13/08/2026
росіяни знову це зробили.
Після чергового масованого удару вони вдарили вдруге! Вже по головах. І, судячи зі стрічки, цей удар подекуди виявився ефективнішим за ракетний.
За кілька годин соцмережі наповнилися знайомим набором: економіка не витримає, банки посиплються, бізнес зупиниться, роботи не буде, фронт завалиться, союзники нас кинули, завтра голод, післязавтра кінець світу.
А потім усі ці страхи акуратно зводять до одного висновку: треба домовлятися за будь-яку ціну.
Оце «за будь-яку ціну» і є кінцевим продуктом усієї операції. Решта це лише упаковка.
російська пропаганда давно не обмежується Соловйовим і телеграм-каналами з триколорами. Вона говорить українською, ставить патріотичну аватарку й починає словами: «Я все розумію, але треба дивитися правді у вічі».
Далі береться реальна проблема: удар, руйнування, нестача ППО, перебої зі світлом, слабка комунікація держави і до неї домішують десять непідтверджених прогнозів та один потрібний Кремлю висновок.
Не кожен, хто це поширює, працює на росіян. Більшості навіть платити не потрібно. Достатньо вчасно налякати кількох інфлюенсерів, підкинути панічний допис анонімним каналам і далі тисячі людей самі безкоштовно рознесуть російський наратив.
Бо завдання росії це не просто налякати киянина черговим обстрілом.
Потрібно переконати підприємця, що немає сенсу далі працювати. Волонтера, що немає сенсу збирати. Військовозобов’язаного, що армія приречена. Родину, що з України потрібно тікати назавжди. Військового, що тил остаточно забив хєр на війну. Цивільного, що армія лише відтягує неминуче.
А потім змусити всіх цих людей ненавидіти одне одного більше, ніж ворога.
Є ще одна гидка особливість нашого інформаційного простору: загальнонаціональна паніка чомусь часто починається лише тоді, коли гучно стає в Києві. Харків, Запоріжжя, Суми, Дніпро, Одеса та десятки інших міст роками живуть під значно ближчою і постійнішою загрозою. Працюють, воюють, волонтерять, відновлюються.
Але достатньо одного важкого удару по столиці й частина столичних лідерів думок раптом оголошує кінець держави. Це більше говорить про викривленість нашого інформаційного поля, ніж про реальний стан країни.
Так, проблеми існують. Нам складно протидіяти балістиці. Нам необхідно посилювати ППО, енергетичну стійкість, власне виробництво зброї та захист підприємств. Держава повинна нормально говорити з людьми, а не ховатися за порожнім «не панікуйте». Хаотичні кадрові рішення, мовчання та суперечливі заяви руйнують довіру й безкоштовно відкривають кремлю двері в голови українців.
Про все це потрібно говорити прямо.
Але критика називає проблему і вимагає рішення. Паніка оголошує будь-які рішення безглуздими. Саме в цьому різниця.
І ще раз: переговори та капітуляція це не одне й те саме. Дипломатія з позиції сили, з гарантіями й засобами примусу це інструмент держави. «Домовитися за будь-яку ціну» це відмовитися від права визначати власне майбутнє.
Тим більше що цю «будь-яку ціну» платитимуть не автори панічних дописів. Її платитимуть люди на окупованих територіях, військовополонені, родини загиблих і зниклих безвісти, наші діти та ті, кому доведеться воювати під час наступного російського наступу.
Тому не потрібно вдавати, що нічого не сталося. Сталося. Було боляче. Є руйнування, втрати та серйозні проблеми, які треба вирішувати.
Але не потрібно власними руками завершувати роботу російських ракет: зупиняти країну, ховати майбутнє й переконувати одне одного, що опір не має сенсу.
Росія не має ракети, здатної одним ударом знищити Україну. Тому вона роками намагається змусити українців самих повірити, що України вже немає.
А заклик «домовлятися за будь-яку ціну» це не про мир. Це порожній чек кремлю.
І оплачувати його доведеться всім нам.
P.S. Автор Ігор Чернецький — військовослужбовець ЗСУ , поранений на Майдані та ветеран АТО , є керівником відомого центру реабілітації та психологічного відновлення для учасників АТО/ООС та їхніх родин «Бандерівський Схрон» в Івано-Франківській області.
