від матері до доньки.

Особливе місце займали каші. Пшоняна, гречана чи ячна каша, приготована в печі, була простою стравою, але дуже поживною. Її могли подавати з молоком, маслом, шкварками чи грибами — залежно від достатку та місцевих традицій.

А ще піч допомагала зберегти врожай: у її теплі сушили яблука, груші, сливи, гриби та трави. Так у кожній хаті створювали власні запаси на зиму.

Сьогодні ми маємо сучасні кухні та різноманітні можливості, але смак страв із печі залишається для багатьох символом дитинства, бабусиної хати й родинного тепла. Бо в кожному старовинному рецепті живе не лише їжа — уУкраїнська кухня — це велика скарбниця родинної пам'яті. У кожної сім'ї є свої особливі рецепти, маленькі секрети та історії, пов'язані зі ньому живуть руки тих, хто його готував, їхня любов і турбота про родину.

А тепер завдання для наших читачів
Українська кухня — це велика скарбниця родинної пам'яті. У кожної сім'ї є свої особливі рецепти, маленькі секрети та історії, пов'язані зі стравами.

А які українські страви готували у вашій родині?
Можливо, ваша бабуся мала особливий рецепт борщу, пирогів, каші чи іншої страви, яку готували в печі?

Поділіться своїми родинними рецептами та спогадами!
Розкажіть, яку страву ви пам'ятаєте з дитинства, який аромат нагадує вам рідну домівку.

А чи хотіли б ви більше дізнатися про старовинні українські страви, традиції їх приготування та значення в житті наших предків?

Якщо так — чекайте на нові публікації рубрики «Світ української хати».

Попереду ще багато цікавих історій про українську кухню, народні звичаї та речі, які створювали неповторний затишок нашої оселі.

23/07/2026

#Піч — серце оселі/
Перш ніж переступити поріг старої української хати, зупинімося на мить. Прислухаймося... Потріскують дрова, пахне свіжоспеченим хлібом, сушеними яблуками й м'ятою. У теплій світлиці затишно й спокійно, а погляд мимоволі зупиняється на найбільшій і найважливішій господині дому — печі.

Саме з неї починалася українська хата.

Наші предки недаремно говорили: «Без печі — не хата». Вона була не просто спорудою з глини й цегли, а живим символом родинного вогнища, достатку, добробуту й продовження роду. Коли будували нову оселю, спершу визначали місце для печі, адже саме вона ставала центром, навколо якого народжувався весь домашній простір.

Піч годувала. У ній випікали хліб — найбільшу святиню українського столу, варили борщ, каші, юшки, пекли пироги, пряжили молоко, сушили фрукти, овочі та лікарські трави. Їжа, приготована в печі, була особливо духмяною, адже її не поспішали варити — вона повільно умлівала в лагідному теплі.

Піч зігрівала. Узимку біля неї збиралася вся родина. На теплій лежанці спали діти й старші люди, грілися після важкої праці, лікували застуди. Недарма казали, що піч лікує не лише тіло, а й душу.

Піч оберігала. У народних віруваннях домашній вогонь був священним. Його берегли, не дозволяли згаснути без потреби, адже вірили: разом із ним оселю можуть покинути достаток, злагода й щастя.

Піч була мовчазним свідком людського життя. Біля неї колихали немовлят, благословляли молодят, навчали дітей перших молитов, проводжали в останню путь рідних. Вона пам'ятала сміх і сльози, свята й будні, радість зустрічей і гіркоту прощань.

Не дивно, що українська піч так часто з'являється у казках, легендах, піснях і прислів'ях. Вона стала образом рідної домівки — місця, де завжди чекають, де тепло не лише від вогню, а й від людських сердець.

Минуло багато років. Змінилися будинки, з'явилися нові технології, але символічне значення печі не зникло. Вона й досі нагадує нам про найважливіші цінності української родини — любов, працю, гостинність, взаємну підтримку й тепло домашнього вогнища.

Тож розпочинаємо нашу мандрівку «Світом української хати» саме звідси — від печі. Адже щоб зрозуміти українську оселю, потрібно спершу відчути її тепло.

22/07/2026

«Роль української жінки є так само винятковою, як винятковим є положення її краю. Вона мусить бути і його будівничим, допомагаючи мужчинам»(Олена Теліга).

21 липня минає 120 років від дня народження великої української письменниці, громадської та політичної діячки в часи радянської тоталітарної влади – Олени Теліги. Її життя і трагічна доля, як і багатьох українських діячів культури у XIX-XX століттях, були сповнені випробувань та боротьби народу за свої національні права і свободу, за становлення власної держави. Олена Теліга стала символом борців за Україну та вірності своїм ідеалам у складні часи переслідувань та політичних репресій української інтелігенції радянським тоталітарним та німецьким режимами в часи Другої світової війни.

Олена Теліга народилась в інтелігентній родині Шовгенових у Підмосков’ї. Її батько Іван Опанасович – вчений інженер-гідротехнік (викладав у Московському інженерному училищі). Мати Уляна Степанівна – вчителька , походила з давньої православної священницької родини з Поділля. У 1911р. сім’я переїхала до Петербурга. А з 1918 року Шовгенови оселилися в Києві. Олена навчалась у гімназії, а потім - у трудовій школі. У листопаді 1920 року батько, на той час професор Київського політехнічного інституту та директор Департаменту водних, шосейних та ґрунтових доріг Міністерства шляхів уряду УНР, разом і урядом був евакуйований до Польщі. В липні 1922 року вони переїхали до Чехословаччини та оселились у Подебрадах. Батько був тоді ректором Української господарської академії. Тут Олена ввійшла до середовища українських інтелектуалів, колишніх вояків Армії УНР. У Празі вона навчалася в Українському педагогічному інституті імені М.Драгоманова на історико-філологічному факультеті. Тут познайомилась та одружилася зі студентом Української господарської академії, Михайлом Телігою – він і був її соратником у політичній та громадській діяльності.

У 1928 році Олена Теліга почала свою літературну діяльність. Її вірші та статті друкувались у «Літературно-науковому віснику»(1922-1932), що виходив у Львові під редакцією Донцова – одного з основоположників українського націоналізму XX ст. Саме тоді розвивався літературний талант поетеси. Десятиліття подружжя проживало у Варшаві, перебуваючи у скрутному матеріальному становищі. Тут Олена Іванівна працювала вчителькою української мови при Українському Центральному Комітеті, ведучи активну культурно-громадську роботу (була одним із співробітників «Вісника» у 1933-1939 роках). Перед Українською Студентською Громадою вона виступала з науковими рефератами у «Віснику». Першим публіцистичним твором Олени Теліги був реферат «Якими нас прагнете?», де письменниця виразила свої погляди на роль жінки у боротьбі за національну державу, так як і в інших своїх творах.

Протягом 1939-1941 років письменниця проживала у Кракові. Тут зустрілась із Олегом Ольжичем (сином письменника О.Олеся) та вступила до ОУН. Там працювала Культурній референтурі Проводу ОУН під керівництвом Ольжича. Тісно співпрацювала також із краківською «Просвітою», пишучи літературні статті. У лютому 1940 року Олена Іванівна очолила молодіжне Мистецьке товариство «Зарево». Після розколу ОУН Олена Теліга залишилась у середовищі, очолюваному полковником Андрієм Мельником.

З початком німецько-радянської війни у 1941 році, Олена Теліга у складі похідних груп ОУН разом з письменником Уласом Самчуком приїхала до Львова, а згодом – до Рівного. Тут написала публіцистичні статті: «Розсипаються мури» та «Братерство в народі», опубліковані в газеті «Волинь» під редакцією У.Самчука. А 22 жовтня 1941 року письменниця приїхала до окупованого німцями Києва. Там вона очолила Спілку українських письменників (на вулиці Трьохсвятительській, 23, тепер Десятинна). Олена Іванівна співпрацювала з редакцією газети «Українське слово» (редактор Іван Рогач); редагувала тижневик «Литаври» – літературно-мистецький додаток до газети. Також була співробітником Української Національної Ради. У той період серед найближчих її однодумців були: М.Теліга, Орест та Інна Чемеринські, І.Кошик, І.Рогач, О.Ольжич.

Незабаром, у грудні 1941 року почалися політичні арешти українських діячів культури, закриття «Українського слова» та інших літературних видань. Олена Теліга принципово залишалась у Києві, зосередилась на роботі у Спілці українських письменників.

У приміщенні Спілки гестапівці арештували подружжя Теліги та розстріляли у лютому 1942р. у Бабиному Яру. Відтоді 21 лютого 1942 року вважається днем пам’яті Олени Теліги та багатьох інших сподвижників – політичних та культурних діячів, які загинули за Україну. 31 серпня 2009 року у Києві відбулось урочисте відкриття пам’ятника Олені Телізі на вул. Політехнічній біля КПІ та ім’ям видатної української письменниці названі вулиці у багатьох містах України.